Історичний роман*
(Закінчення. Початок у №19-20 за 2007 р. - №1-16 за 2009 р.)
|
|
| «Покрова Богородиці» із зображенням гетьмана Богдана Хмельницького і архієпископа Лазаря Барановича. Перша половина XVIII ст. |
А ШУМ В ПОЛЯХ, А ГОМІН ПО ДІБРОВІ!
А пісня хоче коней розпрягать.
Як палахтять багаття вечорові!
Які великі тіні від багать!
І ми, що звикли до такої тиші,
що чутно, як потріскує свіча, -
так людно стало в нас на городищі,
такі у нас знамена щонайвищі! –
що аж халяндру скаче циганча.
Шатрів нема – нічого, сплять під зорями.
Обоз відстав – приїде на волах.
Ми хлопці молоді. І поле в нас не зоране.
І сон наш стереже сторожа на валах.
А ВРАНЦІ ПОТЯГЛО І ЛАДАНОМ І ДИМОМ.
О слава ж Богу, я таки дожив! –
старенький піп Шрамко помахував кадилом,
за упокій полеглих відслужив.
Прощайте і простіть… простіть, мої хоробрі…
Хай той кадильний дим односять вам вітри.
Стоять мої війська, стоять по самий обрій,
похилені, як чорні прапори…
ПРИЙШЛО ДО МЕНЕ ВІЙСЬКО РОЗПОРОШЕНЕ.
Вернулося, дав Бог мені дожить.
Звохчіли очі, і сльоза непрошена
от-от з очей, проклята, побіжить.
Хтось підійшов, до мене щось балакав.
А я мовчав, бо ще щось наверзу.
Усе було. Я тільки ще не плакав.
Стояв і в душу завертав сльозу.
ПОЛКОВНИКИ МОЇ! НЕ ШОВК, НЕ КАРМАЗИНИ –
шляхетних дій і помислів зразок.
Стояв Пушкар, як сивий дуб озимий,
стояв Богун, як лицар із казок.
Сміявся зором відчайдушно карим,
на самі очі натягнувши шлик,
весь зранений, полковник мій, татарин,
всіх добрих слів достойний Джеджалик.
Так мало бути. Ждав їх недаремно.
Душа пройшла над прірвою зневір.
І Ганнин брат, Іван Золотаренко,
своїх преславних ніжинців привів.
І той Богун – чолом під корогвою –
що замість мене бувши наказним –
подав мені клейноди з булавою,
і ми при війську обнялися з ним!
Я ВПЕРШЕ НІЧ ТАК ДОБРЕ ВІДПОЧИВ.
Я чуюсь так, що зичу й молодому.
Надійним людям Ганну доручив,
щоб одвезли із почестю додому.
У Суботів не треба. Там ВОНА.
Там тінь її. Там згадка найпоганша.
То був мій дім. І то була жона.
А цю – у Чигирин, бо це уже гетьманша!
КОЗАЦЬКА ЖІНКА З ГОРДИМИ ОЧИМА –
вона мов крила в мене за плечима!
Вона для мене у ці дні –
як моє серце у мені!
І СИН ШРАМКА ПРИВІВ СВОЇ ПІВСОТНІ.
І сам Шрамко вдяг ризи щирозлотні,
налаштувався з нами у похід.
І той гончар дивився мені вслід.
Коли мене побачив з булавою,
лиш похитав, старенький, головою,
перехрестив і усміхнувся дід.
Зброяр заплакав, бо лишався, бідний.
Віщунка дбала хліб нам і питво.
По схилах циганча за мною довго бігло.
І циган говорив, що кінь у мене: - О!
ІЩЕ ДИМЛЯТЬ ПІД ПОПЕЛОМ БАГАТТЯ.
Ще сон торкає вічі мимохіть.
А вже в похід нам витрублено, браття!
І довбиш б’є у потемнілу мідь.
І вже ногою бувши в стремені,
я нахилився до своєї Долі.
Я їй сказав: - Чекай в Чигирині.
Ми переможем. Не такі ми й кволі.
Не допускай такої мислі,
що Бог покаже нам неласку.
Життя людського строки стислі.
Немає часу на поразку.
* Друкується за вид.: Костенко Ліна. Берестечко. Історичний роман. - К.: Український письменник, 1999.