|
||
| Буша не лише символ подвигу нашої нації. Тут визначні пам’ятки археології та природи. У Буші знайдено сліди різних археологічних культур, починаючи з трипільської. У 2005 році на Замковій горі, де стоїть відреставрована вежа головної оборонної споруди 1654 року, знайдено залишки двох трипільських жител пізнього середньовіччя. Над ними споруджується павільйон-накриття, щоб законсервувати, унаочнити для туристів давню автентику подільського села. Бушу робить неповторною Гамулівський ліс, яким заросли гори на північно-західному крилі села, Гайдамацький яр, Суха Бушанка, що жебонить між скалами і бескидами небаченої краси |
Про цю місцину, де зазвичай пекельне сонце і… камені, можна писати поеми. Адже тут, між плесами річок Мурафи й Бушанки, у листопаді 1654 року відбулося вулканічне виверження української національної гідності.Стався «землетрус» такої народної сили,що на всі віки, поки наша земля і ми на ній, про нього ніхто не забуде. Кожен народ планети хотів би мати в своїх аналах таку героїчну сторінку.
Одразу після Переяславської ради, коли кордон між Річчю Посполитою та козацькою Україною проліг по річці Мурафі, Буша стала прикордонним містечком. У ньому на той час проживало, за різними свідченнями, від 12 до 16 тисяч мешканців і нараховувалося 7 церков. Хоча відомий український історик Михайло Грушевський зазначає, що вказана кількість мешканців перебільшена і враховує число козацького війська, а також число мешканців сусідніх поселень, які знайшли притулок за стінами фортеці. У місті було дві сотенні залоги: одна - полку подністровських опришків під керівництвом полковника Петра Гречки і друга сотня Тараса Завісного з Брацлавського полку. Сама фортеця знаходилася на високій скелі, а Пригородок був оточений валом і стінами. Звичайно, таке укріплення на кордоні та ще присутність у ньому козацьких залог дратували поляків. Гетьман Потоцький, з’явившись із військом у Шаргороді, видав універсал до козаків «та всієї черні в містах, містечках і селах», попереджаючи, що прийшов сюди волею короля карати вогнем і мечем, щоб навернути непокірливих знову у підданство Речі Посполитої. Буша була для нього більмом на оці.
До осені1654 року поляки тричі нападали на Бушу великими силами, але були відбиті. Тоді розлючені нападники вирушили на інші містечка та села Придністров’я, знищуючи все на своєму шляху.
|
||
| Велику організаторську та просвітницьку роботу проводить директор Історико-культурного заповідника, полковник Українського Реєстрового Козацтва Олександр Олександрович Пірняк і його дружина – Надія Борисівна. Подружжя розглядає нові експонати місцевого музею трипільської культури |
Богдан Хмельницький попросив у союзників по Переяславській раді допомоги, але війська російського царя не зрушили з насиджених місць. Три польські гетьмани – Станіслав Потоцький, Станіслав Лянскоронський, Стефан Чернецький – кинули на Бушу 40-тисячне військо, підминаючи дорогою фортеці у Мурафі, Красному і Чернівцях. А Буша закрила перед Чернецьким всі брами. Війська підійшли до Буші, як згадує анонімний автор “Римованої хроніки”, у час раннього полудня. Керівники ворожої армади запропонували оборонцям відчинити браму міста, але ця пропозиція була рішуче відхилена ними. Серед керівників оборони згадуються полковники Махачинський (Микола Махаринський), Михайло Зеленський, сотники Гречка та Завісний. Історик Л. Бажанов серед очільників оборони згадує також полковника Гавратенка, який нам невідомий з досліджених документів.
Перший наступ ворога був відбитий з великими втратами для наступаючої сторони. Стефану Чернецькому довелося чекати, коли до міста підійде все військо, коли підвезуть гармати... Почався затяжний і лютий штурм Буші. Ворог вкотре марно намагався оволодіти містом. Бої продовжувались і вночі, коли до Буші підійшли хоругви вінницького старости Андрія Потоцького.
У неділю, 29 листопада, битва розпочалася з новим напруженням.Не один раз водили свої полки воєвода брацлавський Петро Потоцький, воєвода черніховський Криштоф Тишкевич, староста яворівський Якуб Собеський, староста вінницький Андрій Потоцький, князь Дмитро Вишневецький, коронний хорунжий Олександр Конецпольський, галицький каштелян Олександр Цетнер, генерал Фонвод, полковники Денхоф, Пеперзн, Єжи Балабан, Людвик Вейхер, Корецький, Целаріус, Калштин, Яцик Шемберк...
|
||
| А ще Буша переповнена символами, малюнками, графікою й орнаментами скельного монастиря, надгробків, хрестів. Важко сказати, де ця мальовнича в’язь виникла раніше – на каменях, щоб перейти згодом на рушники, килими, одяг і посуд, чи на рушниках, килимах, одежі і посуді, щоб перейти на камені |
За наказом польного гетьмана Станіслава Лянцкоронського хоругви, які знаходилися під його загальним керівництвом і розташовувалися на правому березі річки Мурафи, спішилися з коней і разом з обслугою лізли на високі скелі, які неприступно нависали над плесом річки Мурафи.
У цей час Стефан Чернецький наказав зруйнувати греблю на річці Буші.Коли спала вода, було дано команду солдатам королівського Сандомирського полку йти на генеральний штурм, що був підтриманий з інших сторін.
У місті-фортеці Буші почалися пожежі. Напруження бою наростало. Наступала страшна кульмінація битви.
Приклад героїзму виявили мешканці Буші та мешканці навколишніх поселень, які знайшли свій останній притулок за стінами подільської фортеці.
Очевидці цієї трагедії згадували, що жінки з дітьми, щоб не потрапити до рук очманілих від людської крові ворогів, ішли у вогонь хат, кидались у глибокі криниці та з високих бушанських скель. Анонімний автор “Римованої хроніки“ згадує про двох жінок, які з косами у руках чинили мужній опір ворогам. Зазначається, що вбили одного капітана.
|
||
| Козацька криниця.Ставлення бушан до криниць надзвичайно шанобливе. Ця криниця – над самою Мурафою. Сотні літ вона поїла зі свого джерела людей. Своїм скульптурним обрамленням вона завдячує черкаському художнику Миколі Челіженку, за проектом якого і був створений під час пленеру 2006-го року цей ансамбль |
Ворогів вразила героїчна смерть жінки сотника Завісного (за народними переказами – Мар’яна), яка після смерті чоловіка, оточена ворогами, підпалила бочку з порохом.
Кривава неділя наближалася до свого кінця...
Наступали сутінки... Близько 70 чоловік, переважно жінки з дітьми, знайшли своє останнє пристанище у печері, вхід до якої був уміло замаскований рослинністю та кущами. Не один раз ця печера рятувала мешканців поселення від ворогів.
Та на цей раз марно вони шукали тут порятунку. По загублених речах солдати знайшли криївку. Було наказано полковнику Целаріусу здобути останніх мешканців. З печери відповідали пострілами. Тоді вороги направили, як згадує В.Каховський, у печеру воду з джерела, що протікало десь вище, і затопили останніх оборонців Буші. Народні перекази, які зберігає сьогоднішнє покоління бушанців, інакше описують цей епізод трагедії: солдати підпалили хмиз біля входу до печери, і люди загинули від вогню й диму. Перекриття завалилось, поховавши останніх героїв.
|
|
| П’ять років тому на тлі колишніх звитяжних подій на місці,що увійшло в історію під назвою «Орлине гніздо», артисти Вінницького музично-драматичного театру поставили п’єсу Михайла Старицького «Облога Буші» |
Оборона Буші була страшною кривавицею. Адже озвірілий ворог, розлючений цією незламністю козаків і всіх оборонців, різав, рубав, cтріляв усіх, залишивши на місці Буші руїну і пожарисько. Навіть гонорові польські історики не хвалилися такою перемогою: «Ми не в змозі без сорому згадувати про те, що 16 тисяч людей, які залишалися в Буші ще живими, польське військо вирізало, нікого не милуючи. Велика то пляма на знамено польське». А українське знамено возвеличено безсмертним подвигом і величчю національного духу.
Про цю велич національного духу написані повісті, драми, поеми, вірші. Героїчні події оборони Буші надихнули українського класика Михайла Старицького до написання історичного твору “Облога Буші“. У 1898 році було створено історичну драму “Оборона Буші“, яка була надрукована у журналі “ Кіевская старина”1899 року.
Пройшли століття...
355 років минуло з часів героїчної оборони Буші, а її історія продовжує писатися новими поколіннями бушанців, які не забувають про героїчне минуле своїх попередників.
Допитливим шанувальникам української минувшини, яких зацікавить історія сучасного вінницького села Буші, радимо ознайомитися з книгою “Буша: історико – краєзнавчі нариси” під загальною редакцією нині покійного історика та археолога І. С. Винокура.
|
||
| Найсвятіша могила Буші. Сьогодні могилу Мар’яни Завісної перенесено в центр Замкової гори, ближче до вежі, туди, де найбільше світла та сонця. Цікаве спостереження: досі над цим місцем найчастіше кружляють залітні орли й соколи, а туристи й школярі всі квіти зазвичай несуть саме сюди |
За роки незалежності Української держави у Буші відбулися значні зміни, які пов’язані з розбудовою поселення. Силами місцевих мешканців асфальтовано дороги у селі, побудувано сучасну триповерхову лікарню, цех мінеральної води, який за зміну може випускати до 24000 пляшок чудової лікувальної мінеральної води «Ямпільчанка».
Постановою Кабінету Міністрів України створено Державний історико-культурний заповідник “Буша”. З допомогою працівників заповідника, місцевих учителів, учнів школи, мешканців села, бушанців-пенсіонерів у Буші створюються історико-краєзнавчий музей, етнографічний музей, музей трипільської культури...
Велику організаторську та просвітницьку роботу проводить директор історико-культурного заповідника полковник Українського Реєстрового Козацтва Олександр Олександрович Пірняк. Його незмінними помічниками є дружина Надія Борисівна, сини Микола та Віталій. Вони продовжують справу зі збереження історичної минувшини Буші, яку розпочав у свій час їхній батько та дід – колишній директор бушанської середньої школи – Пірняк Олександр Миколайович. Важко переоцінити подвижницьку працю родини Пірняків, результатом якої стало накопичення історичних досліджень, експонатів, експозицій під відкритим небом і в приміщеннях, залучення до пошукової і творчої роботи молодих, власне, справжнє вирощення талантів. Пірняки проводять разом з учнями цікаві туристичні подорожі по історичних місцях краю, впорядковують територію на замковищі. При школі створено дитячий гурток, де малеча навчається малювання, ліплення з глини та інших народних ремесел.
|
|
| Сім церков і дев’ять кладовищ. Стільки їх було тут ще у XVIII столітті. Нині є залишки тільки чотирьох кладовищ. Ці надмогильні камінні хрести незвичайних фактур та конфігурацій, аби могли говорити, скільки б вони нам розповіли про давню минувшину |
За допомогою майстрів – скульпторів з Одеси, Києва, Вінниці, Ямполя, Могилева-Подільського, Мінська, скульпторів-аматорів із сусідніх селищ Дорошівки, Букатинки, Петрошівки, Яруги, Миронівки – створено у селі історичний скульптурний парк «Історична Буша», який нараховує на сьогодні близько 200 мистецьких творів. Щорічні пленери скульпторів-каменотесів проходять у Буші вже понад двадцять років. Серед скульпторів необхідно відзначити подружжя Олексія та Людмилу Альошкіних з села Букатинка, які є постійними учасниками скульптурних пленерів, невтомними організаторами проведення мистецького свята «Подільський оберіг». А головне досягнення сподвижницької праці родини – це створення на основі здобутків Олександра Пірняка та його помічників державного історико-культурного заповідника. Це був тріумф і перемога.
Сьогодні Буша - резонансний об’єкт української історії, своєрідна Мекка, до якої йдуть і їдуть звідусіль на поклін, за натхненням, за духом національної гідності, до святих могил, оберегів, пам’ятників. Чи є вища, краща, магнетичніша мета, ніж оця, якій присвятила себе козацька родина Пірняків?!
Плинуть тихо води старої Мурафи і малої Бушанки, розповідаючи легенди про давню історію цього подільського поселення, про історію його мешканців. Каміння бушанських скель, невичерпне козацьке джерело задумливо зустрічають кожного перехожого. Про що вони думають? Що хочуть розповісти?
По широких яругах, понад річками гуляє вітер, здуваючи з доріг нашого життя порохи минувшини, та залишає у нашій пам’яті подвиг Буші - гордий символ національної величі.