(Продовження. Початок у № 13-20)
Хай живе таджицький орнамент, казахська опера, естонська графіка, чукотська різьба на моржовій кості. Хай живе велика російська мова, але хай живе і солодкоспівуча, ні з чим не зрівнянна українська мова.
Володимир Солоухін
|
|
| Фрагмент реконструкції бою під Крутами. 2008 рік |
12 травня 1917 р. Оборонці «общерусского языка» на нараді вчителів Київських вищих і початкових шкіл виступали проти українізації школи, бо, мовляв, ніякого українського народу немає. Навчання українською мовою не тільки не потрібне, а й навіть шкідливе, бо, мовляв, «русская культура» дає людині більше, ніж українська.
1917 р. Керівництво радянської Росії не хотіло давати волі Україні тому, передусім, що за промисловим і сільськогосподарським потенціалом це не Польща і Фінляндія. До 1917 року Україна давала третину зерна, стільки ж тваринницької продукції. Протягом 1861– 1891 рр. Москва щороку мала з України – 120 млн. крб. доходу, за 1903–1908 рр. – 221 млн. Квадратна верства – (104 десятини) в Україні приносила російській скарбниці прибутку 282 крб. 55 коп., а в Петербурзькій губернії – 40 крб. 61 коп. Російська імперія на одного жителя Петербурзької губернії витрачала на рік 4 крб. 23 коп., а на українця – 56 коп.
7 січня 1918 р. Наступ більшовицьких військ під проводом В. Антонова-Овсієнка на Лівобережжя й Південну Україну.
29 січня 1918 р. Відбувся бій під Крутами, де цвіт української нації, юні герої протиставили мужність і силу духу ницості і звірячій жорстокості російсько-більшовицької орди. Вони витримали цей бій до кінця, хоч сили були нерівні (їх було вдесятеро менше за тих, хто наступав: чотири сотні курсантів військової школи, перша сотня студентського Січового Куреня, частина гайдамацького коша) і майже для всіх січовиків це був перший бій. Герої-крутянці своєю кров’ю змили з душ співвітчизників залишки рабства, стали одним «з найсвітліших проблисків героїчної української духовності», «Створили під Крутами легенду українських Термопіл, – підкреслив професор Валентин Мороз. – Загинули, але без бою не відступили!»
1918 р. Німеччина та Австро-Угорщина підписали конвенцію про поділ території України на зони впливу: австрійську й німецьку.
Листопад 1918 р. Польські війська окупували Лемківщину, Надсяння, Холмщину і Підляшшя.
1918 р. Перша окупація України більшовицькою Росією тривала від січня до березня – квітня 1918 року. У перший день захоплення Києва червоногвардійці-матроси Муравйова вирізали три тисячі осіб, протягом двох наступних – ще дві тисячі. Вбивали, в основному, українців. Розстрілювали «за кожне українське слово» (В. Сосюра). Від гарматного пострілу російсько-більшовицьких інтервентів згорів будинок М. Грушевського, у якому загинуло безліч високоцінних документів, історичних і літературних пам’яток. Цю збройну агресію Російської Республіки в офіційній радянській історіографії протрактовано так: «…пришлось помочь советизации Украины военной силой».
1918 р. Московсько-більшовицькі загарбники створили в Україні репресивно-каральну систему, до якої входило 18 концентраційних таборів. Тільки у 1918–1920 роках було знищено більше 100 тис. національно свідомих українців.
15 січня 1919 р. Чеські війська захопили Ужгород.
1919 р. Друга окупація України радянською Росією тривала від січня до серпня 1919 року, під час якої московські загарбники масово знищували українських патріотів.
В Україні діяли 48 «продотрядов» із Москви, Петербурга, Смоленська, Брянська та інших міст Росії, які, виконуючи вказівки Леніна, грабували і насильницьки вивозили хліб у свої регіони, щоб там, за рахунок України, поліпшити продовольчу проблему. А те, що пограбована житниця Європи сама потерпала від голоду, комуністичну партію та її вождя не хвилювало. Із Сум на село для проведення хлібозаготівель під гаслом «Хліб для Півночі – це хліб для Леніна і Москви» було відправлено 250 робітників.
1919–1921 рр. Остаточно завоювати і підпорядкувати Україну радянській Росії вдалося під час третього періоду окупаційної війни, яка тривала з грудня 1919 року до кінця 1921 року, коли було зламано хребет українському партизанському рухові.
Січень 1920 – вересень 1921 рр. Скасування поляками Галицького Крайового Сейму та Крайового Виділу. Приєднання Східної Галичини до Польщі, поділ її на Львівське, Тернопільське, Станіславське воєводства. Цей край стали у Польщі називати «Східною Малопольщею», а Волинь і Полісся «Східними землями Польщі» («східними кресами»). Заборона української преси, підпорядкування шкільництва польському міністерству освіти. Українські імена та прізвища замінювали на польські. Польський уряд прагнув асимілювати українців (бойків, поліщуків, волинян, гуцулів тощо). «У Галичині виникла інтелектуальна руїна, яку польський уряд створив для української національності» (Ч.Мілош).
|
|
| «Розкуркулені» залишили все, що мали. Вони були вигнані з власної хати і йшли хтозна-де шукати невідомої долі |
6 липня 1920 р. Особливо уповноважений революційно-військової ради (РВР) 12-ї армії повідомляв своєму керівництву, що, прибувши на хутір Панщина (біля с. Слоут Шосткинського повіту, тепер Глухівського району Сумщини), за непокірливість радянській владі «всіх жінок і дітей арештував і відправив у Глухів у концентраційний табір, майно конфіскував, а хутір спалив дотла».
1920–1921 рр. Знищено 10 тис. українських повстанців (полонених махновців та селян, які боролися з більшовицьким режимом Москви).
14 жовтня 1921 р. На Покрову в храмі святої Софії Київської зібрався Перший Всеукраїнський Православний Собор (472 делегати з усіх регіонів України, серед яких було чимало визначних діячів культури, освіти, мистецтва). Собор визнав неканонічним акт приєднання Української церкви до Московського патріархату (1686 р.), що знищило її автокефальність. Було відновлено національну Українську Церкву – спадкоємницю Київської митрополії, – що назвалася – Українська автокефальна православна церква. Близько 7 млн. парафіян пішли за автокефалістами, які об’єдналися в 2800 парафій. Але більшість віруючих в 20-ті роки все ще залишалася в лоні Російської православної церкви.
1921–1922 р. Політика воєнного комунізму, жорстоке придушення українських селянських повстань та кривава розправа з робітничими страйками.
1921–1923 р. Голод в Україні – наслідок колоніальної політики московського уряду, який вивозив з України збіжжя та інші харчові продукти до Росії й на Захід, лицемірно прикриваючись гаслами про «дружбу народів-братів», «пролетарську солідарність», «історичну спільність». Не більшовики викликали посуху (вона була і в Поволжі), але саме вони (московські загарбники) спричинили в Україні страшний голод, щоб зламати сили українського опору і зміцнити власний режим. Загинуло до 1,5 млн. селян.
23 жовтня 1921 р. Перший Всеукраїнський Православний Собор УАПЦ за великої кількості народу обрав на першого архієпископа і митрополита Київського та всієї України протиієрея Василя Липківського. Йому судилося бути національним проповідником-мучеником за Українську православну церкву, яка майже 300 років «пролежала в російській домовині».
22 листопада 1921 р. Під м. Базар (на Житомирщині) солдати більшовика Г. Котовського розстріляли 359 полонених українських патріотів – вояків армії Української Народної Республіки, учасників другого зимового походу під проводом генерала Юрка Тютюнника.
1922 р. Колишнього боротьбіста Г. Гринька усунуто з посади Наркома освіти УРСР «за надто поквапливе проведення українізації». Якою великою була ця «поквапливість», видно з того, що в Донецькій губернії, з численною українською селянською людністю, майже не було навіть початкових українських шкіл.
Арешти за «списком антирадянської інтелігенції» (складено ГПУ України до 3 серпня 1922 року, схвалено ЦК КП(б)У та ВУЦВК, затверджено 9 вересня 1922 року на засіданні спеціальної комісії ЦК РКП(б) у Москві). Акція була втіленням ініціативи Леніна вислати за кордон професуру. Список містив 77 осіб, зокрема 47 працівників вищої школи (із них 32 професори) з Харкова, Києва, Катеринослава, Одеси, Кам’янця-Подільського.
Серпень 1922 р. ЦК КП(б)У розіслав обіжники за підписами другого секретаря ЦК Дмитра Лебедя та «замзавагитпропом» Диманштейна про посилення ідеологічного контролю за літературою, виданою українською мовою, бо вона, мовляв, просякнута «шовинистическим духом».
Осінь 1922 р. Другий секретар КП(б)У Д. Лебідь висунув теорію «боротьби двох культур»: російської (революційної, передової, пролетарської, міської) та української – (контрреволюційної, відсталої, сільської). Д. Лебідь стояв на позиції, що майбутнє за пролетаріатом – авангардом світової революції, тобто за пролетарсько-московською міською культурою і мовою. Тому, мовляв, українська (сільська) культура та мова розчиняться у російській (пролетарській) культурі і мові.
(Продовження у наступному номері)