(Продовження. Початок у №15-21)
|
|
| Поріг Ненаситець. Репродукція картини В. Сєрова |
— Ну, голубчики, сідаймо в човни та попливемо вниз! — подав голос до лоцманів наш батько запорозький.
Ми сіли за весла, а він, знай, далі розповідає про острови й пороги; всі тільки слухають та дивуються, стільки-но всього людина пам’ятає.
Пригадую: Дмитро Іванович завів мову про Дніпрельстан. Якраз біля Ненаситця.
Під’їжджаємо, а довкола стоїть ревище на десятки кілометрів. Дмитро Іванович підводиться з місця і звертається до найстрашнішого порога:
- Ех, скоро й тебе, велете, приборкають, перестанеш ти шуміти й ревіти!...
Я засміявся і відповів професорові:
- Раніше у мене волосся на долоні виросте, ніж перегородять Дніпро!
Так думали й інші лоцмани, бо Дніпровські пороги, якими півтора віку спускалися плоти і проводили судна, були єдиним для них спожитком. Тепер нас збентежило повідомлення вченого: а як же ми житимемо тоді?
Коли звели Дніпрельстан, наші лоцмани згадали те плавання і дивувалися, що правду казав козацький батько.
Від Яворницького лоцмани взнали, що за часів Потьомкіна з веління цариці Катерини ІІ рух через пороги забезпечували 673 чоловіки. І царським указом усіх селян Старих Кодаків та Кам’янки віком від двадцяти до шістдесяти років було обернено на лоцманів, їх поділили на три групи: лоцмани першої статті проводили судна та плоти, другої – це переважно плотарі, а лоцманів третьої статті вважали за підсобних робітників на суднах та плотах за вільним наймом».
Відомий історичним романом «Гомоніла України» та автобіографічною повістю «На калиновім мості» український письменник Петро Йосипович Панч згадує, як він побачив у Харкові «живого запорожця», якому минуло далеко за шістдесят, але на діда Дмитро Іванович не скидався: «дебелий, вусатий, лукаво усміхнений; та коли хто з присутніх виказував зверхнє ставлення до історії своєї Батьківщини, ця усмішка ставала іронічна. Яворницький, стверджував Петро Панч, «наближав до нас Запорозьку Січ».
Не забути теплоти оселі, пригадує український поет Павло Матвійович Усенко, і дійсно, Дмитро Іванович заворожив не однією своєю бувальщиною.
… «Як шкода, що не мали ми тоді такої машинки, щоб можна було все це записати! Та й хто з нас думав про записи? Ми раді були добрій зустрічі, побаченню, оглядинам музею».
...Мистецтво «доскочити» щось для музею особливо запало в пам’ять українського прозаїка Івана Юхимовича Сенченка…
«Мені справді довелося зустрітися з Дмитром Івановичем Яворницьким. Це було десь чи не 1927 року; моїм провідником став незвичайний дніпропетровець, такий же цікавий, як і Дмитро Іванович, Максим Лебідь. Музей, виплеканий «дідом Січі», справив на мене велике враження. Він був напханий добром, блискотів, сяяв, пашів здоров’ям, як гарна червонощока молодиця.
Дмитро Іванович, здається мені, жив тоді при музеї, десь там, у задніх кімнатах: мав і свій кабінетик, невеличкий, але прикметний. Стіл господаря стояв так, що він заходив у куток, де містилося його крісельце.
Сам – худорлявий, стрункий, вільний у розмові, щогодини дотепний, з ясною усмішкою. Я дивуюся:
— Ну, як ото ви, Дмитре Івановичу, спромоглися зібрати такі багатства? Це ж, видно, тисячі, десятки тисяч уклали в це діло?
Дмитро Іванович сміється, розповідає, що музей до революції перебивався на земській дотації в сумі, здається, 400 карбованців на рік.
Але все ж таки, Дмитре Івановичу?..
– Е, голубе. Хоч життя й складне, та як умієш чого доскочити, то журитись не будеш!
– Доскочити!.. А що це таке, Дмитре Івановичу, — «доскочити»?
– Хочете знати — розкажу. От ви бачили отам і отам ікону Божої матері? Може, один чи два такі шедеври в світі. Було це тоді, коли ми розкопували могилу під селом, десь понад Дніпром. Літо стояло надзвичайне. А природа мов казка... Іду я тим селом, захотілось води, аж тут садиба; у дворі молодичка, гарна, що й казати! «Чи можна у вас водички напитись?» – «А чого ж, Дмитре Івановичу! Заходьте! А то до всіх заходите, тільки мою хату минаєте! Ласкаво прошу!»
|
|
| Карта порогів Дніпрових |
Дмитро Іванович розповів, як він зайшов до тієї молодчики, як вона подала йому холодного кислячку з погреба, як він пив із глечика і про що вони розмовляли.
Так от, сидить Дмитро Іванович у хатині, п’є кислячок, слухає господиню і — нишком — «куняє». На покуті серед півдесятка іконної сірятини — отой діамант, ота ікона, якій ціни немає і яких тільки дві-три на всьому білому світі. Все в нього затерпло, заніміло всередині. А час іде, треба вже й прощатися. Підводиться, мовби підіймає сто пудів, простягає руку до шапки, а в голові одна й та сама думка:
«Ну, як ії, ікону ту, доскочити?» Випростався нарешті, схопив шапку, ступив крок до столу. Тут уже й господиня захвилювалася!..
– То що, Дмитре Івановичу, ви отак і підете від нас, нічого не взявши?
– Так, мабуть, і піду, – відказує Дмитро Іванович, а сам внутрішнім зором від того дива – ікони! – відірватися не може, бий тебе, сила Божа!..
Господиня тим часом каже:
– А ви роздивіться гарненько, у мене ж їх аж вісім, та всі, бачите, які гарні! Невже серед них жодної путньої нема?
Дмитро Іванович зітхає й каже:
– Є, серденько, і не одна, а дві. Он ті! Так ви ж їх не віддасте?
Таки справді не віддам, – каже молодиця. – Це ж бо моє мамине благословіння! Але ж, крім тих, є й інші? Ось ота...
– Яка ота? Чорна?!
– Е, Дмитре Івановичу, то нічого, що чорна, так стара ж яка! До неї молилися ще наші дід і прадід, кажуть...
– Так то так, та чорна ж яка!
– Ну й хай!.. Я ж дорого не візьму, дайте п’ятдесят копійок – та й беріть собі.
Дмитро Іванович відчув себе на шпилі блаженства, серце в грудях гупає, ледь не вискочить, очі ладні спалахнути вогнем. Але ж треба триматися! Він гасить байдужістю блискітки в очах і каже:
– П’ятдесят дорого! Двадцять копійок дам...
– Це ж таки мало, Дмитре Івановичу, бо хоч і чорна, а гарна ж яка!
– Ну, коли гарна, то хай буде не на твоє й не на моє. Нате, візьміть тридцять копійок!
– Що ж, і тридцять копійок гроші; он малий підростає - книжечки треба купити, торбинку, зшитки... Спасибі вам, Дмитре Івановичу...
Він бере покупку, спершу байдуже (що ж, купив непотрібну річ – треба брати!), та чим далі відходить від садиби, тим гарячіше кров припливає до мозку: «Боже, яка знахідка! Яка знахідка! – і вже ніжно і віддано притискає надбання до сердця. Оце й означає його мовою: доскочити!»
Можна згадати спогади українського письменника з Гуляйпілля Анатолія Гака про відвідини Дмитра Яворницького, а також спогади українського поета Михайла Семеновича Пронченка, наукового співробітника музею Павла Семеновича Матвієвського, уривок із щоденника громадсько-політичного діяча Сергія Олександровича Єфремова, археолога Андрія Техтая, українського письменника Олександра Єлісейовича Ільченка, автора химерного роману з народних вуст «Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа молодиця», спомин доньки лоцмана Поліни Михайлівни Карімової, учителя Івана Грищенка, автора автобіографічної повісті «Не той козак, хто поборов, а той козак, хто вивернеться» – української поетеси й художниці Галі Мазуренко, а також письменника і драматурга, родом із села Гусарка Запорізької області, а потім емігранта у США і Австралію Василя Івановича Сокіла, який захопився величчю будови Дніпрогесу, написав і видав чималеньку книжечку.
Найбільшим випробуванням мужності і лоцманської майстерності був найбільший і найвеличніший поріг на Дніпрі – Ненаситець. У народних переказах звуть його Дідом. Очевидно, за свій піняво-сивуватий вигляд від бризків води. Це дійсно надзвичайне явище природи: на протязі майже 850 метрів вода зі швидкістю до шести метрів на секунду спадала через 12 лав, хаотично розташованих, на п’ять з половиною метрів з верхньої до нижньої точки. Постійний підрахунок свідчить, що майже кілометр дуб пролітав за дві хвилини і двадцять п’ять секунд. Але ж які це секунди!
За Ненаситцем проф. Яворницький звелів зупинитися на острові Зміїному, на якому ще й тоді водилося немало змій. «Запорожці, – казав він, – нічого в світі не боялись – ні чорта, ні змій, бо мали проти них імунітет: пити оковиту. Тому ніякий біс їх не брав». Хтось із жалем сказав, що ніхто з нас не додумався проти змій прихопити бодай пляшку горілки. Професор хитро посміхнувся і розпорядився варити кашу. Цю страву так само готували за професоровим, тобто стародавнім, рецептом — не тільки з пшоном та салом, але й з якимись одному йому відомими травами, що тут же, на Зміїному острові, він знайшов.
(Продовження в наступному номері)