Багато митців-художників на своїх полотнах змальовували українських козаків, показували їх у бою як лицарів без страху і докору – завзятих і відчайдушних рубак; у військових походах – зосередженими і дисциплінованими; під час відпочинку – коли герої могли дозволити собі розслабитися, і навіть беззахисними – коли дружина з макогоном чи кописткою ганяла за провину свого коханого-козарлюгу навколо хати. Добре відомо, що на час ведення воєнних дій козакам заборонялося вживати спиртні напої та вести розгульний спосіб життя. Ігнорування цих правил каралося, як тоді казали, на горло, тобто на смерть. Проте у мирний час, звісно, козаки уміли погуляти-повеселитися і робили це з неабияким розмахом. Багато різних сюжетів із козацького минулого втішають сьогодні очі любителів живопису. Проте, без сумніву, найвідомішим полотном із життя запорозьких козаків вважається картина Іллі Рєпіна «Запорожці пишуть листа турецькому султану». Ось уже майже сто двадцять років вона приваблює глядачів не лише своєю художньою довершеністю, але й точністю, з якою автором були передані одяг козаків, предмети особистого вжитку, козацькі реліквії. Вражають риси обличчя героїв – автору справді вдалося віднайти і втілити на полотні відповідні типажі, у яких можна побачити чи не весь спектр людських характерів і проявів настрою – від журливої задумливості до гомеричного сміху. Не можна не відзначити й те, що художнику вдалося дуже тонко упіймати дух того часу, дух козаччини.
Хоча «Запорожці…» сприймається як картина гумористичного плану, проте історія, пов’язана з її написанням та прототипами героїв, далеко не оптимістична, скоріше трагічна…
Якось погожого літнього вечора 1878 року в маєтку одного з російських дворян у підмосковному Абрамцевому зібралося товариство освічених, досить відомих на той час політиків, митців, представників творчої інтелігенції. Коли вечірка була в розпалі, а гості вже захміліли, молодий український історик і письменник Дмитро Яворницький, який уже тоді був неперевершеним знавцем козацької минувшини, вирішив розвеселити своїх товаришів. Він витяг із кишені копію листа турецькому султанові, у якому запорожці відповідали на лист-повеління володаря могутньої Порти, і під схвальні оплески та загальне захоплення зачитав його друзям…
Цей лист, прочитаний Дмитром Яворницьким, викликав у товариства справжнісінький фурор, присутні довго сміялися та весь вечір «смакували» найгостріші цитати з цього епістолярного козацького «шедевра». Серед гостей був уже знаний художник, наш земляк Ілля Рєпін. Почуте так припало йому до душі, що Ілля Юхимович вирішив оживити почуте на полотні. Він ще тоді не здогадувався, скільки горя принесе створення картини йому, його друзям та їх родинам.
Отже, митець приступив до роботи над кращим дітищем у своїй творчості. Якщо з сюжетом чи історичним матеріалом ускладнень не виникало, адже, звернувшись до того ж Яворницького, можна було отримати вичерпну інформацію про звичаї, одяг, зброю тощо січового товариства, то з образами козаків було набагато складніше. Відшуковуючи потрібний матеріал, художник відвідує Запоріжжя, Кавказ, Кубань, де робить замальовки, а обличчя своїм героям-козакам вирішує малювати зі своїх старих друзів.
Центральному персонажу картини – кошовому отаману Івану Сірку – художник вирішує надати обриси свого товариша, також присутнього на вищезгаданій вечірці в Абрамцевому, київського генерал-губернатора Михайла Драгомирова. Кадровий військовий, герой російсько-турецької війни, шибайголова і гультяй, Драгомиров прославився тим, що теж написав листа, але не султану, а царю Олександру III. На третій день після царських іменин, щоб якось загладити свою вину за невчасне привітання, генерал Драгомиров надіслав царю телеграму: « …третій день п’ємо за здоров’я Вашої величності». На що цар відповів: «Пора вже й перестати…»
На думку І.Рєпіна, відчайдушний і харизматичний Драгомиров, із його сталевим пронизливим поглядом, козацькими вусами та вдачею, ідеально підходив до образу козацького ватажка й характерника Івана Сірка.
Закінчуючи змальовувати образ Івана Сірка, художник випадково дізнався, що в сім’ї Драгомирова трапилася трагедія. Невдовзі після того, як генерал позував для «Запорожців…», Драгомиров став безупинно пиячити. Зі зразкового сім’янина він перетворився на домашнього тирана. Особливо страждали від цього його власні діти. Якось, відпочиваючи на своєму хуторі під Конотопом, він увечері посварився з двома своїми синами. Фінал сварки був трагічним – хлопці покінчили життя самогубством. Дізнавшись про гірку долю братів, їхня сестра Софія збожеволіла… То була перша й, на жаль, не остання ланка у великому ланцюгу трагедій, пов’язаних із написанням Рєпіним картини. Та майстер тоді про це ще не здогадувався.
Страшним випробуванням для майстра пензля стала низка трагедій, які прямо-таки з диявольською силою переслідували героїв його твору. Другою жахливою звісткою стала доля знаменитого мецената, знавця й колекціонера старожитностей Василя Тарновського. Його Рєпін відтворив на картині в образі похмурого козака в чорній високій шапці. Василь Васильович Тарновський був людиною високоосвіченою, веселою, доброю і щирою. Більш за все любив жінок, колекцію старожитностей та свій маєток у Качанівці, що на Чернігівщині. Він сам спроектував палац і парк, особисто підбирав для нього дерева та інші декоративні культури. Небезпідставно пишався своїм дітищем, яке за його життя стало мистецькою Меккою. Сюди на відпочинок до гостинного господаря приїздили письменники, художники, вчені. У 1880 році тут побував і Ілля Рєпін. Саме тут художник активно працював над запорожцями та, власне, і завершив образ похмурого козака в шапці.
Уже в Петербурзі Ілля Юхимович дізнався, що з його другом трапилося нещастя. Завжди оптимістичний і далеко не бідний, Тарновський став банкрутом. Щоб розплатитися з боргами, він був змушений майже за безцінь продати свій знаменитий маєток, а останок свого життя провести в бідності, на пожертви своїх друзів. Василь Тарновський так і не оговтався від цього потрясіння й помер у злиднях.
Такий драматичний збіг вразив Іллю Рєпіна, його почали картати погані передчуття з приводу долі героїв «Запорожців». Поступово картина починає пригнічувати автора, і він кілька разів відкладає роботу над нею. Взагалі, «Запорожців» Рєпін писав тринадцять років, і був час, коли художник побоювався, чи буде спроможний її завершити. Сумніви щодо трагічної долі героїв картин розвіялися після того, як майстер написав знамените полотно «Іван Грозний і його син Іван». Людина, з якої був написаний образ убитого царевича Іоана, - відомий письменник Всеволод Гаршин, невдовзі він покінчив життя самогубством, викинувшись із п’ятого поверху будинку.
Тоді художник зрозумів, що його картини мають властивість фатально впливати на долі тих, з кого він малював своїх героїв. Та - запізно, картину було майже завершено.
Останнім, хто потрапив на полотно з присутніх в Абрамцевому, був Дмитро Яворницький. Обличчя свого друга, відомого історика і краєзнавця, автор змалював в образі усміхненого кошового писаря.
Напевне переконавшись, що персонажі запорожців фатально впливають на долі його героїв, Ілля Юхимович намагається знайти вихід із цієї ситуації. Щоб відвернути зле знамення від своїх товаришів, художник вирішує написати другу версію «Запорожців». У новому варіанті картини «Запорожці пишуть листа турецькому султану», що нині експонується у Харківському художньому музеї, автор майже повністю змінив композицію: тут немає багатьох персонажів, обличчя головних героїв (кошового Сірка та писаря) змінені, а козак у високій чорній шапці відсутній взагалі. Якщо на попередньому полотні всі обриси яскраві і чіткі, то в цьому варіанті козаки зображені ніби в сутінках – немає чітких переходів від однієї фарби до іншої.
Та це не допомогло. Прокляття продовжувало чинити свою нищівну дію. Уже невдовзі Дмитра Яворницького було оголошено політично неблагонадійним і на три роки вислано до Ташкента. Та й після повернення в Україну він увесь час перебував під пильним наглядом режимів: спочатку – царського, потім – більшовицького. А після смерті Дмитра Івановича унікальна колекція старожитностей, якій він присвятив усе своє життя, була знищена.
Через 13 років роботи над картиною, тобто у 1900 році, Ілля Рєпін закінчує «Запорожців…» і виставляє своє дітище на публіку. Картина мала величезний успіх як за кордоном, так і в царській Росії. Її придбав імператор Олександр III, заплативши автору величезну суму – 35000 карбованців (офіцер царської армії на той час отримував 1000 карбованців на рік). Та художник не дуже радів із приводу феєричного успіху полотна. Його душу бентежила доля ще однієї людини, обличчя якої було зображено на картині. Ще до черги трагічних смертей, свого восьмирічного сина Юрка автор зобразив у лівому кутку картини в образі козачка, який набиває тютюном люльки для козаків. Та, коли його героїв почали переслідувати нещастя, художник, щоб не наражати на небезпеку найдорожчу для нього людину, козачка замалював… Але горя від сина відвести не вдалося. Після смерті батька, вже у зрілому віці, син знаменитого художника Юрій Рєпін збожеволів. Деякий час про нього піклувалася сестра, а коли й та померла, він, у чернечій рясі, тинявся вулицями міста, добуваючи собі їжу на смітниках. Потім його забрали в нічліжку, а помер Юрій трагічно – викинувшись із вікна багатоповерхівки. Цим страшним випадком закінчилася фатальна вервечка смертей і зламаних доль, пов’язаних із картиною «Запорожці пишуть листа турецькому султану»…
Помер Ілля Юхимович Рєпін у віці 86 років, написавши наостанок картину, також пов’язану з козацькою тематикою, яка називається «Гопак». На ній художник зобразив козаків у шаленому танку на березі Дніпра. Ніби відводячи від своїх персонажів нещастя, їх обличчя автор робить розмитими, лише в одному, центральному, персонажі твору ледь угадуються риси самого Іллі Рєпіна. Цю картину художник малював майже до останнього подиху. Написана на шматку лінолеуму, вона тривалий час знаходилася у Швеції у приватній колекції, а нещодавно була продана на аукціоні за 500000 євро.