У сучасному інформаційному просторі існує велика кількість видань на будь-який смак і інтерес. Економічні й політичні, спортивні й рекламні газети та журнали зустрічають нас скрізь і пропонують величезний обсяг інформації – часом цілком непотрібної. Проте у цьому безмежному просторі різноманітних повідомлень дуже важко знайти те, чого не вистачає українському суспільству останнім часом, – духовності, відчуття гордості за своє минуле, підтримки у сьогоденні і віри в гідне майбутнє.
Перший номер «України козацької», що потрапив мені до рук п’ять років тому в одній з донецьких бібліотек, одразу ж привернув мою увагу своїм глибоким аналізом історії українського козацтва, а також одухотвореністю, толерантністю та відчуттям глибокої любові до Вітчизни. Статті в газеті наче закликали до дискусії. Це не було сухе перелічення дат, яким на свята та річниці видатних подій відзначалися інші видання. З того часу я став постійним читачем козацької газети.
Публікації в цьому виданні, присвячені широкому спектру духовно-патріотичних і історичних питань, відчутно вплинули на мене не просто як на громадянина України, але й, передусім, як на людину. Людину, чий рід і душа міцно пов’язані з цією землею і цим народом.
Розуміючи, як це важко у теперішні часи намагатися зберігати традиційні козацькі цінності, йти шляхом просвітництва, шляхом відродження природних для українського народу ідеалів честі, гідності й свободи, я взяв на себе сміливість присвятити Україні кілька віршованих рядків.
В народі лишилася воля козацька,
Горить в нім ще лицарський дух,
І хоч утомилися руки селянські,
Оре ще ниву прадідівський плуг.
Почнуть працювати, бо їм не звикати
Тебе, Україно, з руїн піднімати.
Не втратять любові до тебе сини,
Бо ти – скрізь, навколо, – і в їхній душі.