|
|
| Полковник УРК Юрій Баранников із козачатами |
Три війни. І всі – убивчі…
Він народився у Поволжі в сім’ї українця з Дніпропетровщини, якого прибили до Волзьких берегів буремно-жорстокі події першої чверті минулого століття.
Баранникови мали міцне козацьке коріння. Родина вела своє господарство на землях Самарської паланки Війська Запорозького. У прадіда Федора була дружна сім’я, за гордість мав чотирьох синів. Хіба ж знав старий, що громадянська війна, підступно і криваво нав’язана більшовиками, розкидає рідних братів по різні сторони барикад. Два старших – Іван та Василь – поклали свої голови на чужих фронтах Першої світової війни. А ось два молодших билися уже один супроти одного: Михайло – в лавах Нестора Махна, а Микола (батько нашого героя) був тоді червоноармійцем. І зостався живим у тих війнах із чотирьох лише один, наймолодший, – батько Юрія Миколайовича…
Коли ж розпочалася Велика Вітчизняна війна, яку сьогодні на відстані часу і правди, не без підстав, історики називають Другою світовою, Микола Федорович потрапив на фронт разом з двома своїми синами, які не повернулися додому – загинули у страшному пеклі 41-го року…
Не оминула своїм чорним крилом жорстока війна і двох старших сестер Юрія Миколайовича – служили медсестрами у фронтових польових шпиталях.
А мати, як тільки-но звільнили Україну від загарбників у 1943-му, зібрала свої нехитрі пожитки і з трьома меншими дітьми подалася з Волги поближче до Дніпрових берегів, у рідне козацьке село чоловікове – Личкове.
Повернення до чистих витоків
Дуже важко було жінці з малими дітьми у зруйнованій війною Україні, у голодному й холодному селі. Дванадцятилітній син-підліток Юрко був у сім’ї фронтовика за старшого, як міг допомагав матері.
Працював у місцевому колгоспі біля худоби – пастухом, був причіплювачем біля техніки, подавав снопи до молотарки, возив воду жниварям на польовий стан у бричці-діжці старою конячкою…
Всього випало на Юркову дитячу долю. Несказанною радістю було повернення в сім’ю батька-фронтовика. Та невдовзі його командирують у «неспокійну» Станіславську (нині Івано-Франківську) область, у невеличке західноукраїнське містечко Гвіздець.
Східняк Юрко Баранников успішно закінчує тут семирічку, а після школи вступає до сільськогосподарського технікуму на Полтавщині. Після отримання диплома працював у колгоспі, в Ланчині, що на березі річки Прут, звідки і був призваний на армійську службу.
Після демобілізації Юрій Баранников вступає до відомого своїми традиціями Кам’янець-Подільського педагогічного інституту, який успішно закінчує.
Відтоді починається новий, значимий етап у життєвій, трудовій біографії Юрія Миколайовича Баранникова, який, на радість численних його друзів, колег, учнів, плідно триває і нині.
Спорт – на все життя
Ці слова – не голе гасло. Вони багато важать для долі, життя-буття кожної людини. У талані Ю.М.Баранникова вони стали визначальними.
Ось уже понад півстоліття Юрій Миколайович як педагог успішно працює з молоддю, виховує юнь українську фізично і морально здоровою, загартованою.
П’ятнадцять років пропрацював шкільним учителем з фізичного виховання, стільки ж за фахом – у Хмельницькому технологічному інституті, опісля майже такий термін – у місцевому технологічному коледжі. Сім років – плідна тренерська робота, як результат – учні-чемпіони, призери змагань різного рівня. А ще особисті здобутки спортсмена, відмінника народної освіти Ю.М.Баранникова у різних видах спорту: бокс, лижі, стрільба, біатлон, легка атлетика. І на всіх змаганнях він досягав вагомих результатів, як і його численні вихованці. Уже у солідному віці, усвідомлюючи, що йому вже «не тягатися» з перспективною, більш фізично розвинутою молоддю, Юрій Миколайович обирає для себе «екзотичний вид спорту» – стрільбу з лука. І що ви думаєте? Невдовзі виконує норматив майстра спорту! Ось такий він, козак-ветеран, – цілеспрямований, завжди вірний своїй меті.
Проза і лірика його життя
Ті, кому хоча б раз поталанило бути присутніми на заняттях, що проводить зі своїми вихованцями сивочолий тренер Ю.М.Баранников, можуть упевнено стверджувати, що це педагог від Бога.
Як пишеться у Святому писанні: «…до учителя учні самі йдуть, за учителем слідують, учителя наслідують, беручи собі його життя за приклад…»
Та і як не наслідувати молодшим свого наставника, який пройшов через такі випробовування у житті, роботі, спорті, скрізь, всюди і завжди залишаючись Людиною з великої літери, за будь-яких обставин не втрачаючи високого козацького духу!
Діти, козачата люблять і поважають сивочолого полковника УРК за незбориму силу духу, щиру чуйність, дідівську-батьківську опіку, за його вміння знаходити потрібні слова для кожного конкретно, прийти на допомогу у скрутну годину.
Сам Юрій Миколайович глибоко переконаний, що до своїх вихованців, дітей, молоді, в клас чи аудиторію слід іти лише з любов’ю і повагою до кожного, щоденно удосконалювати свої педагогічні знання та практику. Що він і доводить своїм життям і трудовою діяльністю.
У тому, що дітки справді горнуться до Юрія Миколайовича, можна було ще раз переконатися під час його спілкування з сиротами-вихованцями двох шкіл-інтернатів, що на Хмельниччині. Він проводив з юними українцями не лише фізичні заняття, підкріплені патріотичними мотивами.
Маестро спорту ще вправно, з душею грає на народних інструментах, є солістом народного хору. А ще – пише пісні, вірші, складає і виконує козацькі думи, навчає дітей грати на вічно українській кобзі, охоче бере участь у дитячих святах, юнацько-молодіжних концертах, інших культурно-спортивних заходах. За умови – на користь і славу України, її козацтва – минулого і теперішнього.
А головне – для майбуття України – дітей, що є ровесниками незалежної європейської держави із древньою і вічно юною столицею на сивих схилах козацького Дніпра.