|
|
| Гетьман України Іван Степанович Мазепа-Калединський. (20.03.1639-21.09.1709). Портрет художника С. Васильківського. Кінець XIX ст. |
На протидію українофобам
Здавалося, що вже час би за роки незалежності розібратися нам в оцінках нашої минувшини і всенародно визнати тих, хто насправді гідний називатися великим українцем. Та ба! Як тільки мова заходить про гетьмана Івана Мазепу, пристрасті вибухають знову і знову. І сьогодні одні вважають його народним героєм, який віддав своє життя за визволення рідного краю від московського ярма, а інші називають його «зрадником». Упродовж трьох століть російська, а потім і комуністична імперія робили все, аби поборник незалежності України залишився у свідомості людей саме з цим тавром.
Напередодні 300-річчя Полтавської битви, що знаменувала для українського народу початок небачених у світі катувань, знищення цілих міст і сіл, запровадження рабства, дискусії щодо значення історичної події розгорнулися з новою силою. Чи ювілей то для нас? Чи можна нам сьогодні приймати на віру оцінки постатей царя Петра І та Івана Мазепи, які їм дав Олександр Пушкін у поемі «Полтава»? Ні й ще раз ні, - стверджує у своєму публічному виступі в газеті «Вечерняя Одесса» професор Семен Цвілюк й аргументовано доводить свою думку. Та цим він, схоже, дуже роздратував прихильників ортодоксальних поглядів, які звинуватили його у «переписуванні історії». Полеміка триває, вона посилена ще й протилежними оцінками ролі імператриці Катерини ІІ, пам’ятник якій було відкрито в Одесі. Спробуймо знайти істину, посилаючись виключно на історичні джерела.
Як вислужувався перед царем «новий Пушкін»
Геніального російського поета завжди шануватимуть у світі перш за все як автора оди «Вольность», який у свій «жестокий век» уславлював свободу, називав імператора «самовластительным злодеем», а у вірші «К Чаадаеву» висловив мрію, що «на обломках самовластья напишут наши имена». Вічно буде з нами й образ автора «Евгения Онегина», «Бориса Годунова», «Маленьких трагедий», співця одухотвореного кохання.
Та вільнодумство О.Пушкіна, його високі поривання звільнитися від пануючого імперського гніту, проповідь свободи були розцінені тогочасною самодержавною владою як непрощенна крамола. Вона намагалася будь-що зламати поета. Його біографи, як правило, докладно пишуть про утиски і заслання, які імператори застосовували з цією метою, але побіжно згадують, що з допомогою батога і пряника «двір» таки домігся своєї мети.
Вчитаймося у найпопулярніші російські довідники: «Велику енциклопедію Кирила й Мефодія» та «Енциклопедичний словник» Брокгауза та Ефрона. «Волелюбні й антитиранічні мотиви ранньої лірики, незалежність особистої поведінки Пушкіна стали причиною заслань: південного (1820-24, Катеринослав, Кавказ, Крим, Кишинів, Одеса) і в с.Михайлівське (1824-26)». «14 грудня 1825 року, під час перебування у Пскові, Пушкін дізнається про розгром декабристського повстання на Сенатській площі у Петербурзі й Чернігівського полку на Україні. Він спочатку хотів їхати у Петербург, потім повернувся, щоб діждатися більш позитивних новин, а отримавши їх, спалив свої зошити. Із украй важким почуттям стежив за ходом арештів. Заспокоївшись і отямившись, він вирішив скористатися відсутністю свого імені у списках заколотників і почав клопотатися про своє повернення, спочатку приватним чином, потім офіційно. У липні 1826 року Пушкін послав через губернатора листа государю, де висловив розкаяння і твердий намір не суперечити своїми думками загальноприйнятому порядку. Невдовзі після коронації він був із фельд’єгерем вивезений до Москви і 8 вересня, прямо з дороги, відрекомендований государю, із яким мав досить тривалу і відверту бесіду, після чого отримав дозвіл жити де завгодно (поки що окрім Петербурга, куди доступ йому було відкрито у травні 1827 р.), причому імператор визвався бути його цензором».
Розшифрувати, що означали ці останні слова, допомагають свідчення сучасників поета, які наводить у статті «Мазепа і пушкінська «Полтава» С.Цвілюк. Цитуємо: «На прийомі у царському палаці Микола ІІ зустрів опального поета словами: «Брат мій, покійний імператор, заслав вас на проживання у село, я ж звільняю вас від цього покарання. З умовою нічого не писати супроти уряду. Я дозволяю вам жити, де хочете, пишіть і пишіть, я буду вашим цензором». Далі государ взяв Пушкіна за руку, вивів у суміжну кімнату, наповнену царедворцями, і заявив: - Панове, ось вам новий Пушкін, про старого забудьмо».
На думку С.Цвілюка, яскравим доказом того, що поет дійсно «перебудувався» і став виконувати соціальні замовлення царського двору, стала поема «Полтава». Але є безліч інших свідчень, як «новий Пушкін» вислужувався перед своїм коронованим «цензором». Оскільки вони у статті не наводяться чи випали при її скороченні у редакції газети, звернемося знову до російських енциклопедій.
У біографії О.Пушкіна читаємо: «Європейські революції, польське повстання і криваві холерні бунти всередині країни – предмет його постійних роздумів, що знайшли відображення в епістолярії і зумовили появу імперських за духом віршів «Клеветникам России» і «Бородинская годовщина». Тут же натрапляємо на такі висловлювання: «Пушкін віддавав належне перетворенням Миколи ІІ («Станси»)», «Улюбленим героєм поета стає Петро І, зображений «домашнім чином» у незакінченому романі «Арап Петра Великого» й апологетично в «Полтаві». «Пушкін, очевидно, заохочуваний зверху, через гр. Бенкендорфа висловлює бажання бути корисним урядові виданням політично-літературного журналу і просить дозволу працювати в архівах, щоб «виконати давнє бажання написати історію Петра Великого і його спадкоємців до Петра ІІІ». На першу його пропозицію поки що промовчали, а другу задовольнили більшою мірою, ніж він міг сподіватися: його прийняли на службу в колегію іноземних справ з платнею в 5000 руб., без обов’язкових занять, але з правом працювати в усіх архівах». «Стосунки з імператором (зазвичай посередником був шеф таємної поліції граф Бенкендорф) були далекими від наміченої ідеальної моделі («Борис Годунов» не отримав височайшого схвалення; відповіддю на подану з монаршої волі записку «Про народне виховання» стала ввічлива догана)». Визнання О.Пушкіним свого принизливого становища знаходимо у його листі до дружини, написаному влітку 1834 р.: «Тепер вони дивляться на мене, як на холопа, із яким можна вчиняти, як їм завгодно». Ось таким логічним було завершення зради своїм волелюбним ідеалам.
Віршована анафема українській державності
Поема «Полтава» була виконана на замовлення царського двору «новим Пушкіним» як віршована калька запровадженої ще Петром І в усіх церквах анафеми Івану Мазепі (вона була знята Українською автокефальною церквою лише у 1918 році). Це, зокрема, засвідчує коментар автора до свого твору, де той картає Рилєєва та інших письменників, які бачили в образі Івана Мазепи героя свободи, нового Б.Хмельницького, і стверджує, що «пам’ять про нього проклята церквою, заслуговує і на прокляття людей».
На жаль, у статті С.Цвілюка, як і в більшості публікацій про І.Мазепу й Петра І, немає логічного пояснення, кого з них слід вважати зрадником. Три століття настирливо втовкмачувалося в голови людей, що це тавро лежить на імені гетьмана. Радянська історіографія теж повторювала погляди XVIII-XIX століть, називаючи І.Мазепу «зрадником народу й Росії».
Лише окремі дослідники звертають увагу на те, що І.Мазепа протягом усіх років спілкування з Петром І, задовго до укладення союзу із Швецією, переконався, що той нищить основи української державності. Гетьман, наражаючись на небезпеку, постійно переконував козацьку старшину, що цар порушує «статті», які приймалися раніше Москвою та Україною, прагне перетворити її на російську провінцію, закріпачити козаків, вигнати до Польщі українців, що чинитимуть опір. Хіба «глум, образа й приниження українського народу» (за словами І.Мазепи) не є відвертою зрадою з боку царя? Не гетьман, а цар порушив права про відносини між васалом і сюзереном, тому Іван Мазепа на протидію йому і для врятування України мав моральне право запросити на допомогу якого завгодно правителя.
До нас дійшли лише шість статей угоди між шведським королем Карлом ХІІ та І.Мазепою, але й вони засвідчують, що це була угода двох рівноправних і суверенних держав. Швеція гарантувала Україні її вільний козацький устрій і всі землі, що належали колись до Русі, зберегти герб і титул України, які були символом її незалежності. Ось заради чого відкрито зрікся своєї вимушеної присяги тиранові Іван Мазепа.
Поділяючи пушкінську оцінку гетьмана як зрадника, доцент Одеського національного університету ім. І.Мечникова С.Коваленко та два поважних науковці Одеського політехнічного університету у своїх статтях наголошують, що Росія після Переяславської ради «врятувала Україну від поневолення панською Польщею», вважають, що І.Мазепа вчинив «безчесно, зрадивши своїй присязі». Відповідаючи цим українофобам у мантіях наставників студентської молоді, професор Одеського національного університету ім. І.Мечникова письменник Є.Прісовський наголошує, що аморально сьогодні пропагувати фальшиві імперські міфи про нашу минувшину, прикриваючись постулатом, що нібито не гоже судити минуле з точки зору сьогодення.
Можна навести безліч доказів, що О.Пушкін у поемі «Полтава» зробив спробу опоетизувати й утвердити саме імперський міф про Івана Мазепу як «злодея», «змия», «изменника», «коварного старца», «иуду», «искусителя» (таких лайливих епітетів там з півсотні), який дерзнув вирвати Україну з обіймів «старшого брата», не змирився з її поглиненням Московією. Поет так затято паплюжить, чорнить і знеславлює гетьмана, що не помічає, як передає куті меду, а точніше сказати, дьогтю. Там не знайти про нього жодного доброго чи просто пристойного слова.
Як знавець історії О.Пушкін не міг не знати про злодіяння Петра І на Україні, зокрема про те, як за його наказом були замордовані всі жителі Батурина, включаючи і немовлят, а сама гетьманська столиця спалена дощенту. Але «свирепым злодеем» він називає не царя, а Івана Мазепу – будівничого, поета й просвітителя України. Сучасники гетьмана, історики, поети, драматурги впродовж віків схилялися перед його європейською освіченістю, чудовим знанням латини та багатьох інших мов. Вони називали його правління «другим золотим періодом українського мистецтва» після великокняжих часів Володимира Великого і Ярослава Мудрого. І.Мазепа відновив Київську Академію і збагатив її рідкісними дорогоцінними рукописами. На кошти і під керівництвом гетьмана-будівничого було зведено близько двадцяти храмів та аристократичних палаців у національному стилі, який отримав назву «козацького», або «мазепинського», бароко, відновлено безліч святинь.
Учасники полеміки чомусь обминули увагою свідчення, як зустріли поему «Полтава» сучасники Пушкіна, а вони, виявляється, не були від неї у захваті. Як стверджує «Енциклопедичний словник» Брокгауза і Ефрона, «Пушкін почав «Полтаву» у жовтні 1828 р. і закінчив її менш як за місяць. Поема вийшла друком у 1829 і не мала успіху: не знайшли у ній того блиску і яскравості, якими захоплювалися у Пушкіна, не зрозуміли злиття приватного із загальним…» А тим часом влада, яка замовила «новому Пушкіну» цю віршовану анафему, підняла поему на щит, використовуючи авторитет «сонця російської поезії» у своїй колонізаторській політиці. Як стверджував письменник і вчений Євген Маланюк, «ці страшні сатанинськооблудні рядки на вимогу міністерства освіти учні середніх шкіл царської Росії повинні були вивчати обов’язково напам’ять і ще напівдитячими вустами рецитувати їх уголос».
Заповіт і застереження гетьмана нащадкам
Чергова дискусія, що виникла не вперше і, як не прикро, на цьому не завершується, засвідчує, що українофоби знаходять безліч приводів, аби здійняти галас. Вимагаючи «не переписувати історію», вони пропагують облудні імперські міфи про нашу історію, спекулюють на вигаданих утисках російської мови, сіють розбрат між віруючими різних конфесій, між Сходом і Заходом України. А все тому, що для них її незалежність є кісткою в горлі. А саме вона й була найзаповітнішою мрією Івана Мазепи, за неї він віддав своє життя.
Ще за три роки до Полтавської битви він зібрав полковників і розповів їм про намір Петра І поневолити Україну, закликав виривати її з лещат деспота й поневолювача, а свою промову закінчив словами: «Боже, визволь нас від Москви!» У жовтні 1707 р. Мазепа уперше розповів про свої плани і відкрив душу Пилипу Орлику. Схвильованою й щирою була та сповідь. «Всевишнього Бога взиваю на свідка і присягаю, що я не для приватної своєї користі, не для вищих почестей, не для збагачення себе або для яких-небудь інших химер, а тільки для вас усіх, хто є під моєю владою і під регіментом стоять, для жінок і дітей ваших, ради загального добра неньки нашої бідної України, для користі всього народа (так у автора слів. - Ст.Зм.) українського і Запорозького Війська, для розширення прав і військових вольностей, хочу при помочі Божій так зробити, щоб ви з жінками і дітьми нашими і рідний край з Військом Запорозьким не загинули як з московського, так і з шведського боку. Коли ж би я ради своєї вигоди так мав робити, то нехай поб’є мене на душі і на тілі Бог у Трійці Святій єдиній і невинні страсті Христові». Гетьман поцілував хрест із часточкою животворящого дерева, а потім запропонував те саме зробити Орлику, який і присягнув.
Ці ж думки висловлював гетьман і у своїх поезіях:
Самопали набивайте,
Острих шабель добувайте,
А за волю, хоч умріте,
І вольності бороніте.
Ці слова, адресовані українському лицарству, на всі часи залишилися заповітом славного гетьмана і своїм нащадкам. Вони перегукуються зі словами нашого Державного Гімну: «Душу й тіло ми положим за нашу свободу». Тож Іван Мазепа залишається й сьогодні з будівничими незалежної України, викликаючи лють її відвертих і замаскованих недругів.
Виступаючи на словах за злагоду і єдність, вони всіляко прагнуть сіяти зерна розбрату між українцями. Як тут не згадати афористичні застереження Івана Мазепи, що звучать так, ніби мовлені сьогодні: «Всі покою щиро прагнуть, а не один гуж тягнуть», «Жалься (так у нього сказано. - Ст.Зм.), Боже, з України, що не вкупі має сини!» Чвари, міжусобиці, незлагода, на його думку, можуть мати трагічні наслідки: «През незгоду всі пропали, самі себе звоювали».
Єднатися ж нам треба у щирій і непоказній любові до України, повазі до її древньої і часом трагічної історії, в очищенні від намулів на постатях таких великих українців, яким був Іван Мазепа. Настав час розвіяти туман всіляких ядучих вигадок про нього, навіть коли під ними стоїть підпис відомого літературного класика. Правда дорожча над усе.