(Продовження. Початок у № 13-22)
Михайло Грушевський. (1866-1934) |
Микола Скрипник. (1872-1933) |
Широкомасштабний антиукраїнський терор
Березень – квітень 1924 р. Відкритий судовий процес у справі Київського обласного центру дії – перший політичний процес проти науковців в Україні. Серед 18 підсудних був президент ВУАН 1921–1922 рр. Микола Василенко.
12–16 травня 1924 р. Деросійщення ще не розгорнулося як слід, а перший секретар ЦК КП(б)У Е.Квірінг говорив на партійній конференції, що «українізація є перебільшена». Він сказав, що треба «припинити українізацію національних меншин в Україні», а також міського пролетаріату.
7 квітня 1925 р. Й. Сталін призначив на посаду Першого секретаря ЦК КП(б)У Лазаря Кагановича й доручив йому спеціальну місію просувати нову політику й водночас дбати, щоб не вийшла поза межі, визначені партією, тобто відвернути сепаратизм у політиці чи навіть у питаннях культури. Сталін мав на меті – у жодному випадку не допустити на пост керівника КП(б)У українця, який здійснював би деросійщення з переконання, від серця, як син свого народу. Сталінові потрібен був керівник КП(б)У, який був би тільки від нього залежний, але мало зв’язаний з українським народом.
28 червня 1925 р. Вищий адміністративний суд Чехословаччини визнав українську мову «чужою» для населення Закарпаття.
30 березня 1926 р. Початок таємного готування «контрукраїнізації». Створено обіжника ГПУ «Об украинской общественности», де сказано, що українізацію використовують для організації прибічників націоналізму, та визначено носіїв українського націоналізму – УАПЦ, ВУАН і, власне, всю сферу української культури.
26 квітня 1926 р. Лист Сталіна до Кагановича і всіх членів КП(б)У, що став директивою для КП(б)У у боротьбі з «націоналістичним ухилом» і започаткував цькування Хвильового та Шумського.
25 травня 1926 р. Московський комуністичний найманець убив Симона Петлюру в Парижі.
4 вересня 1926 р. Обіжник ГПУ «Об украинском сепаратизме» (надруковано 75 примірників із грифом «Совершенно секретно. Перепечатанию не подлежит. Хранить наравне с шифром под ответственность начальника органа ГПУ»). Провідною ідеєю цього документа було упокорити українську інтелігенцію й фізично знищити нескорених.
1927 р. Під тиском ГПУ на Другому Всеукраїнському Православному Соборі з Василя Липківського було «знято тягар митрополичого служіння». Йому заборонили проповідувати. Більшовицька влада цькувала священика, який не відступився від свого українського народу, переслідувала, безпідставно ув’язнювала. 1938 р. Василя Липківського розстріляли.
1928 р. Початок колективізації та «розкуркулювання» в Україні. Розкуркулених українців засилають до Сибіру та на Далекий Схід.
3 січня 1930 р. У газеті «Вісті» написано, що «по всіх 36 великих і малих шахтах Краснолуцького району профспілки гірників на Луганщині українізацію проводять лише на папері. Профспілкові чинуші не хочуть рахуватися з тим фактом, що з 29513 гірників району – 57% українці. Шахткоми всю свою роботу проводять російською мовою. Через недбайливе, наплювательське відношення профспілкових робітників до справи українізації на шахтах панує нездорова атмосфера, розвивається російський шовінізм…»
28–29 січня 1930 р. Відбувся надзвичайний Собор УАПЦ, на якому комуністичний режим знищив Українську Автокефальну Православну Церкву, бо вона стояла на перешкоді зміцнення нової російської імперії під назвою СРСР. Шалену антирелігійну боротьбу вели проти всіх церков і релігій, але тільки Українську Церкву більшовики знищили, а російську, хоч і напівживу, залишили, бо вона стояла на імперських позиціях.
4 лютого 1930 р. Постанова ЦК ВКП(б) з аграрних питань та інструкція ЦВК і РНК СРСР, за якою всіх куркулів поділено на три категорії: 1. Контрреволюційний куркульський актив, що чинив опір колективізації, який пропонували терміново заарештувати; 2. Найзаможніші селяни, яких пропонували сім’ями виселити у віддалені райони СРСР; 3. Власники економічно слабких господарств, яких пропонували переселити в межах району на нові земельні ділянки поза колгоспними ланами. Президія ЦВК СРСР також надіслала таємну інструкцію до республік та областей за підписом Калініна, Рикова та Єнукідзе. У трьох її розділах «Выселение и расселение кулаков», «Конфискация имущества», «Порядок расселения кулацких хозяйств» розписано, як потрібно проводити розкуркулення.
9 березня – 13 квітня 1930 р. У Харкові відбувся політичний процес над так званою «Спілкою Визволення України», яка, мовляв, готувала збройне повстання, з тим щоб реставрувати капіталістичний лад з військово-фашистською диктатурою. Однією із секцій цієї міфічної націоналістичної організації, за сценарієм ГПУ, була УАПЦ. Справа «СВУ» налічувала 250 томів. 45 провідних українських вчених, письменників та інших представників світської інтелігенції було ув’язнено, запроторено у табори. Але крім цього «ядра», всього до слідства залучили 474 особи. До вищої міри покарання було засуджено 15 осіб. Під час цієї кампанії знищено 32 єпископів і близько 10 тисяч священиків УАПЦ. Результатом патологічної ненависті московсько-більшовицького режиму до української культури було знищення (протягом 1917–1939 рр.) 8 тисяч пам’яток церковної архітектури, що становило 65% усіх храмів України.
27 червня 1930 р. Хоча Сталін у виступі на XVI з’їзді ВКП(б) повторив тезу про «великоруський шовінізм як головну небезпеку в партії в галузі національного питання», відтоді фактично вже не говорилося про те, що росіяни щось «винні» раніше гнобленим націям, що для забезпечення справжньої рівності в національному розвитку потрібна деяка нерівність на користь гноблених націй. Саме тоді почався поворот до встановлення нової ролі для російського народу – ролі «старшого брата». Сталін закликав «заарештувати і відправити на заслання десятки і сотні тисяч куркулів».
1931–1934 рр. Друге заслання до Москви Михайла Грушевського. Його звинувачували у приналежності до контрреволюційної організації Український національний центр (УНЦ). Пізніше звільнено з-під арешту і залишено для постійного проживання під наглядом НКВС. Було ліквідовано історичну секцію М. Грушевського в Академії наук України. Праці вченого піддали огульній критиці. Секретар ЦК КП(б)У С. Косіор характеризував Грушевського як закоріненого вождя української контрреволюції, а Постишев у доповіді на ХІІ з’їзді КП(б)У говорить про нього як про керівника УНЦ – бойової націонал-фашистської організації. Нарком освіти УРСР Затонський називає вченого теоретиком буржуазного націоналізму. Не витримавши комуністичних репресій, М. Грушевський помер у 1934 році.
1931 – перша половина 1932 рр. Московське партійне керівництво замінило 80% секретарів райкомів партії в Україні. За наступних п’ять років півмільйонну Компартію України переполовинили, відбулося її знищення.
23 лютого 1933 р. Політбюро ЦК КП(б)У ухвалило зняти Миколу Скрипника з посади Наркома освіти. Цією ж ухвалою зміцнено позиції ще одного представника команди Постишева – М. Попова, що мав завдання ідеологічно забезпечити ліквідацію «націоналістичного ухилу» М. Скрипника.
1 березня 1933 р. Миколу Скрипника знято з посади Наркома освіти Української РСР.