Торік в Україні побували гості з Ніколаєвська-на-Волзі. Власне, приїхали вони, щоб побачити місця, де народився, ставав на ноги й творив Степан Олійник, який у роки Великої Вітчизняної війни жив у їхній станиці, коли працював фронтовим кореспондентом газети «Сталінградська правда». Тоді ж наш співвітчизник зустрічався з Михайлом Шолоховим і навіть узяв у нього щойно написане знамените оповідання «Наука ненависті». Разом із заволзькими гостями та донькою поета Лесею Олійник ми відвідали його батьківщину на Одещині, багато спілкувалися. Ніколаєвці розповіли, що в їхньому містечку багато вихідців з України. Ясна річ, я одразу звернула увагу на прізвища російських гостей: глава Ніколаєвської районної адміністрації - Олександр Ткаченко, головний редактор газети «Заволжье» - Олександр Лепещенко, навіть водій авто виявився… Гречкою. Ніби підбирали спеціально. Захотілося довідатися про нащадків наших краян, дізнатися, що збереглося від давньої українськості за понад чверть тисячоліття. Бачила нашу діаспору в Америці, у Франції, знайома із земляками, які волею долі опинилися в Приморському краї. І ось нещодавно трапилася нагода більше дізнатися про «запорожців на Волзі»: очільники Ніколаєвського району запросили нас із Лесею Олійник на ювілей Музею Михайла Шолохова, де тепер є й куточок Степана Олійника.
|
|
| Куточок С. Олійника у Музеї Михайла Шолохова в Ніколаєвську |
Кам’янки, Любашівки, Кашари, Буєраки й Очкурівка…
Дорогою від Москви до Ніколаєвська зустрічалися села, назви яких свідчили, що там бували наші краяни. Проминули кілька Любашівок, Кам’янок, трапилися на шляху Кашари, Буєраки, а оселилися ми у селі… Очкурівка, що поблизу районного центру. І як же здивувалася, коли вранці біля готелю почула справжню українську мову. Таке враження, що то не глибинка Росії, а питомо українські Лубни, Пирятин чи Фастів. На імпровізованому базарчику під деревами чоловіки та жіночки продавали городину, молоко, сметану, сир і розмовляли на побутові теми. Хто одружується, хто розлучається й хто до кого «ходить» чи посварився… Типові сільські балачки. Мало не остовпіла – мова, як у наших бабусь, що торгують на трасах чи приміських базарах власним нехитрим товаром, який ще не встигли пригребти перекупники. Підійшла. Познайомилися. Запитала прізвища. Назвалися: Томиленко, Черевичко, Ігнатенко, Коротенко, Бондаренко… Стали навперебій розказувати, що їхнє село – «хохляцьке», а вони «хохли» і розмовляють «по-хохляцьки»… Марно намагалася пояснити, що вони не «хохли», а українці… Розповіли, що багато з них, хоча й мають «хохляцькі» корені та прізвища, знають мову, а по паспорту – росіяни. Мовляв, живуть же в Росії. Один чоловік розказав, що тато з ним не розмовляв три місяці, коли дізнався, що той записався росіянином. Виходить так, що батько-мати українці, а діти… вже росіяни. А як же національна належність, прадавні корені, генеалогічне дерево, родовід?.. І в США, і у Франції українська діаспора має свої центри, недільні школи. На свята і по неділях збираються люди по церквах, щоб побути разом, відчути плече друга-побратима, поспілкуватися мовою прабатьків. Зрештою, прилучити до праматеринської культури своїх нащадків… «Української школи у нас нема, церкви – також, – ділиться чоловік, який не захотів назватися. – Так, збираємося, розмовляємо по-хохляцькому, співаємо українських пісень – вони дуже задушевні, інколи аж до сліз доводять. А ось діти так спілкуються тільки вдома, а на людях переходять на російську». Власне, чого дивуватися: в Україні майже та сама картина.
Чумацька слобода в заволзьких степах
Згодом директор прекрасного краєзнавчого музею пані Гончарова детальніше розповіла мені про походження столиці Заволжя Ніколаєвська, колишньої чумацької Дмитрієвської слободи. Як з’ясувалося, Ніколаєвськ-на-Волзі виник на місці чумацької слободи. Її заснували на лівому березі прославленої річки… українці. 16 лютого 1747 року імператриця Єлизавета Петрівна видала указ про добування солі на озері Ельтон та доставку життєво важливого продукту в Саратов і Дмитрієвськ, нині Камишин. А що наші пращури з давніх-давен займалися цим промислом, щороку простуючи безлюддям до Криму, й мали неабиякий досвід у цьому, то й поїхали чумаки разом із козаками з Полтавщини та Харківщини в далекий і невідомий край, у перепалені сонцем степи, щоб торувати Чумацький шлях, який зберігся й донині.
Ось що писав про сіль Ельтону, заради якої приїхали українці, секретар Голштинського посольства в 1636 році Адам Олеарій: «Ця пустеля доставляє пречудову сіль, яка зустрічається в різних ямах, калюжах і стоячих озерах… У неї приємний запах фіалки». До слова, сіль, завдяки домішкам каротину, мала рожевий відтінок, і доставляли її до царського стола, тому називалася царською. А Ельтон у перекладі з тюркської означає «золоте озеро».
На час приходу до влади Катерини Другої у слободі вже було сто двадцять будинків, де жили переселенці з України. А втім, будинками назвати споруди під солом’яними стріхами із стінками із саману, тобто глини й соломи, складно. Отож іменували їх опічками. Біля входу стояла велика піч, на якій готували їжу. Там же спали покотом найменші дітлахи та старенькі батьки господарів. Старшенькі сини й доньки спали на полу біля печі. Ліжко для господарів. Саморобні поличка для посуду, обідній стіл з ослонами. В орієнтованому на схід кутку ікони… Все – як в українських хатах.
На прохання чумаків за указом від 17 березня 1758 року переселенцям виділили «земельные угодья для достойного обеспечения кормами волов, а также к приласканию и совершенному удовольствию их». Аякже, розорати віковічну цілину могли тільки важкі малоросійські плуги, в які впрягали волів. Чумацький шлях розширювався, туди входили не лише Соляний тракт, а й велике пасовище для волів та коней, на яке забороняли запускати свої череди, табуни й отари місцевим калмикам. Хоча заборона діяла не завжди. І навіть у 1828 році чумаки скаржилися Миколі Першому: «Слобода наша Николаевская землями с восточной стороны прилегает к землям, занимаемым киргиз-кайсацким народом. Они вытравили у нас хлеба и сена на сумму 56000 рублей». Нелегко приживалися наші земляки на Поволжі. А втім, селилися там і росіяни, переважно з Тамбовщини, а також німці та інші народності. (Нині в Ніколаєвську нараховується понад сорок національностей). Ще у ХVIII столітті у цьому Вавилоні переважали вихідці з України. Й «рушійною силою» були також вони. І, що цікаво, як зазначають сучасні краєзнавці, хоча в давнину суперечки між станицями традиційно залагоджували за допомогою кулачних боїв, українці мирно уживалися з усіма народами й народностями.
Для годування худоби та й для життя потрібні були овес, ячмінь, просо, горох, коноплі, льон, городина… Отож почали вирощувати також дині, кавуни, картоплю, огірки, гарбузи, буряки – все, що має бути в господарстві. На випалених сонцем землях стало активно розвиватися землеробство, тваринництво та ремісництво. Копали колодязі, бо до того чумаки возили воду за 129 верст – три-чотири фури з сіллю, а одна з водою. На місці «опічків» з’явилися оселі із соснового лісу, який сплавляли з верхів’їв Волги: для найбідніших – з двома вікнами, для середняків – з трьома, а для найзаможніших – на чотири вікна. А на обійсті неодмінно споруджували амбари, сараї, конюшні. Станиця обживалася, багатіла.
|
|
| Скульптурні герої творів Михайла Шолохова |
У Ніколаєвській слободі
За статистикою Астраханського архіву за 1869 рік, у слободі Ніколаєвській нараховували сім десятків різних промислів. Найбільшим попитом користувалося теслярство. Просто на березі Волги робили зруб, тобто «модель» будинку, а потім перевозили на місце й доводили до кінця. Це були дивовижно красиві споруди з різьбленим мереживом. І візерунки не прості: солярні знаки, характерні для часів Трипільської культури. Круги знаменували Сонце, ромби й квадрати уособлювали Землю, хвильки символізували довголіття. Особливої уваги надавали вікнам та дверям – туди могли проникнути злі сили. Отож віконниці «захищали» рослинним орнаментом, левами, півнями, щоб проганяли всіляку нечисть. Ромби, круги та райські птахи мали приваблювати все світле. А для охорони на стовпи воріт надягали «шоломи» - цибулинки з дерева чи металу. В музеї збереглися таке вікно та фото старовинних будинків, розцяцькованих, мов знаменитий тульський пряник. Щоправда, й у нинішньому містечку ще можна побачити пречудові дерев’яні будиночки з яскравими квітниками та садочками. З’явилися вони завдяки корінному жителю Миколі Василенку. Коли під час переселення Ніколаєвська, в 60-70 роки минулого століття, у зв’язку з загрозою підтоплення люди почали зводити оселі нашвидкуруч, він для прикладу іншим збудував для родини пречудовий теремок. Його почин підхопили учні, які продовжили традицію старовинних теслярів.
Робили в слободі вози, візки, сани, колеса. Навіть вулиця була Колісні ряди. Та головний промисел – чумацтво. У сезон – від травня до жовтня – чумак робив сім-десять ходок на Ельтон, одержуючи з кожної фури по 14 рублів чистого прибутку. Щоб стимулювати солевозів, Єлизавета Петрівна навіть заборонила брати з чумаченьків податки. Завдяки їм невеличкий хутір із злиденними оселями-опічками перетворився на багатонаселену й заможну слободу.
Ясна річ, розвинене було й рибальство. Аякже, поряд Волга, протока Воложка та єрики, де водилася різна риба. На промисел виходили на човнах-бударках (чи не від байдарок пішла така назва?) цілими артілями, особливо під час нересту. За сезон добували по 140 пудів частикових, 50 пудів осетрових, 600 пудів вобли. Загалом за рік витрачали на соління риби 28000 пудів солі.
На 1875 рік працювали в Ніколаєвську двадцять майстерень, у яких виготовляли повсякденні й святкові валянці. З овечих шкур шили кожухи, казакини, шуби. Німець Зембель навчив українців плести з лози щось на кшталт валіз, кошиків, а з очерету – господарські сумки, які називали зембелями. Особливо популярні серед жіноцтва були швачки, яких на український манір називали модисками (від модисток).
Стимулювалося й городництво. Зокрема, після того, як імператриця Єлизавета Петрівна зобов’язала доставляти кавуни до царського двора. Це називалося фруктовою поштою. Кавуни обережно вкладали, переклавши соломою й повстю, у вози, які підвішували на шкіряних «качках». Так делікатний вантаж доставляли у столицю. Звичайно, у кузнях день і ніч горів вогонь - майстрам роботи не бракувало. Гончарі ліпили з глини глечики, макітри, корчаги, башкетниці… Цікаво, що улюбленою українською стравою вважають так званий башкет. У глибоку тарілку-башкетницю закладали м’ясо, зверху викладали шар пшона, цибулі з лавровим листом, додавали трохи води, солі, все це прикривали тістом і ставили в піч. Кажуть, що виходила надзвичайно запашна, поживна й смачна страва.
Не обходилося й без такої екзотичної професії, як жебрацтво. Ніколаєвці простували на далекі слободи збирати «податок» начебто «на погорілих». Потім везли «злидарські» пожертви на базар, якомога далі від своєї домівки. «Погорільці» мали непогані будинки, коней, худобу… Кажуть, прибутковий був промисел, бо співчутливі люди щедро давали «старцям» на прожиття.
Ніколаєвськ-на-Волзі сьогодні
Така історія чумацької слободи на берегах Волги, яка завдяки старанням і наших краян стала центром Заволжя. Люди, в чиїх жилах тече й українська кров, творять сьогодення Ніколаєвська. Тільки серед невеличкого переліку почесних мешканців районного центру половина мають такі прізвища, як Петренко, Ємельяненко, Величко, Осьмак, Вовченко, Бережний, Коноваленко… До слова, губернатор Волгоградської області — Микола Максюта, а віце-губернатор – Василь Галушкін… Цікаво, що й мати Михайла Шолохова, якого так шанують у Ніколаєвську, також походила з Чернігівщини…
Якщо до XVIII століття землі степового Заволжя вважалися геть непридатними не лише для землеробства, а й для тваринництва, то після переселення працелюбних Петренків-Ткаченків чумацька слобода перетворилася на виробника і переробника сільськогосподарської продукції, центр Заволжя.
– Неродючі землі, де колись росли тільки сиві полини, перетворилися на квітучий оазис на березі Волги, яка в наших краях сягає в ширину до восьми кілометрів, – розповідає керівник району Олександр Іванович Ткаченко. – Вирощуємо зерно, кавуни, розводимо велику рогату худобу, птицю, ловимо рибу. Добуваємо нафту. І в усе вкладаємо душу, ті якості, які успадкували від чумаків-солевозів, – твердість характеру, терпіння, доброту, щирість, бережливість і охайність. У мене самого десь відсотків п’ятдесят – щонайменше! – української крові. У нас звучать українські пісні, щоправда, дещо інтерпретовані, адже минули століття. Використовуємо багато українських слів, привезених колись із Полтавщини та Харківщини. Досі у нас кажуть не «подсолнечное масло», а «олія». І в інтер’єрах маємо багато спільного. А під час Великої Вітчизняної війни Ніколаєвський район прихистив чотири колгоспи з України. Чимало людей залишилися у нас.
Що стосується пісні, то справді у Ніколаєвську її люблять. На ювілеї Музею Михайла Шолохова поряд із кубанським колективом виступав український гурт під керівництвом Олени Гудименко. Павлина Діденко, директор районного будинку культури, активна учасниця ансамблю, – родом з Вінниччини. Жінка розповіла, що колектив постійно поповнюється, хоча є й такі, хто співає давно й не мислить себе поза ним. Любов Чуйкіна, Тетяна Стороженко, Тетяна Ткаченко, Леонід Чередниченко… Є й зовсім молоді. Скажімо, Настя Кривуліна навчається в одинадцятому класі. Дівчина сказала мені: «Дуже люблю українську пісню. Коли співаєш, душа радіє. Хоча інколи течуть сльози. Дуже ліричні пісні». Виконують вони переважно старовинні пісні. У їхньому репертуарі традиційні «На городі верба рясна», «Ой хмелю, мій хмелю», «Розпрягайте, хлопці, коней», «Кину кужіль на полицю», «Туман яром»… А втім, вишукують і забуті перлинки, розпитують старих людей і розучують. Колектив брав участь у фестивалях української пісні в Алчевську на Луганщині, у Львові, Києві, в Луцьку. Та й застілля не обходяться без української пісні, часто можна почути, як на кілька голосів виводять «Посіяла огірочки», «Поза гаєм зелененьким». І на ювілейному концерті глядачі кілька разів викликали «на біс» народного артиста Кобзєва, коли він проспівав «Рідна мати моя». У багатьох блищали сльози на очах, чимало хто підспівував…
Мовне ж багатоголосся та традиції багатонаціональної станиці вивчає загін «Фольклор» під керівництвом доктора філологічних наук Василя Супруна. (До слова, нас попросили виступати… українською мовою, яку всі розуміли без перекладачів. І поза урочистостями ми спілкувалися з місцевим населенням українською.) Наші краяни жили не лише в Ніколаєвську, а й у хуторах Малюки, Добрянка, Сивко, Майдан, Верби, Левчунівка… І досі ще можна почути від бабусь дитячі віршики на кшталт: «Бобик, Бобик, де ти був? Я гукав, а ти не чув. А корови та бички всі поїли бурячки». І прикмети досі живуть. Скажімо, коли «чорна кицька перебігла дорогу – не буде дороги», «жінка перейшла дорогу з порожніми відрами – не буде удачі», «упала обручка в нареченої чи нареченого – шлюб буде нещасливий»… А учні Левчунівської школи навіть склали словник місцевого діалекту, який зберіг суто питомі, навіть нечасто вживані в Україні слова, скажімо, такі: айда – ходімо, бірюк – вовк, дощ мигиче – дощ мрячить, сапетка – кошик, забалдишний – несерйозний, сніг кужелить – сніг мете… Деякі слова, звичайно, видозмінені, наприклад: взутьйо, карпетки, тобто шкарпетки, гузик – ґудзик, гляпати – ляпати, кизик – кізяк, лгірок – огірок…
Наостанок
У звіті еколого-краєзнавчої експедиції «По родному краю», опублікованому у Волгограді в 2008 році, розповідається: « Якщо на початку ХХ століття українці становили 5 відсотків населення всього Поволжя, то в Ніколаєвському повіті, за переписом 1920 року, їх проживало 54 відсотки. У 1923 році в губернії відкрили чотири українські школи, російсько-український технікум… Згодом з’явилося ще кілька національних шкіл у місцях компактного проживання українців… Невдовзі всі осередки української культури й освіти було ліквідовано… Процеси асиміляції, русифікації набули значного розвитку за радянських часів». За даними того ж самого джерела, в 1926 році в Ніколаєвському повіті вже проживало на 10 відсотків менше українців. Виділилася окрема етнічна група: люди вважають себе росіянами й не ідентифікують себе з українцями, які живуть в Україні, але користуються в побуті українською мовою, зберігають елементи української культури (пісні, обряди, фольклор). Одне слово, вважають себе «хохлами». Бояться українських націоналістів, оскільки це слово ЗМІ наділяють негативним, навіть ворожим змістом. Не раз доводилося пояснювати, що націоналіст – це патріот своєї Батьківщини, який також поважає інші народи, а нацист і шовініст вивищують свій народ за рахунок приниження інших. Сподіваюся, що дехто замислиться над сказаним. А ще сподіваюся, що в Ніколаєвську відкриється бодай недільна школа й при чудовому храмі, який ось-ось мають завершити, збиратиметься українська, а не хохляцька громада… Скажімо, як у Франції, Америці, Австралії чи Канаді.