Правдива любов історика до своєї Вітчизни може виявлятися лише в суворій повазі до правди.
Микола Костомаров
Козацький батько – з таким іменем увійшов у нашу історію Дмитро Яворницький.
– Мало людей знало все, пов’язане зі славною Січчю Запорізькою та козацьким життям, та усіма його походами, перемогами, небезпеками і величчю історії, так, як він, Дмитро Яворницький, – відзначає відомий український письменник, лауреат Національної премії імені Т.Г. Шевченка Михайло Слабошпицький. – Він сам – це ціла наша Козацька Енциклопедія.
Колективний портрет запорізького батька, невтомного літописця українського козацтва, шукача скарбів минулого, рідного, склали спогади сучасників про життя і діяльність видатного українського історика-академіка Дмитра Яворницького. Своєї слави Дмитро Яворницький досяг наполегливою, невтомною працею в і’мя України. «Моїм правилом у житті було – працюй, працюй, не задивляючись уперед і не озираючись назад, - писав сам Дмитро Іванович, – працюй, не сподіваючись нізвідки й ні від кого нагороди, ні похвальби, працюй доти, поки не відмовляють руки й доки б’ється живе серце у твоїх грудях; працюй на користь твого народу й на пожиток краю, який тобі дорогий».
Саме таким працьовитим і залишився у пам’яті нащадків академік Дмитро Яворницький (1855-1940) – видатний дослідник Запорозької Січі, історик, фольклорист, етнограф, лексикограф, письменник, археолог.
«Професор, а всі степи пішки обходив, – відзначав видатний український письменник-академік Олесь Гончар на сторінках свого роману «Собор», – скажені дніпровські пороги і найстрашніший із них – Ненаситець, – щороку долає з лоцманами на «дубах», руки-ноги поламав на хортицьких скелях, та все тієї козаччини дошукується. Всі оті Чортомлики та Капулівки тож він розкопує, кожну степову могилу Яворницький обстежив, скарби нечувані здобув для свого музею, в тому числі пляшку оковитої – під головою була у якогось козарлюги, товариство поклало йому на тому світі похмелитись. Віки пролежала, загусла, як мед. Імператор під час відвідин музею попросив був пробувати козацької горілки, але Яворницький відповів деспотові: не для тебе мовляв, царю, питво, то напій лицарський».
Існують перекази, ніби під час розкопок на території однієї з Січей археологічна група Яворницького натрапила на дві пляшки горілки, витримка якої сягала 200 років. Одну пляшку скуштували, іншу відправили до музею. Та вона недовго пробула експонатом. У 1919 році, під час революційних подій, коли в Катеринославі неодноразово змінювалася влада, пляшку козацької горілки виміняли в Нестора Махна на охоронну грамоту для музею, щоб його не пограбували.
Не густо зустрінеш у житті таких Яворницьких. Затятий, видно, дід! Воскрешає славу минулих віків, задля неї живе, всьому світові поклав розповісти про лицарів козацької республіки.
Об’єктивно – завзятого дослідника в нашій країні за мужністю, рішучістю і силою духу можна сміливо дорівнювати до найвідважнішого вояки! Говорити вголос про український національний героїзм часто-густо забороняли. Але, на щастя, народжувалися люди, які долали заборони, що не мали адекватних пояснень...
Цілі томи про ту козаччину понаписував, всі перекази про козацьких чаклунів-характерників позбирав, і сам став як характерник. Нічого кажуть, не боїться, ні Бога, ні сатани, ні самої смерті. І самою поставою, кремезністю, вусами – живий запорожець.
– Близько знати таку особистість, – відзначав Олесь Гончар при звістці від Івана Максимовича Шаповала про його нотатки – зернятка спогадів про Діда Яворницького, – мати змогу тривалий час спілкуватися з людиною такої мудрості і любові – за це справді можна дякувати долі.
Дмитро Іванович Яворницький, український етнограф, археолог, фольклорист, письменник, академік АН УРСР, був саме такою людиною. Народився 7 листопада 1855 року у селі Сонцівці (тепер Борисівка) Харківської області в родині сільського дяка. Мав намір стати священиком – навчався у Харківській духовній семінарії, проте сану не здобув через те, що, не довчившись, вступив до історико-філологічного факультету Харківського університету. Вже в студентські роки обрав проблематику наукових досліджень – історію запорозьких козаків, хоч на неї існувала заборона. У 1882 році вийшла перша праця Дмитра Івановича «Виникнення і будова Запорозького коша», наслідком чого було позбавлення автора стипендії. Після навчання працює викладачем історії в харківській гімназії, їздить місцями колишньої Запорозької Січі, збирає археологічні, фольклорно-етнографічні та архівні матеріали, пише наукові роботи.
Упорядник Микола Чабан – автор цілого ряду книжок, за які ми повинні вклонитися й подякувати невтомному досліднику історії й нашого життя, – відзначає: „Наслідком його багаторічної праці стали ціла бібліотека праць з історії козацтва, в яке він був залюблений змалку, сотні опублікованих ним архівних документів, десятки розкопаних могил, тисячі слів живої народної мови, зібраних ним. А для Катеринославського історичного музею, засновником і директором якого був Д. Яворницький протягом понад тридцяти років, він зібрав 85 тисяч експонатів. Нелегко складалося життя вченого після 1933 року, коли його, як «ідеолога українського куркульства», «вичистили» із заснованого ним музею. І знов-таки лише праця давала порятунок”.
2005 року минуло 150 років із дня народження Дмитра Івановича Яворницького. До цього ювілею другим виданням виходить збірник спогадів про нього. Як свідчать музейні працівники, «спогадів про Дмитра Івановича дійшло до нашого часу небагато, та й ті коротенькі. В архіві Дніпропетровського історичного музею зберігаються спогади людей, які в тій чи іншій мірі спілкувалися з українським вченим: М. Полотая – відомого кобзаря, керівника першої української художньої капели кобзарів; Ю.О. Сущенка – студента ДСГУ; студентів ІНО – Д. Демерджі, М. Топузова, П. Матвієвського; художника В. Соляника; завідуючого відділом окружного виконкому – З.Б. Гутнича; хатньої робітниці К.І. Литвиненко; співробітника ДІМ – І.Ф. Іосікова. У 1987 р. до Будинку-музею Д.І. Яворницького надійшли спогади Павла Володимировича Довгалевського».
Цікаві нариси мемуарного характеру з’явилися ще за життя Дмитра Івановича. Тут можна назвати, зокрема, включені до збірника нариси Олени Пчілки «В гостях у Катеринослава» чи Володимира Даниліва «Катеринославський музей», опубліковані 1908 року. Вже в них знаходимо живі штрихи сучасників, які відзначають його принциповість у відстоюванні важливих для української науки та культури питань, винахідливість і наполегливість, з якою Дмитро Іванович комплектував музейну збірку. Також ще за життя Д. Яворницького з’явилися «Спогади» відомого громадського діяча, мецената Євгена Чикаленка. Це свідчення, на наш погляд, цінне тим, що показує вплив попередників на формування особистості Яворницького, зокрема, колишнього члена Кирило-Мефодіївського братства Дмитра Пильчикова.
Справді, у плеяді видатних вчених і справжніх українських патріотів академіку Академії наук України Дмитру Івановичу Яворницькому належить особливе місце. Людина надзвичайно талановита, з енциклопедичними знаннями і різносторонніми науковими захопленнями та дивовижною, цілеспрямованою працездатністю, він навіть за умов складної долі його життя зробив справді унікальний внесок майже в усі сфери гуманітарних наук і культурної спадщини України: історіографію, археологію, археографію, фольклористику, етнографію, літературу, мистецтво – в усе українське народознавство в широкому розумінні цього слова.
За 85 років свого життя, сім останніх з яких (з 1933 по 1940 рік) до того ж був у незаслуженій опалі, Д. Яворницький як талановитий вчений, великий працелюб і сподвижник на загальнокультурній патріотичній ниві зробив стільки багато корисного для своїх нащадків, що без його творчого доробку не була б повноцінною вся історико-культурна спадщина нашого народу.
З іменем Д. Яворницького пов’язана, насамперед, велика праця щодо збирання і вивчення матеріалів та висвітлення героїчних сторінок історії запорозького козацтва – цього унікального соціального явища у всесвітній історії.
Упродовж багатьох років Дмитро Іванович був невтомним шукачем архівних, археологічних, етнографічних, фольклористичних джерел, що стосуються історії запорозького козацтва та історії України XV-XVIII століть узагалі. З цією метою він здійснював багаторічні подорожі по всіх місцях, пов’язаних з існуванням запорозького козацтва, проводячи археологічні розкопки, вишуковуючи різні матеріали й свідчення про життя та побут козаків.
На славнозвісному полотні Іллі Юхимовича Рєпіна «Запорожці пишуть листа турецькому султану» є й сам Яворницький. Персонаж, який мав обличчя Дмитра Івановича, – козацький писар, чиєю рукою й було написано того самого листа, що свідчив про безстрашність та життєлюбство запорожців. Одним таким твором можна залишитись в історії.
Лист запорожців до турецького султана
Ти — шайтан турецький, проклятого чорта брат і товариш і самого люцифера секретар! Який ти в чорта, лицар, якщо голою с...ою їжака не вб’єш? Чорт викидає, а твоє військо пожирає. Не будеш ти годен синів християнських під собою мати! Твого війська ми не боїмося, землею і водою будемо битися з тобою! Вавилонський ти кухар, македонський колесник, єрусалимський броварник, олександрійський козолуп. Великого і Малого Єгипту свинар, татарський сагайдак, арм’янська свиня, кам’янецький кат, подолянський злодіюка, самого гаспида внук і всього світу і підсвіту блазень, а нашого Бога дурень, свиняча морда, кобиляча с...а, різницький собака, нехрещений лоб, хай би взяв тебе чорт! Отак тобі козаки відказали, плюгавче!.. Невгоден єси матері вірних християн! Числа не знаєм, бо календаря не маєм, місяць у небі, год у книзі, а день такий у нас, як і у вас, поцілуй за це ось куди нас!..
Кошовий отаман Іван Сірко
зо всім кошем Запорозьким.
Сучасники і дослідники діяльності видатного Українця, якого запоріжці по праву сприймають своїм земляком, вважають за щастя спілкування з Яворницьким.
(Продовження у наступному номері)