А в нас повелося так: Синове прізвище –
від дідового козацького прізвиська. І це – природно!
КОЗАЦЬКІ ЗВИЧАЇ
|
|
| Донецький поет Віталій Павловський |
Звичай мали козаки –
(це тепер не звично)
Говорити залюбки
Правдоньку в обличчя.
Хтось, коли чинив не так
Чи робив невміло,
Тому, як на лобі знак,
Прізвисько ліпили.
І як смішно не було,
Соромно і гірко,
Називали: і Сусло,
Й Зарубигорілку,
Непийпиво і Панько,
Шанько і Безштанько,
Паливода і Палько,
Сухий, Наливайко,
Рябокінь, Рябий, Рябко,
Дурноляп, Ковалко,
Драч, Тягнирядно, Дранько,
Друнько, Дерипалка,
Сірий, Сіроух, Сірко,
Заєць, Сірошапка,
Полуботок, Плющ, Пірко,
Лапко, Криволапка.
Просто – Лебідь, Вовк, Сова,
Хміль, Нетудихата…
Ох, які дзвінкі слова,
Мова пребагата!
Не цураймося ж своїх
Прізвищ чудернацьких,
Не цураймося старих
Звичаїв козацьких!
ПРО КОЗАКА СИВОКОБИЛЕНКА
Віталію Сивокобиленку
Ой, була у козака
Та сива кобила.
Вона вірно козаку
Много літ служила
Боронила від біди,
Лиха і напасті,
Від поганської орди
Рятувала часто…
Та лишився сам козак –
Кобили не стало.
Жив собі, як вовкулак,
Їв коли попало.
Горе-лихо звідусіль
За ним підглядало,
В ополонці в заметіль
Нетягу спіймало.
Смерть ходила вже чіпка
Колами по лугу.
Врятувала бідака
Поміч – рука друга.
А пригода ось така
Прізвище лишила…
Ой, була у козака
Та сива кобила…
ДОРОГА НА СІЧ
Валентину Мусі
Неоглядний край степів,
Дорога далека.
Повалила козаків
Невблаганна спека.
Та не можуть відпочить
Варти очі й вуха,
Не вгамується й на мить
Кашовар пан Муха.
З торби гречку дістає,
Прожарену салом,
Щось мугикає своє,
Лагодить кресало.
Принесе дровець, води,
Не сидить без діла.
Ох, не дай, Боже, біди –
Каша не згоріла б.
Рано встануть козаки,
Туман – долиною,
І забігають ложки
З кашею смачною.
КОСТЕНКО
Володимиру Костенку
Із османського полону
Вернувся козак.
Був змарнілий, почорнілий –
Один лиш кістяк.
Муки й роки на галері
Полишили слід:
Хоч від роду тридцять років –
Сивий став, як дід.
Не журись, козаче, кажуть
Людоньки про те:
- Коли були б кістки цілі –
М’ясо наросте!
ГАРМАШ
Володимиру Гармашеві
В поході на турка,
По весні якраз,
Приблудився хлопець
Смаглявий до нас.
Моторний, проворний,
Знає «Отче наш».
Що йому робити? –
Хай буде гармаш.
Ось тобі гармата,
Ось тобі і віз,
Воли круторогі,
Забери їх біс!
Ти їх підганяєш –
Вони не ідуть,
Ти їх напуваєш –
А вони ревуть…
Обложили турка,
Фортеця тверда.
Ядрами розіб’єм
Стіни – не біда!
О, це наше діло,
Якраз по душі!
Зачали змагання
Вправні гармаші.
Хто поцілить влучно,
Стяга зіб’є аж!
Ось тобі й наука,
Молодий гармаш!
* * *
Біда навчить, як кажуть у народі.
А хто навчить народ,
Коли він у незгоді?
Хто зможе дух його підняти
І Божу мудрість донести?
У світі горя скрізь багато
І дуже мало доброти…
Святий Апостоле Добра,
Прийди! Твоя гряде пора!
Поглянь на нашу Україну,
На недоглянуту дитину.
Дай їй і розуму, і сил,
У Бога долі попроси!
* * *
Проклянемо яничарів,
Що рід наш вбивали.
Яничарів так навчали,
Щоб роду не знали.
Ганьба горе-українцям,
Що прізвища носять
Українські, милозвучні,
Але мову материнську
Не вивчили й досі!
ДО ЗРОСІЙЩЕНОГО УКРАЇНЦЯ
Брате, зросійщений мій українцю,
Ти натерпівся у скруті по вінця.
Царські кати та комуно-вандали
Мову твою у підпілля загнали.
Мову багату, співучу, чудову,
Що визначає народу основу.
Орії, скіфи та горді слов’яни
Слово до слова для тебе зв’язали.
Брате, почуй голос мами і тата!
Мову батьків тобі гріх забувати.
Вивчи її – і нікого не бійся,
Добрістю, щирістю слова зігрійся!