|
|
| На останньому козацькому редуті |
Улітку 1651 року під Берестечком у болотах криваво згасала зоря козацької надії. 150-тисячна армія польського короля Яна Казимира прагла вщент розбити козацько-селянське військо. Підкуплений шляхтою кримський хан Іслам-Гірей зрадив Богдана Хмельницького і, захопивши його у полон, відступив на Крим. Полковники Богун, Джалалій, Пушкар, щоб зберегти козацькі загони, вночі проривають вороже оточення і через болота, через річку Пляшівку мостять переправи і відходять у напрямку Дубно. Польська кіннота кинулася навздогін, та на її дорозі, на острівці біля Пляшівки, стали на смерть 300 відчайдухів. І стало три тисячі козаків та місцевих селян серед поля між Плоскою і Семидубами. За віру, за волю пліч-о-пліч до останнього подиху билися вони на оборонному редуті.
На місці бою, від поля Берестецької битви до сіл Плоска і Семидуби колись височіло вісімнадцять дерев’яних хрестів, встановлених на братських могилах козаків. Віки зрівняли козацькі могили. З тих скорботних курганів зберігся лише один – на місці останнього козацького редуту, де 10 липня 1651 року на смерть стояли три сотні козаків з полку Івана Богуна.
Щороку, в першу неділю липня, Україна вшановує полеглих на козацькому редуті. Те свято воскрешає душі козацькі, думи козацькі, славу козацьку невмирущу. Так було й цьогоріч. Після мітингу та панахиди за полеглими у боях до козацького редуту прилетіли лелеки і довго-довго кружляли над ним. Може, то й були безсмертні козацькі душі, для яких понад усе, понад власне життя – честь, Україна, слава.