|
|
Уродженець одного з наймальовничіших куточків України – Шевченкового краю, свої перші «життєві університети» Станіслав Матвієнко проходив у початковій школі рідної Порадівки, що в Лисянському районі Черкащини, та сусідній Боярській середній школі. Батьки – знаний механізатор місцевого колгоспу Микола Кирилович та мати, ланкова цього ж господарства Марія Дмитрівна, – не могли натішитися сином: і до науки здібний, і до будь-якої сільської роботи беручкий. А що вже книг перечитав – перебрав чи не всі полиці сільської бібліотеки! Та чи не найглибшою «криницею знань» для малого Славка були розповіді «старійшини роду», прабабки Варки. Саме з них вперше дізнався, що рід Матвієнків – козацький, такий же давній, як і козацькі роди Харитоненків, Терещенків, Симеренків, що теж походять з тамтешніх країв. Мудра бабуся з особливою гордістю наголошувала на тому, що Матвієнки завжди були добрими господарями, тому й не бідували. А яких коней розводили! Було, що й «під сідло взяти, й до плуга й до воза запрягти» ! У дитячих фантазіях, сміється Станіслав Миколайович, я сідлав бабусиних уявних скакунів то для Максима Кривоноса чи Семена Палія, а то й для самого гетьмана Богдана!
Серед спогадів дитинства, що збереглися у пам’яті на все життя, – приїзд у Порадівку діда Кирила, сина прабабки Варки. Високий, статечний, у генеральському мундирі – від одного його погляду у малого перехоплювало подих. Не кажучи уже про заздрісні погляди сільських ровесників, коли гордо крокував поруч з дідусем сільською вулицею. Лише згодом, коли навчався у середній школі, з розповідей вчителів та старших односельчан-порадівців дізнався, що учасник війни, генерал-майор Кирило Матвієнко не тільки залишив помітний слід у повоєнній відбудові залізниць на теренах тодішнього СРСР, але є автором проектів і будівничим низки об’єктів залізничної інфраструктури. У доросле життя Станіслав узяв із собою слова, сказані якось ніби ненароком ветераном-фронтовиком: «Запам’ятай, якщо захочеш чогось досягти, значить зможеш. Якщо не зміг, значить не дуже й хотів». Вони стали його життєвим кредо.
Тож коли прийшов час призову на строкову службу, хоча й мав непогану для того часу професію будівельника, отриману у Черкаському будівельному училищі, для себе вирішив твердо: стане кадровим військовим. До перших зірок на погонах ішов через військові звання: рядового, сержанта, прапорщика. У складі окремого гвардійського 191 мотострілецького полку особливого призначення пройшов дорогами Афганістану. Гіркота втрат бойових побратимів, поранення й шпиталі, радість повернення – все було на цьому шляху. Були й нагороди, які зазвичай надягає раз на рік, 15 лютого, коли збирається на чергову зустріч ветеранів-афганців.
Оскільки з дитинства звик будь-яку роботу виконувати добротно, професійно, постійно вчився військової справи. Закінчив Самаркандське вище військове автомобільно-командне училище. Згодом, з призначенням на посаду, пов’язану з вихованням, вступає до Свердловського вищого військово-політичного танково-артилерійського училища.
Після звільнення у запас у званні підполковника довго шукати своє місце у цивільному житті не довелося. В Ужгороді заступника командира танкового полку Матвієнка знали як щирого патріота України, активіста громадського життя, що переймався становленням міського осередку Народного руху, «українізацією» армійського середовища, користувався авторитетом у міській організації ветеранів війни в Афганістані, інтереси яких принципово відстоював перед очільниками міської та обласної влади. Тож пропозиція прийти на роботу в апарат обласної державної адміністрації не забарилась. Починати довелося з «єфрейторської» посади – головного спеціаліста управління внутрішньої політики. Оскільки не звик братися до будь-якої роботи, якщо не засвоїв усіх її тонкощів, знову взявся за підручники. До диплома Київського інституту політології та соціального управління, який закінчив заочно, згодом – додався такий же документ випускника Академії державного управління при Президентові України.
|
|
| Полковник Українського Реєстрового Козацтва Станіслав Матвієнко серед бойових друзів-афганців (стоїть праворуч) |
На державній, як і на військовій службі, щаблі «службової драбини» долає у «прискореному режимі»: головний спеціаліст, начальник відділу, заступник начальника управління та начальник управління ОДА. Останню з перелічених посад обіймав у команді чотирьох голів обласної державної адміністрації. Управління майном області було на той час одним із найскладніших – відстояти державні інтереси, особливо якщо вони пов’язані з власністю, ніколи не було легкою справою, а в той час і поготів. І все ж його принципова і наполеглива позиція допомогла не лише вистояти, але й дала поштовх для подальшого розвитку Ужгородського аеропорту, готельного комплексу «Дружба» та багатьох інших об’єктів обласної комунальної власності. Коли дехто з колег намагався натякнути, мовляв, на такій посаді треба бути гнучкішим, віджартовувався: «Прогнутись легко, зате випрямлятись важко».
Роботу в державних структурах, пов’язані з цим відрядження у найвіддаленіші гірські райони використовував для того, аби глибше пізнати цей чудовий край, з яким поріднився, де знайшов нових друзів та однодумців. З подивом для себе констатував, що навіть у найвіддаленіших селах під Говерлою чи Боржавськими полонинами розмовляють тією ж мовою, справляють такі ж обряди і звичаї, співають тих же пісень, які змалечку чув на рідній Черкащині.
Не потрібен був і перекладач для спілкування у місцях компактного проживання угорців, румунів. І все ж у 2005 році, коли декому з тодішніх очільників області здалося, що він, Станіслав Матвієнко, під час відомих політичних подій «стояв не під тим прапором», написав заяву про звільнення. Інакше поступити не міг: був переконаний, що присяга державного службовця зобов’язує служити лише єдиному, синьо-жовтому, державному прапорові.
Хоча й отримував заслужену військову пенсію, сидіти без діла не звик. Тож перейшов на викладацьку роботу. У Закарпатському державному університеті став своїм не лише серед колег-викладачів, але й студентів, яких у буквальному сенсі навчав мистецтву виживати в екстремальних умовах.
Незважаючи на те, що викладацька робота припала до душі, все ж хотілося реалізувати управлінський досвід. Останніх три роки магістр державного управління Станіслав Матвієнко знову на державній службі. Він – начальник управління статистики в Ужгородському районі. „Керівник вимогливий, навіть жорсткий, але справедливий”, – кажуть про нього підлеглі. І це – дійсно так. Для нього, а в цьому мав можливість переконатися під час спільної роботи в апараті ОДА, не існує «об’єктивних причин», якими б можна було пояснити невиконання завдань, що входять до службових обов’язків. У той же час готовий взяти на себе відповідальність за дії підлеглих.
Людина неспокійної вдачі, полковник УРК Станіслав Матвієнко сьогодні бере активну участь у розбудові Закарпатського обласного козацького осередку УРК. Жодне із засідань обласного штабу УРК, в якому бере участь, не обходиться без його пропозицій, що стосуються активізації роботи козацьких осередків. У силу громадського обов’язку – відповідального за зв’язки із військовими підрозділами та патріотичне виховання – не лише часто виступає перед шкільною та допризовною молоддю, але й надає допомогу обласному військовому комісаріату в організації виховних заходів під час призову до лав Збройних сил. Активістові українського громадського об’єднання ветеранів війни в Афганістані, збройних конфліктів на території інших зарубіжних держав є про що розповісти й військовослужбовцям місцевого гарнізону. Коли ж слухачі запитують про його власну оцінку трагічних подій майже десятилітньої війни в Афганістані, зазвичай наводить віршовані рядки з книги «Между прошлым и будущим» генерал-майора Віталія Раєвського, колишнього командира 56-ї окремої десантно-штурмової бригади: «Кто был в Афганистане – пусть гордится, кто не бывал – об этом не жалей!»
– Для мене при цьому, – ділиться думками Станіслав Миколайович, – найважливішим є те, щоб сьогоднішня молодь усвідомила: авантюризм політиків – це одне, а вірність присязі, героїзм і мужність, які демонстрували солдати й офіцери у тій чужій для нас війні, – зовсім інше.
Перед якою б аудиторією не доводилося виступати полковнику УРК Станіславу Матвієнку, він завжди знайде час для того, щоб заінтригувати слухачів цікавими прикладами з історії українського реєстрового козацтва, бодай подумки провести їх тими місцями, де гартувалася козацька воля. Гордий з того, що до відродження місць козацької слави на його рідній Черкащині причетні сьогоднішні представники козацького роду Супрунів-Матвієнків – Микола Супрун та його дружина, відома громадська діячка, колишня голова бюджетного комітету Верховної Ради Людмила Павлівна, які чимало роблять для того, щоб перший державний історико-туристичний маршрут «Золота підкова Черкащини» став загальноукраїнським надбанням. Старійшиною роду Матвієнків у козацькій Порадівці наразі є їхня мати – знана трудівниця, кавалер ордена Княгині Ольги Віра Миколаївна Супрун (Матвієнко).
В Ужгороді друзі й численні знайомі полковника УРК Станіслава Матвієнка поважають і як порядного сім’янина. З дружиною Галиною Вікторівною пліч-о-пліч ідуть по життю уже 32 роки. Пройшли випробування п’ятьма військовими округами, дев’ятьма гарнізонами, 13-ма квартирами. При цьому зуміли не лише зберегти щирі почуття, виховали двох синів – гідних нащадків козацького роду – офіцера-прикордонника Сергія та техніка-механіка Олега, які є гордістю батьків.
…Життя продовжується, а з ним – і родовід Матвієнків з козацької Порадівки, до якого сьогодні вписується нова, закарпатська сторінка.