|
|
Поети – люди особливі, вони тонко, на ментальному рівні відчувають, а потім мовою образів відтворюють те, що звичайним людям відчути не під силу. Вони – як посередники між людьми і всесвітом. Вони мрійники.
Справжній художник чи поет визначається тим, що його твори актуальні завжди, бо геніальне завжди поза простором і часом.
На таку філософію налаштовує творчість відомого поета з Донбасу, автора багатьох поетичних збірок, лауреата премії імені Володимира Сосюри, талановитого журналіста, власного кореспондента газети «Україна козацька» Юрія Доценка.
Закінчивши збирати врожай на городі, настала пора готувати і духовні скарби. Зараз автор завершує роботу над новою збіркою поезій, котра й буде йому найкращим подарунком до ювілею, який цими днями відзначатиме поет. З роси й води тобі, колего!
Пропонуємо невеличку добірку віршів члена Національної спілки письменників України Юрія Доценка.
* * *
Чи ми - народ? А коли – так,
То мають у нас бути
Не лише – сало, борщ, гопак,
А й вічні атрибути.
Такі, як Прапор, Гімн і Герб,
Що стверджують Державу.
Та головне - щоби себе
Самі ми поважали,
Щоби духовністю жили,
Зверталися до Бога
І, попри болі і жалі,
Не збилися з Дороги,
Щоби минуле берегли
І зводили майбутнє,
Щоб із Дніпрових берегів
Гукнути світові могли:
«Ми – є! Ми завжди будемо!»
Чи ми – народ? А коли – так,
То треба пам’ятати,
Що славний пращур наш – козак,
Що Україна – мати,
Що ми – сім’я, спільнота, гурт,
Де – зайві зайда, і манкурт,
І той, хто думку має,
Що його хата – з краю…
ПОЧАТОК ЗИМИ ВИСОКОСНОГО РОКУ
Зима тривоги і надії
Вінчає високосний рік.
Такі спалахують події,
Що тане в леті перший сніг!
Вирує рідна Україна,
Що ділять вже на Захід й Схід.
Дніпра збунтованого піна
Ніяк не змерзнеться у лід.
Зима надії і тривоги
Рік переступний заверша.
Покрила ожеледь дорогу,
Болить в неспокої душа:
Чи вистачить терпця в народу?
Чи прийде мудрість до вождів?
Чи додадуть весняні води
Снаги державі молодій?..
* * *
Українська мова –
Це метрика народу,
Засвідчена Всевишнім.
Рідна мова –
Це паспорт народу,
Виданий Історією,
З постійною пропискою – Україна.
І коли ці документи
Втратити,
Державна мова
Змушена буде
Податися геть
З Батьківщини –
Бомжувати світом,
Доки не загине
На чужині…
Але ще раніше –
Помре народ,
Не стане держави.
МІЙ РОДОВІД
Вже не батьків –
Уже дідів і прадідів
З борні чекають…
А ті – усе не повертають
З просяклих кровію степів.
І їм повіки не вернути
З останніх праведних боїв…
І носять
Прізвища
Онуки
Загиблих пращурів своїх,
Несуть,
Як пам’ять,
Імена їх
У неспокійний, вирний світ.
І не минає, не вмирає
Козацький славний родовід.
І буде так!!!
Бо мусять знати
Нащадки:
Пращури далекі
Не повернулися до хати,
Щоби вертали в край –
Лелеки!..
СЛОВО
Сину Тарасу
У серці – визрівало Слово!
Синочку, Боже борони,
Його шукать поміж стерні,
Чи – у пилюговій полові…
Посій – що є! – в глухих кутах:
І зійде у серцях, на лицях
Не у «хохлів» - а в українців –
Хай у майбутньому вже віці,
Та зійде!
Не лише в піснях…
НА ХОРТИЦІ
Я знов – на Хортиці, Дніпро
Торкає справа, то ізліва,
Немов розповідає про
Століття сиві, як ці хвилі.
Я знов – на Хортиці, де Січ
Ще пам’ята старезний камінь
І зорі в небі, що вночі
Перемигаються світами,
Де чайки в небі над Дніпром
На дні віків шукають «тезків»,
Які уже давним-давно
У вічність опустили весла.
Я знов – на Хортиці. Дніпро
Тече, мов совість України…
Благаю Дух, Отця і Сина,
Щоби довічно так було!