І я глянув, і ось кінь чалий. А той, хто на ньому сидів, на ім’я йому Смерть, за ним же слідом ішов Ад. І дана їм влада була на четвертій частині землі забивати мечем, і голодом, і мором...
Об’явлення 6:8
У 1933 році середня тривалість життя чоловіків в Україні становила 7,3 року. Жінок – 10,9. Цифри переконують більше, ніж слова. За всю письмово зафіксовану історію людства, стверджують науковці, таких показників у масштабах народу не було зазначено.
Кількість прямих та непрямих жертв Голодомору точно встановити сьогодні досить важко. Між істориками досі тривають дискусії, скільки саме загинуло людей: 5, 7, 9 чи 10 мільйонів. Так чи інакше, йдеться про мільйони безвинних жертв. Для порівняння: сучасне населення Данії складає 5,2 млн. осіб, Австрії – 8 млн., Болгарії – 8,5 млн., Бельгії – 10 млн., Угорщини – 10,3 млн. Тобто під час Голодомору зникла ціла європейська держава. А з урахуванням непрямих жертв, за приблизними підрахунками, Голодомор забрав життя понад 14 мільйонів людей: внаслідок фізичного виснаження, тифу, отруєнь, канібалізму, репресій. Лише демографічні втрати, за висновками учених, складають 6 млн. українців.
Найбільш досконала статистика не здатна передати всю повноту соціальних, економічних, морально-психологічних наслідків Голодомору.
„ ... Деякі божеволіли. Були такі, що різали та варили трупи, вбивали власних дітей і поїдали їх. Я бачив одну такі жінку. Її привезли до окружного центру під конвоєм. Вона мала людське обличчя, але божевільні очі”, „... Бабусину матір Варвару Тихтило та її найменшу доньку Устину, які залишилися у селі Стовпина Долина Новосанжарського району на Полтавщині, в Голодомор люди з’їли. Сестра Оксана, рятуючи півторарічного Льоню від голоду, залишила його на залізничному вокзалі у Дебальцевому – там забирали дітей у дитбудинки. Потім довго шукала, плакала”, „... Коли розтанув сніг, почався справжній голод. У людей розпухли обличчя, ноги і животи. Вони остаточно все поїли. Ловили мишей, пацюків, горобців, комах, земляних хробаків. Мололи кістки на борошно і робили те саме із шкірою і підошвами від взуття. ...Найжахливіший вигляд мали діти, зі скелетними кінцівками, що звисали з роздутих животів. Голод стер з їх облич хоч якісь сліди молодості, перетворивши на змучених потвор,” - згадують ті, хто бачив голод на власні очі та чув про нього від бабусь і матерів.
...Мільйони історій, мільйони трагедій. Тому не питайте, за ким б’ють дзвони – вони б’ють за нами, осиротілими на мільйони земляків, для яких найродючіша у світі земля стала великою братською могилою. Найкращий їм монумент – правда і наша пам’ять: без них ми також станемо жертвами – духовного голоду. Хто тоді згадає про них і про нас на чорній ріллі забуття? І про те, до чого веде відступ від Бога.
Різдво
Різдвяний вечір чорною габою
Накрив село. Пустив святочні сни.
А ранком – бах! Скаженою юрбою
Селом гайнули слуги сатани.
Ногою – в двері! Посуд – у череп’я!
І кулаком старого і малого.
Такого ще ніхто не знав халеп’я.
Вертеп безумний! На очах у Бога.
Московська лайка, мов гадюка люта,
Вповзала в хату і невинні душі
Труїла гірше, ніж сама цикута.
Ставало вмить у хаті, як в свинюшні!
Розгнуздані і п’яні активісти
Тяглися заграбастими руками
До образів, де лик сумний Пречиста
Ховала за святими рушниками.
- Немає Бога! – на весь рот кричали.
І хрестики зривали з ший дитячих.
А матері над дітками ячали
І пригортали їх по-ластів’ячи.
Справляло шабаш безсоромне кодло.
Плювало в очі – і живі, і Божі.
Бо так було їх Леніну угодно,
Вони ж, як пси, у нього на сторожі.
Погром вчинили в церкві несусвітній!
Усе, що стало моці, потрощили.
Хотіли й дзвін додолу скинуть мідний,
Та заважкий. Забракло злої сили.
Надвечір лиш харцизи вгомонились.
Видать, замордувалися, сердешні.
Не стало їх. Мов справді десь поділись.
Ачей, були приїжджі, не тутешні.
Далеко десь волхви зорю стрічали
І поспішали з радісною вістю.
А в цім селі, як у гробу, мовчали.
Тягла метіль по вулиці охвістя.
У небі безоглядному – ні цятки.
Шкребеться вітер у намерзлу шибку,
В якій кружок прохукало хлоп’ятко,
Аби Різдва побачити хоч дрібку.
Балада про діда
Бійці село взяли в облогу щільну,
Щоб мимо них не прошмигнула й миша.
І лінію окреслили прицільну.
І залягли. Настала мертва тиша.
Ще ранок спав, як під корчем вужака.
І прохолодь стікала по прицілу.
Десь на кутку самотній вив собака,
Мов на погибель. Аж мороз по тілу!
Тим часом коло церкви продзагони
Вже шикувались. Розбирали щупи.
Чекісти в чорнім, мов центуріони,
Наказували всім триматись купи.
Сигналу ждали. Ось і засіріло.
Вперед! Неначе вибухла граната.
І комсомольці вдерлись озвіріло
У першу хату. А таких багато!
Стягнули з печі діда ледь живого.
Поволокли у двір. Блага сорочка
Підбитим птахом впала їм під ноги.
Старий ледь чутно прошептав: - Синочки!..
Та що ж ви робите? Побійтесь Бога!
Цей гріх на душу ляже, наче камінь.
А старший люто зиркнув на старого:
- Нам не страшний ні Бог, ні чорт! Чека ми!
Кажи, де хліб сховав, старий собако!
Не то – розмажу тельбухи по тину.
Тут кожен – безсумнівний куркуляка!
- Чи на тобі хреста немає, сину!
- Авжеж, нема! Бо ми шануєм зірку.
Нам партія указ. Товариш Сталін! –
І ще страшніше на старого зиркнув:
Які ж ці селюки дурні й відсталі!
- Патякать годі! Де зерно, падлюко!
Сховав куди? В підпічок чи у яму?
Ну, признавайся! – І навідлі: - Суко!
Не здумай, діду, жартувати з нами!
Дід витер юшку з носа п’ятірнею.
Худий як скіпка. Ребра мов драбина.
Сорочки жалко. Звікував із нею.
Вона б і в смерті прикривала спину.
- Яке зерно? Відвійки й ті забрали.
В коморі голо, як після потопу.
Зграбніший хто – то колоски збирали.
А я… Похожий я на розторопу?
Ось хрест кладу святий – ні крихти!
Ще повесні все вимели до цурки.
- А приховати десь хіба не міг ти?
Чи вкрасти щось? Ви всі ракли і урки!
- Шукайте скрізь! – команду дав бригаді,
Що й так старалась в хаті і надворі.
Не проминули нишпорки і п’яді,
Найбільше нюшили в старій коморі.
Хоч би зернинка де! Чи насінина!
Лиш дурно скільки часу змарнували.
І старший діда штурхонув до тину,
Як у ЧК – в затруплені підвали.
Штиком уміло, як різник майстерний,
Вмить розпоров старому черевину.
Був не людина – людожер печерний,
Що тіло їв і пив живу кровину.
- Вперед! – І зграя – далі. Ще не вечір!
Не всі ще їхні вороги подохли.
А на тину, мов полив’яні глечики,
Ще теплі, тельбухи на сонці сохли.
Урок
Дітей у школі грамоті учили.
А дітлахи – біднота і злидня,
У плямах бузинового чорнила
Вбирали в себе сіль нового дня.
Які слова красиві, незбагненні!
Країна Рад… комуна.. більшовик…
А ще велике й горде слово – Ленін.
То незвичайний, кажуть, чоловік.
На противагу їм - слова ворожі:
Куркуль, або глитай, чи – мироїд.
Вони і справді на страхіття схожі,
Що знищить хочуть весь робітній світ.
То – вороги народу. І пощади
До них не може мати аніхто!
Урок хотіла вчителька почати,
Вже й на гачок повісила пальто.
Аж тут на першій парті руку тягне
Худе дівча.
- Чого тобі? Кажи!
- А той, хто хліб од всіх сховати прагне,
Він теж куркуль, найгірший із вражин?
- Звичайно, так. Могла б і не питати.
Бо хліб – народний, як і все добро.
- А я учора бачила, як тато
Сховав зерно. Цілісіньке відро!
Ще й застромив отак під саму стріху
Пучечки колосків, неначе куль. –
І, червоніючи, вже зовсім тихо:
- То, може, й він… - не плаче ледь, - куркуль?
- Цить! – зблідла вчителька, мов полотнина.
Налякано очима повела.
Воно ж дурне! Воно ж іще дитина.
Як про таке спитать вона могла?
Їв душу страх. Чоло взялося потом.
Мов хтось у неї ззаду звів курок.
- Я на перерві поясню. Хай потім!
Коли закінчу, дівчинко, урок.
А крейда в пальцях – хрусь! І на шматочки.
Здивовано п’ятнадцять пар очей
Дивилися на вчительку, що мовчки
Притисла білі руки до грудей.
Тоді їх оминуло люте лихо.
І, може, врятували їм життя
Ті колосочки, сховані під стріху.
…А поки йде урок. Про їх вождя.
Балада про сухар
Зима була – глуха, морозна, сніжна.
Забрали все – і збіжжя, і посів.
Лише сухар вона сховала, грішна,
Бо їсти дуже меншенький просив.
Того наїдку – скибочка манюня,
Що з кращих залишилася часів,
Коли ще наскрізь не світилась клуня,
І голод не кривив свій чорний зів.
Сухар один. Однісінький! А в хаті –
Ротів безхлібних четверо, як є,
Страшний тягар звалився враз на матір:
Кому вділить багатство те своє?
Не вистачить усім, як розділити.
Комусь одному дати? Боже крий!
Вони ж усі – її утробні діти.
Не може буть дорожчий нікотрий.
На ймення всіх в думках перебирала,
Щонайніжніше звала, як могла.
А смерть з-за спини зуби вишкіряла,
Причеплива, як шевськая смола.
Вона терпляче ждала на данину,
Яку платили села і міста.
-Віддай, - шипіла, - меншеньку дитину,
Вона ж, дивись, мов знята із хреста!
Або того, середнього плюгавця,
У нього вже немає зовсім сил.
Для чого він тобі хирлявий здався?
Самі кістки із прожилками жил!
А може, старший? Він найрозумніший.
Ні пари з вуст. Лиш очі як скляні.
Бо сам уже давно на ладан дише.
Віддай його! Віддай його мені!..
Світ почорнів. Хоч за вікном –ще днина.
Робити вибір? Хай би хто робив,
Конала в кого змучена дитина,
Яку він так, як мати лиш, любив…
Благальний погляд на ікону Божу,
Де Богоматір з сином на руках.
А може, словом втішливим поможе
І переможе у душі цей страх?
Суворий лик. І свічечка ледь блима.
Мовчить свята, що знає все про них.
А вітер вовком виє за дверима,
І, наче сльози, пада з неба сніг.
Холодна піч, бо дрова закінчились.
І казанок порожній, аж блищить.
Устала мати. І перехрестилась.
І наче просвітліла вся на мить.
Сухарик той в онучу замотала,
Водою щедро зверху полила.
І кожному до губ сухих приклала.
І згасла іскра в серці ожила!
По черзі дітки ссали ту онучу,
В якій сухар замотаний лежав.
І відступила смерть від них ядуча,
Мов хтось її придержав за рукав.
А мати знову стала на коліна
І ревно помолилась у кутку.
Молилась разом з нею Україна
За той сухар в дитячім кулачку.