Шановна редакціє газети «Україна козацька»!
Читаю вашу газету з моменту її появи на світ, більше п’яти років.
Ви робите велику справу, відновлюючи духовність і пам’ять про наше минуле. Біда в тім, що це мало цікавить наших людей, особливо молодь. Цікаво читати статтю «Як нищили народ, його історію і мову». Гірко, бо процес нищення мови продовжується і зараз, особливо після здобуття країною незалежності.
Навіть у радянські часи в кіосках і книгарнях було багато українських видань: газет, журналів і книг, а нашу мову можна було почути не тільки в селах, але і в містах. Зараз практично неможливо знайти в кіосках україномовну газету чи журнал. Вся преса виключно російською мовою, і не лише в Донбасі. Російськомовна преса, нерідко з антиукраїнським змістом, має великий негативний вплив. Мабуть, на інформаційну війну, кимось добре сплановану, виділяються величезні кошти. Українську мову у побуті майже не почуєш, хіба що на кухні, по радіо й на телебаченні.
У мене питання до газети «Україна козацька». Хто відповідає за сучасний стан української мови, її послідовне знищення? Немає мови – немає народу. Як по Сталіну: «немає людини – немає проблеми». Це добре розуміють вороги України, їх посібники. Чи несе за це відповідальність, зокрема, Донецька облрада, яка з обласного бюджету виділяє мільйони гривень на захист та розвиток російської мови, нехтуючи державною.
Поки існує Російська імперія, російську мову захищати не треба. Її є кому захищати як у інформаційному, так і у військовому відношенні. Не відстають у цьому й наші можновладці, політики-двоязичники, бізнесмени, спортсмени, діячі культури, гречкосії і просто хохли.
А ось українська мова ледь жевріє. В Донецьку за українське слово можуть вилаяти або, в кращому випадку, обізвати.
Без мови не може бути держави. Приклад США й Канади нам не підходить.
Шановна редакціє! Згадуючи нашу історію, ви пишете, головним чином, про діячів тих далеких часів. Це добре, проте це далеке минуле, яке мало пов’язане із сьогоденням. Ви обходите радянські часи, зокрема боротьбу Симона Петлюри чи Степана Бандери. Про Петлюру в «Українській радянській енциклопедії» 1971 року видання, на сторінці 371, читаємо: «Петлюра Симон Васильович (17.V. 1879 – 26.V.1926) – один із верховодів української буржуазно-націоналістичної контрреволюції, один із лідерів української соціал-демократичної робітничої партії» і таке інше в такому ж дусі. Далі описується петлюрівщина як явище.
Якщо прочитати уважно цей матеріал і відкинути відповідний негатив, то можна зробити висновок, що це була велика на той час постать, а петлюрівщина чи петлюрівський рух – це була боротьба за незалежність української держави. І таких діячів, які гинули за Україну, було багато і в радянський період. Чи не вважаєте ви, що вже час по-новому осмислювати цей період. Чи настав для цього час, чи це ще неможливо? Я вважаю, що зациклюватися на добі Гетьманщини (безперечно, цікавого і славного періоду нашої історії) означає тупцювати на місці. Якщо ви друкуєте матеріал про знищення мови в минулому, то треба бути послідовними і звертати увагу на аналогічні події, ближчі до сучасності. Це також відновлення історичної правди.
Більшість наших українських пісень починаються словом «ой». Може, я перебільшую, але здається, що ми поойкаємо та й підемо в обійми старшого брата, який у свій час знищив нашу державу, привласнив наше православ’я, а зараз готовий добити нас до кінця, з нашою ж допомогою.
Прошу мене вибачити, якщо мої думки вам не до вподоби.
З повагою і найкращими побажаннями
А.Ф. ФАРТУШНИЙ,
учасник Великої Вітчизняної війни, м. Донецьк