(Закінчення. Початок у № 13-18)
|
|
| Пам’ятник Івану Котляревському у Полтаві |
1880 р. Іван Франко написав, а у 1893 р. опублікував у збірці “З вершин і низин” вірш, який починається рядками:
Не пора, не пора, не пора
Москалеві й ляхові служить!
Довершилась України кривда стара, –
Нам пора для України жить.
Цей совістю Великого Українця проголошений заклик не принижує, не зневажає жодної нації. Навпаки – українсько-патріотична глибина думки Івана Франка наснажує кожного з нас величчю поваги до гідності кожної людини на землі, нагадує українцям заповітні слова нашого Пророка Тараса Шевченка: “І чужому научайтесь, й свого не цурайтесь”.
1881 р. Святійший Синод заборонив виголошувати церковні проповіді українською мовою.
1884 р. Закрито всі українські театри.
1888 р. Указ імператора Олександра ІІІ про заборону вживання української мови в офіційних установах і хрещення дітей українськими іменами.
1890–1914 рр. Масове переселення українських селян до Сибіру й Далекого Сходу, яке позбавило Україну близько 5 млн. людності.
1892 р. Царський режим заборонив в Україні перекладати українською мовою російські твори.
1897 р. Перепис населення в Російській імперії засвідчив, що українці за грамотністю знаходилися на найнижчому рівні стосовно усього населення російських губерній і усіх «руських», і усіх народів Росії. 23,3% письменних чоловіків і 3,9% письменних жінок. Це той український народ, про який у часи Богдана Хмельницького сирієць Павло Алепський писав, що майже всі чоловіки, за малим винятком, навіть більшість їхніх жінок і дочок, грамотні.
13 листопада 1901 р. Виступ львівських студентів-українців з вимогою створити український університет.
20-21 серпня 1903 р. Наддніпрянцям не дозволили виступати українською мовою на святі з нагоди відкриття пам’ятника Іванові Котляревському в Полтаві.
1907 р. Царський уряд закрив українські газети «Наша Дума», «Рідний Край», «Воля», «Буг» та інші, конфісковано видану у роки революції 1905–1907 рр. українську літературу, заборонено функціонування катериноградської «Просвіти», розгорнуто репресії проти діячів української культури.
1908 р. Указ Сенату Російської імперії про «шкідливість» національно-культурної та освітньої діяльності в Україні, «могущей вызвать последствия, угрожающие спокойствию и безопасности».
1908 – 1912 рр. «Клуб русских националистов», який діяв у Києві, виступав проти викладання у школах України українською мовою.
1909 р. Закрито одеську «Просвіту». Заборонено виставляти дитячу оперу М. Лисенка «Коза-дереза», п’єсу Б.Володського «На бідного Макара», сконфісковано низку українських книжок.
1910 р. Київська і Харківська шкільні округи заборонили передплачувати в шкільні бібліотеки журнал «Наше діло» і газету «Хлібороб». Директор гімназії в Лебедині на Харківщині заборонив учням говорити українською мовою. На краєвій виставці в Катеринославі заборонили кобзарям співати українські думи.
1911 р. Заборонено відзначати 50-ту річницю смерті Тараса Шевченка, сконфісковано повні видання «Кобзаря».
1914 р. Царський режим заборонив святкувати 100-річчя від дня народження Тараса Шевченка.
21 липня 1914 р. Указ імператора Миколи ІІ про заборону друкувати будь-що українською мовою. Закрито усі українські газети і журнали. Багатьох українських діячів вислано за межі України.
Серпень – вересень 1914 рр. В окупованих російською армією Галичині й Буковині заборонено друкувати книжки, газети й журнали українською мовою. Закрито усі школи, політичні, культурні, освітні та економічні організації й установи. Конфіскували й нищили українські книжки. Заборонили вживати українську мову в адміністрації, суді та взагалі у всіх громадських організаціях. Панівною релігією оголосили московське православ’я. Чимало українських суспільно-культурних діячів, греко-католицьких священиків вивезли до Росії, Сибіру.
Квітень 1915 р. Початок наступу німецько-австрійських військ на Галицькому фронті. Відступаючи, російські війська примусово вивозили українців-галичан на територію Російської імперії, а села палили, щоб залишити ворогові пустелю.
1915–1916 рр. Видатний учений-геохімік, мінералог, біолог, хімік-неорганік, великий філософ, творець знаменитого вчення про ноосферу, український геній В.І. Вернадський написав у Шишаках на Полтавщині статтю «Українське питання та російське суспільство», яка не була опублікована за життя автора. У розпал імперськошовіністичного чаду доби Першої світової війни великий син України і Росії В. І. Вернадський аргументовано і всебічно розвінчав покриті мохом московські шовіністичні догми: зокрема концепції «спільної нашої історії» та єдиного слов’янського (читай – російського!) народу. Іноді говорять і про єдину православну слов’янську цивілізацію, інтегральною частиною якої – зовсім не цивілізації європейської! – була, є і будеУкраїна. Все це регулярно, наполегливо і нахабно нав’язується нам прокремлівськими ЗМІ. Думки, які висловлює у своїй статті В.І. Вернадський, – краща протиотрута від подібної брехні. Геніальний вчений підкреслює: сутність українського питання полягає в тому, що українська (малоруська) народність виробилася у визначено окреслену етнографічну індивідуальність із національною свідомістю, завдяки якій старання близьких і далеких родичів (поляків, росіян та інших – В. Л.) повернути її в простий етнографічний матеріал для посилення пануючої народності залишаються безуспішними. Національна самосвідомість українців розвивалася на ґрунті етнографічних відмінностей, особливостей психіки, культурних тяжінь і нашарувань, які зв’язують Україну з Західною Європою та устроєм народного життя, який історично склався, пройнятим духом демократизму.