|
|
Неопалима купина
Було це дуже давно. Два королі – польський та угорський – об’єднали свої війська і підступили до стін одного славного міста, захисникам якого зайди передали листа з пропозицією без битви відчинити міські брами, вийти в поле без зброї і здатися в полон. За це королі обіцяли усім зберегти життя. В іншому випадку погрожували, що місто буде спалене і на милість переможців сподіватися нічого.
Коли минув відведений на роздуми час, з міської брами вийшов посланець. Зайди-воїни зустріли його і провели на узвишшя, де на золочених стільчиках сиділи королі.
- Я приніс відповідь на ваш лист, - сказав посланець і передав угорському та польському володарям бадилину із схожим на ясенове листям та з блідо-рожевим суцвіттям на верхівці.
- Як?! – здивувалися володарі. – Оце й усе?
Посланець вклонився:
- Мені старійшини доручили передати тільки це. А ще веліли сказати: якщо вам цього зілля замало, то ось довкола вас на пагорбі його цвіте скільки завгодно.
Зібрали королі своїх радників та наймудріших мужів. Думали, думали – ніяк не зрозуміють, на що саме захисники натякали їм цим зіллям. Коли знайшовся один:
- Я знаю це зілля. Воно горить і не згорає. – Він узяв із багаття палаючу гілку і підніс її до квітучого куща. Тієї ж миті увесь кущ спалахнув голубувато-зеленкуватим полум’ям. Та ще через мить полум’я згасло. І всі побачили, що кущ стоїть неушкоджений – такий же рожевоквітний, усміхнений. І зрозуміли, що саме відповіли захисники міста на ультиматум. І мовив угорський король польському:
- Ми ніколи не завоюємо цієї країни. Тому я повертаю свої війська додому і тобі раджу зробити те саме.
Давно це було... Відтоді сотні разів вороги намагалися завоювати наш край, але кожного разу залишалися з облизнем. А край зеленіє під синім небом та яскравим сонцем, і щоліта тут цвітуть кущі неопалимого зілля, стверджуючи незнищенність української землі та її народу.
Неопалима купина. Так здавна називається ця чудо-рослина.
Сам образ неопалимої купини використовується в Україні досить часто, зокрема, значного поширення набула ікона, яка так і називається – “Неопалима купина”. Виставлена у храмах чи в хатах, вона нібито зберігає їх від пожежі та блискавки.
Неопалима купина – поетичне відображення долі України та українського народу. Яких тільки бід не випадало на наш край! Його палили, грабували, нищили століттями різні заброди, висмоктували животворні сили, забороняли українську мову й культуру, викорчовували саму назву “Україна”, але здолати так і не змогли.
Незнищенність нашої Вітчизни, незнищенність українського народу – ось що символізує квітка-легенда – ясинець білий, або, як його називають у народі, – неопалима купина. На просторах української землі квітку-легенду знайти досить непросто. Одним із небагатьох місць, де вона квітне, є Національний природний парк “Подільські Товтри”, який визнано одним із семи природних чудес України. Тут є чимало мальовничих ландшафтів, з унікальними природними та історико-культурними комплексами, які мають високе природоохоронне, естетичне, наукове, рекреаційне та оздоровче значення. Відповідно до Закону України від 21.09.2000 року Національний природний парк “Подільські Товтри” входить до Подільського регіону Національної екологічної мережі України.
Нерукотворне чудо української землі
Неповторна природа Подільського краю, головною прикрасою якого є Подільські Товтри. Їх у народі називають Медоборами за густі ліси-діброви, квітучі галявини, напоєні медом трави на мальовничих схилах.
Подільські Товтри – унікальний природний об’єкт, своєрідний геолого-ботанічний пам’ятник, який не має собі подібних як в Україні, так і в Європі в цілому. Аналогом Подільських Товтр у світі, тільки дещо більшим і набагато молодшим, є Великий Бар’єрний риф, що простягається вздовж східного узбережжя Австралії. Горбисте, заввишки 350-450 метрів, пасмо Товтр тягнеться з північного заходу на південний схід від смт Підкамінь Львівської області через територію Тернопільської та Хмельницької областей аж до Румунії.
П’ятнадцять-двадцять мільйонів років тому поверхня сучасного Поділля була вкрита водами внутрішнього Сарматського моря. На ділянках суші, завдяки м’якому, теплому клімату, пишно розвивалася субтропічна рослинність. Багатими і різноманітними були фауна і флора морських глибин. Протягом сотень тисяч років у теплих мілководних товщах відмирали гігантські колонії коралів, водорості, моховатки, молюски та безліч інших морських організмів. Їх рештки, разом з дрібними частинками гірських порід, поступово відкладалися, нашаровувалися вздовж узбережжя древнього моря, утворивши величезний коралово-рифовий бар’єр завдовжки кілька сотень кілометрів. Коли внаслідок процесів Карпатського горотворення територія сучасного Поділля почала підніматися, море відступило на південний схід. А на його колишньому дні залишилося височіти довге пасмо вапнякових гір, яке вчені називають тепер Подільськими Товтрами.
Мікроклімат Кам’янецького Придністров’я формується Товтровим кряжем та каньйонами Дністра з притоками, тому тут створилися особливі умови для збереження рідкісних і реліктовних рослин, серед яких – більшість лікарських.
|
|
Багата історія краю
Не тільки чарівною красою природи, а й захоплюючою історією багатий Подільський край. Майже два тисячоліття до Різдва Христового подільська земля була заселена нашими далекими пращурами, великої і загадкової високорозвинутої трипільської цивілізації, які залишили пам’ять про себе у символах власної матеріальної і духовної культури. Пізніше подільську землю обробляли племена скіфів-орачів, які належали до великої тогочасної держави – Великої Скіфії. Вони залишили свій слід у нашому українському генетичному коді.
У ІІІ ст. до н.е. – ІІ ст. н.е. до Поділля з півдня доходили володіння наступників скіфів – сарматів. Відгук тих часів дійшов навіть до ХVІІ ст., коли на європейських мапах терени теперішньої України надписували як Сарматія. Справжніми господарями подільської землі у першій половині ІІ – VІ ст. н.е. були наші предки по слов’янській лінії – анти.
Проходили через Поділля і гуни (хуни), з вождем Аттілою, і жорстокі авари. Уздовж подільської річки Південний Буг жили племена бужан, а до них – дуліби.
Особливо славною сторінкою в історії Поділля є козацька доба. Згадаймо і пошануймо доблесних козацьких полковників, чиї героїчні імена пов’язані з історією цих місць: брацлавського – Данила Нечая, вінницького – Івана Богуна, могилів-подільського – Остапа (Евстафія) Гоголя – справжніх лицарів і народних героїв України! У цих краях – відлуння битв під Збаражем, Зборовом, Батогом. Під Старокостянтиновим схрещували свої гострі шаблі два непримиренні супротивники: козацький полковник Максим Кривоніс і магнат Ярема Вишневецький. Гордістю Подільського краю є незламний Устим Кармалюк.
Стежками Поділля
Для території парку характерне поєднання неповторних природних багатств та історико-культурної спадщини, що створює умови для розвитку як оздоровчого, так і пізнавального туризму. В регіоні збереглися у незмінному та малозміненому стані численні території, зайняті археологічними, архітектурними та історико-культурними пам’ятками доби Київської Русі й періоду національно-визвольної боротьби – Козаччини.
Унікальною за природною красою долинного ландшафту та історико-культурною цінністю є Бакотська затока на Дністрі зі Свято-Михайлівським скельно-печерним чоловічим монастирем. Місце розташування монастиря в одному з наймальовничіших куточків Поділля, на високій 120-метровій білокам’яній горі, навертає думки на вічне, спрямовує їх до філософського сприйняття навколишнього світу. Вважається, що монастир виник у ХI-ХІІІ ст., коли тодішнє подільське містечко (з міцним замком-фортецею) Бакота, яке нині затоплене водами Дністровського водосховища, було адміністративним центром, столицею давньоруського Пониззя (Придністровського Поділля).
До складу території парку “Подільські Товтри” входить Національний історико-архітектурний заповідник “Кам’янець”, одна з частин якого - Старе місто з фортецею. Кам’янець відомий у культурному світі своєю поетичною назвою – “Квітка на камені”.
Загалом на території національного парку напрочуд багато історико-архітектурних пам’яток – понад 300.
Особливий інтерес викликають 4 частини парку, які є пам’ятниками природи загальнодержавного значення: Китайгородське оголення, печера “Атлантида” гіпсового походження завдовжки понад 1,8 км, Смотрицький каньйон і товтри Самовита і Першак з печерою. Унікальними геологічними пам’ятниками є заповідні урочища: Залучанська печера, печера Малишка, скеля Голова велетня. Серед інших урочищ також варто відмітити живописну вапнякову гору Голова витязя, гору Теремець з аркою та карстовим мостиком над печерою.
До об’єктів туристичного інтересу слід віднести й унікальні карстові джерела, що знаходяться в околицях с.Вікно Гусятинського району і біля с. Дубівці Тернопільського району.
Окремими туристичними ресурсами виділяються печери. Найцікавішими з них є печера “Довбушева”, вертикальна печера “Перлина”, “Печера відлюдника”, а також печера “Христинка” і печера Кармалюка. Надзвичайно цікавими є подорожі до найвищої вершини заповідника “Медобори”, який входить до складу парку. Саме тут, серед флористичного різноманіття, особливу увагу туристів привертає та сама квітка-легенда – ясинець білий, неопалима купина. Тут, на горі Богут, знаходиться давньослов’янське язичницьке святилище – капище, де, ймовірно, стояв відомий збручанський ідол – фігура-стовп давньослов’янського бога Святовида із сірого вапняку.
На території парку діють і створюються нові туристичні маршрути: пішохідні та кінні, водні та лижні, автомобільні та велосипедні. Серед них одно- та багатоденні, пізнавальні й оздоровчі, з виїздами на конях і плаванням на човнах, риболовлею та, звичайно, з відвіданням мінеральних джерел і здравниць, природних та історичних пам’яток. Крім традиційних видів туризму, набувають розвитку і певні модернові напрямки, серед яких уже існують дельтопланеризм, парапланеризм, а в м.Кам’янці-Подільському та його околицях стрибки з “тарзанкою”, подорожі на повітряних кулях тощо.
Товтри магічно ваблять до себе, адже кожен, кто хоч раз побував тут, не може забути цю казкову країну мальовничих горбів, порослих прадавнім медоносним зіллям і столітніми лісами. Чомусь так тягне до себе край, названий місцевими жителями п’янким і співучим словом “Медобори”, а туристами – “Подільською Швейцарією”.