(Продовження. Початок у №15-20)
|
|
| Український поет Максим Рильський |
«Славнішому із славних синів України, великому трудівнику на рідній ниві рідної науки Михайлу Сергійовичу Грушевському чолом до самої землі, – наголошував Дмитро Яворницький у телеграмі в 1926 році під час 60-річного ювілею М.Грушевського. – Не випускай, орле сизий, пера з рук, поки будеш володати рукою, бо твоє перо – алмаз дорогий чистої води»...
«Запорізький характерник» - таким постає Дмитро Яворницький у спогадах українського поета, громадського діяча, академіка Академії наук України, директора Інституту мистецтвознавства, фольклору та етнографії Академії наук України Максима Тадейовича Рильського, написаних як передмова до книжки біографічних оповідань про Дмитра Яворницького Івана Шаповала «В пошуках скарбів».
«Дмитро Іванович Яворницький (1855-1910) - одна з найсвоєрідніших постатей і один із найпильніших характерів, які я зустрічав на своєму не бідному на цікаві зустрічі шляху. Бачу його й нині перед собою, мов живого, – а скільки ж то часу минуло відтоді, як мені пощастило з ним познайомитись! Мов живого, згадують його всі сучасники, що з ним хоч раз на віку зустрічалися. Тільки люди справжньої талановитості справляють завжди таке враження: вічно живих.
Це був учений і діяч з дуже широким колом інтересів – історик, археолог, фольклорист, етнограф, лексикограф, письменник-прозаїк, що пробував свої сили й у віршуванні. Але в центрі його уваги була історія Запорожжя, в яке він був просто по-юнацькому закоханий. Щоправда, в деяких своїх висловлюваннях про суспільно-політичний лад Запорозької Січі Яворницький стояв на помилкових позиціях. Однак дбайливо зібраний, систематизований ним фактичний матеріал має велику вартість і сприяє правильному розумінню прогресивної ролі запорозького козацтва в історії України. Катеринославський (Дніпропетровськлй) історико-археологічний музей, яким Дмитро Іванович керував протягом багатьох літ, був і його улюбленою дитиною, становив предмет його гордощів і поле невсипущої його праці.
Разом з тим, повторюю, це була надзвичай різностороння людина. Він мав дружні стосунки і цікаві зустрічі з дуже багатьма людьми. Досить назвати серед них І. Рєпіна, Льва Толстого, М. Кропивницького, М. Заньковецьку, братів Тобілевичів, М. Лисенка, О. Сластіона, Лесю Українку, В. Короленка. І раз у раз це були не випадкові знайомства, а тривалі творчі стосунки. Він був діяльним порадником Рєпіна у створенні славетної картини «Запорожці» і навіть позував йому в одязі січового писаря. Схожість цього образу з натурщиком була такою разючою, що Лев Толстой пізнав Яворницького під час спільної подорожі в залізничному вагоні, про що й сам учений згадував у теплому нарисі... Він стояв при колисці створеної Миколою Лисенком героїчно-патріотичної опери «Тарас Бульба». До нього за порадами зверталися великі артисти Кропивницький, Садовський, Саксаганський... Словом, він стояв у центрі тогочасної нашої культури.
Разом з тим Дмитро Іванович, природжений демократ, під час своїх ненастанних археологічних, фольклористичних, етнографічних експедицій дуже охоче й дуже просто зближався з людьми із трудового народу – хліборобами, лоцманами, рибалками, кобзарями, бандуристами.
Він був істориком, але з тих істориків, які завжди відчувають нерозривний зв’язок минулого з сучасним, які не тільки не відривають науки від життя, а в саме їх тісній дружбі бачать запоруку розквіту науки і поліпшення життя.
Він був палким українським патріотом, але, як сам про це говорив, нічого не мав спільного з вузьким, егоїстичним націоналізмом. Про пошану й любов його до великого російського народу, до всіх народів на землі свідчать сторінки згаданого вже нарису про Льва Толстого.
Д. І. Яворницький був не тільки видатним ученим, автором цілого ряду поважних праць, а й педагогом, що виховав чи сприяв вихованню цілої плеяди наукових робітників — археолога В. А. Грінченка, історика П.Є.Матвієвського, історика та етнографа К. Г. Гуслистого і багатьох інших...
|
|
| Поштова марка, присвячена Д. Яворницькому |
Хочеться й мені сказати кілька слів про зустрічі свої з Дмитром Івановичем.
В кінці 20-х років мандрував я з дружиною та малим сином пароплавом по Дніпру. Зупинилися в Дніпропетровську. Розуміється, перше, що ми зробили, – пішли до знаменитого Катеринославського музею – музею Поля, як його здавна називали, музею Яворницького, як йому личило й личить називатись. Там я й познайомився з Дмитром Яворницьким. Він прийняв нас ласкаво, як рідних. До молоді взагалі ставився він доброзичливо, а до молодого українського поета, та ще й сина Тадея Рильського, був особливо уважним.
Того дня довелося мені побачити й почути, як Дмитро Іванович показує відвідувачам свій музей. Його пояснення до експонатів варто було записати фонографом. Це були блискучі імпровізації, засновані на прекрасному знанні матеріалу і зігріті палкою любов’ю до цього матеріалу, за якою світилась любов до людини, до народу, до людей.
Коли Яворницький розповідав – з приводу якої-небудь старовинної шаблі чи мушкета – про життя-буття запорозьких козаків, про їх походи, про звичаї на Січі, то здавалося, що тільки випадково цей чоловік одягнений у сучасну піджачну пару, а не в жупан і широкі, як Чорне море, червоні штани чи принаймні в ту одіж писаря з каламарем та з гусячим пером за вухом або в руці, у якій увічнив його Ілля Юхимович Рєпін... Словом, він здавався сучасником тих подій, про які розказував. Щось було в нього спільне з тими запорозькими чудодіями, характерниками, про яких збереглося стільки розповідей.
Лекції чи пояснення Дмитра Івановича густо пересипані були чисто українським і навіть, я сказав би, чисто запорозьким гумором. Елементи гумору вдавалося бачити і в самій експозиції музею. Згадую, наприклад, таке: біля викопаної з запорозької могили пляшки з оковитою був підпис, здається, такий: «Запорозька горілка». А поруч стояла маленька пляшечка, «сотка» царських часів, і її супроводжував напис: «А це казенний мерзавчик». Люди старшого віку пам’ятають, певне, цей кумедний п’яницький термін. Він потрапив навіть у словник Даля в редакції Бодуена де Куртене, в гніздо «мерзить»: «мерзавчик, со времени введення винной монополии самая маленькая бутылочка водки».
Дуже мальовничо розповідав Дмитро Іванович не тільки про історичне значення тієї чи іншої виставленої в музеї речі, а й про те, як – іноді не без великих труднощів та хитрощів – він ту річ здобув для музею...
Побували ми тоді в гостях у Дмитра Івановича в його малому й затишному домику. Домик той також становив справжній музей у мініатюрі. Пам’ятаю на стіні, в передпокої, картину – не знаю, чийого пензля, здається, М. І. Струнникова. На ній намальовані були Тарас Бульба та сини, на конях, у степу. Пам’ятаю також скриню із головою вусатого запорожця на віку. Ех, як же шкода, що так мало пам’ятаю!
У крихітному садку біля дому посаджені й посіяні були, як пояснив нам господар, лише ті рослини, що оспівані в народних піснях: берези, явір, калина, рута-м’ята, любисток, шальвія... Дуже це було характерне для Дмитра Івановича!
Під час розмови я сказав хазяїнові, що ми збираємось поглянути на Дніпрові пороги. Слово «поглянути» явно не сподобалося Дмитрові Івановичу. Він радив нам – мені з дружиною і хлопчиком – доконче проїхати порогами на човні, і то не обвідним каналом, а саме старим лоцманським шляхом. Я натякнув, що трохи побоююсь такої подорожі, а Дмитро Іванович, щоб заохотити мене до неї, сказав, що відбував цю подорож щоліта і тільки тричі (здається, так) зламав собі руку... Дуже це миле й переконливе було заохочення!
Пригадую – за тих приблизно часів – і доповідь Яворницького в Києві, в етнографічній комісії Академії наук (тоді в академії була система комісій та кабінетів) про збирання фольклорних матеріалів. Доповідь була вельми змістовна, побудована на багатому досвіді і рясному матеріалі, всі слухали з великою увагою. Аж ось пригадав Дмитро Іванович якусь пісню і раптом заспівав... старечим, але приємним голосом, задушевно і з суто народною характерністю. Заспівав і другу, третю, все питаючи присутнього на тому засіданні Дмитра Миколайовича Ревуцького, чи знає він ці пісні або, може, якісь їх варіанти, просив Дмитра Миколайовича підтягати, нарешті звернувся до всіх присутніх з пропозицією заспівати гуртом. Це вже виходило за межі наукового засідання, і Климент Васильович Квітка, що головував на тому засіданні, помітно був схвильований таким явним порушенням академічного стилю. А я тепер можу тільки пошкодувати, що ту доповідь із співами також не було записано на плівку!»
Хто не знає свого минулого, той не вартий свого майбутнього. Хто не шанує видатних людей свого народу, той сам не годен пошани... Книга ця – данина пошани й любові до незабутнього нашого Дмитра Івановича Яворницького. Нехай буде вона скромною рутою-м’ятою на чесній його могилі!
«Човном через пороги» возив академіка Яворницького лоцман Лука Савович Перепелиця. Він згадує:
«Якось, збираючись у подорож на пороги, Дмитро Іванович зі своєю дружиною ще з вечора прибув до Лоцманської Кам’янки. Він зайшов до моєї хати, щоб переночувати і вдосвіта вирушити на Кічкас.
– Де ж вас покласти, Дмитре Івановичу? – вигукнув я стурбовано.
– Як де? Ось тут... – вчений показав на долівку. – По-козацькому!
Я заніс до хати добрий оберемок соломи, розіслав ковдру, й Дмитро Іванович із насолодою влігся на ній.
Тільки-но стало світати, гість прокинувся і почав квапитись до дуба, щоб встигнуги проїхати «козацькими ходами» вниз по Дніпру. У човен сіло п’ятеро лоцманів та екскурсанти. За його командою ми зупинилися біля Старих Кодаків. Дмитро Іванович випростався, жваво пограбався вгору до фортеці, і ми побачили й почули його в усій красі й сяйві розуму: талановитого витівника, досвідченого екскурсовода, бувалого музейного вовка. Він розповідав і про історію Кодаків, і про звитяжні бої запорожців під орудою Івана Сірка. Всіх нас зачарував його хист дослідника: фортеця та пов’язані з нею події мовби живі поставали перед нами, відтворені добірною мовою історика-митця».
(Продовження у наступному номері)