(Продовження. Початок у №15-18)
Скульптура кошового отамана Івана Сірка та козацька зброя з постійної експозиції Дніпропетровського історичного музею ім. Д. Яворницького |
1977 року колишній студент Катеринославського інституту народної освіти письменник і науковець Василь Чапленко (1900-1990) опублікував в еміграційному часописі «Молода Україна» збережений ним лист 1935 року від академіка Д.І. Яворницького. «Цього листа я одержав, - згадував В. Чапленко, - коли працював на вигнанні, в Туркменістанському педагогічному інституті в м. Ашхабаді. Це не був єдиний від нього лист, я листувався з ним більше, зокрема, він вислав мені до Туркменії свідоцтво про те, що я закінчив аспірантуру при науково-дослідницькій кафедрі, яку він очолював, але на еміграцію я вивіз тільки цей один лист, замішаний випадково серед інших моїх паперів». Лист Яворницького цінний тим, що, знов-таки, показує дивовижну працьовитість 80-річного науковця: він заохочує Василя Чапленка записувати і надсилати йому пісні («Зараз я переписую їх і заношу в свій збірник», - пише Яворницький). До цього він закликає й інших «щирих українців» з оточення В. Чапленка. «Український характер «академічної» гори м. Січеслава забезпечував історичний музей ім. О. Поля, з його творцем і невсипущим охоронцем Д. Яворницьким, славним «козацьким батьком» цього краю», - так напише згодом В. Чапленко. І хоча він не залишив окремих мемуарів про «козацького батька», але вивів його колоритний образ у повісті «Люди в тенетах» (Вінніпег, 1951).
Про популярність академіка Дмитра Яворницького свідчать численні згадки інших мемуаристів, чиї спогади не потрапили до цього збірника, але якими не можна знехтувати. Тим більше, що деякі з мемуарів виходили на Заході і відтак здебільшого недоступні нашому читачеві.
Український письменник Анатоль Гак (1893 - 1980) походив з Гуляй-Поля на Катеринославщині. За його спогадами, просвітяни бачили в Д. Яворницькому свого захисника:
«Десь у 1908-09 рр. гуляйпільці почали були вживати заходів, щоб організувати в селі товариство «Просвіта». Звернулися в цій справі по допомогу до професора Д.І. Яворницького, що мав деякі впливи на губернатора Катеринославщини. Одначе нічого з тих їхніх заходів не вийшло: губернатор, зважаючи на тогочасні події у Гуляй-Полі, не дав дозволу на організацію «Просвіти».
Національне відродження 20-х років ознаменувалося в українській літературі, зокрема, появою талановитих творів В. Підмогильного, Б. Антоненка-Давидовича, І. Багряного. Мемуарист Дмитро Нитченко долучає до цього ряду й альбом Дмитра Яворницького «Дніпрові пороги». Молодому тоді критику Григорію Костюку випало 1930 року побувати в Дніпропетровську. До групи письменників, яка брала участь у місячнику української культури, входили Володимир Сосюра, Кость Гордієнко, Леонід Первомайський, Юрій Вухналь та інші. Молоді літератори виступали перед багатолюдними аудиторіями, а «у вільний час ходили до заповітного музею козацько-запорізької старовини, що його з такою любов’ю і знанням улаштував і зберігав академік Д. Яворницький».
Речі, знайдені на місці Томаківської Січі. Дніпропетровський історичний музей ім. Д. Яворницького |
1928 року по Україні мандрувала група молодих білоруських письменників з літературної організації «Маладняк». Один із них, Іларі Барашка (1905-1968), потім друкував на сторінках київської «Літературної газети» свої «Нотатки про Україну». Побувавши в музеї імені О. Поля, молодий білорус був захоплений його колекцією: «Музей ім. О. Поля містить у собі щонайновіші колекції експонатів з історії запорозького козацтва. Довга, уважна праця у збиранні експонатів до музею, що її проводив усеньке своє життя український учений та завідувач музею Яворницький, привела до того, що стіни стали тісні для музею і їх треба дуже розсунути, тобто в музеї занадто тісно, і йому потрібно нового, просторнішого приміщення. Козацька зброя, «свячені ножі», піхви, речі побуту, струменти, рукописи наповнюють музей своєю безліччю».
Та наступають жорстокі тридцяті роки. Археолог Михайло Міллер, який працював у Дніпропетровську поряд з Дмитром Яворницьким, потім на еміграції писатиме: «В Дніпропетровську був один з найбільших і найбагатших археологічних музеїв України. В 1934 р. він був розгромлений. Із 17 службовців залишені на старому місці лише два: прибиральниця Дузь та доглядачка Червяцова. Всіх інших репресовано в різний спосіб.
...Яворницький Дмитро, проф., академік, організатор музею; його збирач та беззмінний директор упродовж більше ніж 30-и років. Знятий з посади в образливий спосіб. Відійшов від музею та наукової праці».
Це важливе свідчення потребує невеликого уточнення: усунений від музею, академік Яворницький, проте, не відійшов від наукової праці. Як свідчить його дружина, «незважаючи на старість, що насувалась, бажання працювати ніколи не покидало його». В тридцяті роки вчений продовжує працювати над «Словником української мови», перший том якого побачив світ 1920 року, а наступні томи так досі й не надруковані. 1937 роком датовано його «Історію міста Катеринослава». Отже, ця людина працювала до кінця днів своїх і лише в праці вбачала сенс свого існування.
У тридцятих роках, як і Яворницького, було звільнено з посади в академічній «Комісії для складання біографічного словника українських діячів» Михайла Могилянського. Він був змушений виїхати до своєї доньки у Дніпропетровськ. Пишучи про це, Наталя Полонська-Василенко зазначає:
«Він (Могилянський) листувався зо мною, і я знаю, що він писав тоді свої мемуари. Великою потіхою для нього було сердечне ставлення до нього Д.І. Яворницького та його дружини, С.Д. Яворницької».
Всі оці найменші свідчення мемуаристів, які стосуються Д. Яворницького, мають вагу для нас і повинні, звісно, бути зібрані воєдино.
…«Великі заслуги Яворницького перед наукою. Більше 1000 курганів розкопав він. Кращі унікальні знахідки його є в Єрмітажі, багато їх у нашому музеї, - відзначала у статті «Академік Д.І. Яворницький» його дружина Серафима Дмитріївна Яворницька. Вона допомагала йому і в тяжкі часи махновщини, коли Дмитра Івановича арештували, і під час терору більшовиків, коли року 1933 його було позбавлено праці директором історичного музею»...
Тісне зближення з народом дає йому матеріал для складення словника української мови на 60 000 слів, великих збірників народних пісень, казок, байок. Весь свій різноманітний матеріал з історії Запоріжжя, все це, як казав він, «кохання Запорізької старовини», він передав нащадкам у вигляді 150 великих надрукованих робіт. В одному зі своїх останніх віршів щирий українець Дмитро Яворницький горить бажанням віддати свої останні сили рідній батьківщині:
А може, крапну я
Хоч ще краплину
На рідне поле
Своєї Вкраїни.
Справді, Дмитро Яворницький – «навіки в пам’яті людській». Про це ще й ще свідчать спогади сучасників...
«Крім друкованих праць, у справі пробудження та поглиблення в широких масах національної свідомості Дмитро Яворницький причи- нявся ще й своїми прилюдними лекціями. Він читав їх дуже багато і в багатьох місцях. Як лектор користувався надзвичайною популярністю й умів приваблювати до себе слухачів, - відзначає український історик, громадський діяч, активіст катеринославської «Просвіти» Василь Біднов. – Українську мову вживав він не тільки як додаток до російської. В своїх друкованих працях та викладах неріко робив її мовою викладовою».
«Яворницький зацікавив Льва Миколайовича Толстого своїми розповідями про Запоріжжя, – згадує російський письменник, журналіст, автор мемуарних творів «Москва і москвичи», «Мої блукання» Володимир Олексійович Гіляровський. – Лев Миколайович, своєю чергою, пригадував своє життя у гребенських козаків, а потім мова перейшла на духоборів і штундистів. Останніх Яворницький знав дуже добре»…
Сучасники згадують про «Подорож до Дніпровських порогів і до Запорізької Січі», про «Розкопки курганів екскурсантами поблизу Катеринослава. У Запорозькому степу», про «Катеринославський музей», про дружбу з корифеями театру...
«Мова – найкоштовніший скарб народу. Це – сам народ, його невмируща душа, – наголошував Дмитро Яворницький під час зустрічі з радянським письменником, автором, зокрема, популярного пригодницького роману «Джура» Георгієм Тушканом. Він узяв аркушика і читав на ньому записане слово, наче священнодіяв над ним. Ще раз повторив його, потім знову вимовив зі смаком і захопленням, вказуючи надзвичайну вагомість слова, його дивовижну спроможність відбивати сутність речей і явищ, музичність звучання. Навіть йому, тонкому знавцеві мови, під час запису часто щастило знаходити і відкривати нові, досі нікому не відомі слова. Він учаровувався безмежністю мовного багатства, радів, коли розшукував рідкісне слово, і сумував, якщо потрапляли під руку бур’яни».
Особливий інтерес викликали стосунки академіка Дмитра Яворницького з великим українським істориком, визначним організатором української науки, політичним діячем і публіцистом, академіком Академії наук України, академіком Академії наук СРСР Михайлом Сергійовичем Грушевським...
«Дмитро Іванович був у гарних відносинах з М. С. Грушевським», – пригадує дружина Дмитра Івановича. Це знайомство тривало багато років і підтримувалось постійним листуванням. Це листування до цього часу зберігається в архіві Дмитра Івановича.
М.С. Грушевський був один з тих людей, яких Дмитро Іванович щиро любив та шанував. Усе листування цих двох видатних осіб пронизане інтересом до наукових праць, турбуванням про життя іншого, порадами, вказівками.
Дмитро Іванович високо цінував Михайла Сергійовича і часто говорив: «Ну який я вчений?.. Ось Грушевський — це дійсно вчений». І говорив він це зовсім щиро, вважаючи, зі звичайною своєю скромністю, що його власні роботи стоять значно нижче за роботи Грушевського.
Коли буде надруковано листування Яворницького та Грушевського, стане зрозуміло, який міцний зв’язок був між цими двома людьми, скільки цікавого у цьому листуванні, як яскраво воно підкреслює їхню велику любов до науки, до рідної країни.
(Продовження у наступному номері)