|
|
| Директор музею Галина Ярова |
Трохи історії
Будинок на Спаській, 16, де розташувався Музей гетьманства, має цікаву історію. У народі цю кам’яницю називають будинком гетьмана Мазепи. Та, певно, це лише одна з красивих київських легенд: за документами, з 1717 року садибою володіла козацько-міщанська родина Сичевських, представники якої в середині XVIII століття обіймали високі посади в міському Магістраті. Так, Мартин Сичевський був радником Магістрату, мав трьох синів. Степан у чині сотника Малоросійського війська після служби оселився в Києві, працював у Магістраті, а потім, 1711 року, взяв духовний сан і став священиком церкви Спаса Преображення на Подолі, де правив до 1742-го, тобто до самої смерті. Кирило вступив до Пустинно-Микільського монастиря на Печерську. А Іван після служби в Генеральній військовій канцелярії оселився на Подолі в парафії церкви Миколи Притиска й під покровительством гетьмана Кирила Розумовського став війтом. Є припущення, що в 1763-му садибу відвідував останній кошовий отаман Запорозької Січі Петро Калнишевський. Потім тут жили родини київських купців Кузьми Усовича та Івана Покровського. Від Покровських оселю успадкувала сім’я Морачевських, яка й жила в ній до революції 1917 року.
Типове київське житло: сіни, по боках дві світлиці. На кшталт сільської хати, хіба що кам’яної. Для тодішнього Подолу це була не дивина. Ошатні будинки, вимощені міцним брусом широкі вулиці. А довкола гарних, мов лялечки, садиб високі паркани. За часів Київської Русі тут була околиця, де подоляни ховали померлих. Певно, серед небіжчиків був великий праведник, бо енергетика там дуже хороша. Та й дім зберігся, хоча дерев’яний Поділ горів тоді щонайменше раз на десять-п’ятнадцять років. Щоправда, у 1811-му будинок значно постраждав від великої пожежі, після чого його перебудували - за проектом відомого архітектора Андрія Меленського звели другий поверх, прикрасили фронтоном з двома колонами.
Після революції будинок націоналізували й віддали під комунальні квартири. 1963 року «будинок Мазепи» ввели в реєстр пам’яток архітектури і у 1980-х людей переселили, а кам’яниця стояла пусткою до 1993 року.
Коли потрапляєш у привітний куточок неподалік Дніпра, одразу згадуються часи козаччини. В уяві малюються картини з далекої і славної давнини.
...Мають малинові стяги, виблискують доброю сталлю шаблюки, брязчить зброя, нетерпляче гарцюють коні. Весело марширують козаки, хвацько закрутивши тугі оселедці за вухо. То гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний привів до Київського братства свою добре вишколену численну армію - аби «всім військом запорозьким» записатися в нього. А у володіння братства українська шляхтянка Галшка Гулевичівна передала свою землю на Подолі, де добре родили кавуни та дині. За умови: на ній мають спорудити монастир, а головне - школу, де б могли навчатися діти незалежно від майнового стану батьків. Україні потрібні освічені громадяни, аби обстоювати віру й честь Держави. Головне ж опертя - Запорозьке козацьке військо, яке вславило себе звитяжними походами проти ворогів.
|
|
| Музей гетьманства у будинку Мазепи |
Козацький Макіавеллі
Цього року Музею гетьманства сповнилося шістнадцять літ. Тут про часи гетьманства і славних народних ватажків знають немало. Скажімо, про Івана Мазепу - «козацького Макіавеллі», як назвав його літописець Самійло Величко, розповідає експозиція, дбайливо створена працівниками прихистку української Кліо. Про історичні віхи життєвого шляху того, кого вважали відступником, а насправді ж він був зрадником російського царя Петра І. Попри все, прагнув зробити Україну незалежною. Про дивовижні повороти його трагічної долі. Про тогочасну козацьку державність. Тут можна побачити барокову гравюру художника Іларіона Мигури «Мазепа серед добрих діл своїх» 1706 року, копію портрета опального гетьмана з Гріпсхолмської галереї в Швеції, виконаного у XVIII столітті. А ще - фотографії церков, споруджених коштом гетьмана, якого потім російська церква піддала анафемі. Речі козацького побуту, шаблі, гарматні ядра, порохівниця, люльки для куріння. Цього року експозиція поповнилася гарматою тих часів. Щоправда, як розповіла директор музею від часів його створення Галина Ярова, збирати гроші довелося всім миром. Якихось три тисячі гривень не могла виділити жодна козацька громада. Справедливо колись схарактеризував наших «патріотів» відомий меценат Євген Чикаленко, що легко любити Батьківщину до глибини душі, значно тяжче – до глибини кишені. Втім, гармата вже стоїть у «мазепиному залі», й відвідувачі з власної ініціативи почали кидати копійки в таріль, поставлену як експонат, а зовсім не для пожертв.
|
|
| В експозиції музею килим художника Степана Ганджі |
«...нобілітацію роду свого дістали... за відвагу, за енергію, за військовий хист»
Окремий зал присвячено родині Скоропадських — продовжувачам традицій козаччини, які діяли в період визвольних змагань 1917-1921 років. Їхні речі, документи передала до музею гетьманівна Олена Скоропадська-Отт. Є тут грошові знаки, поштові марки, фотодокументи, що розповідають про сім з половиною місяців існування Української держави - Гетьманату 1918 року.
Скоропадські - один із найстаріших і найвідоміших українських родів. Його внесок у історію нашої держави й досі не оцінений адекватно. Власне, нині це зробити практично неможливо. А втім...
У 1925 році Павло Скоропадський писав у листі синові Данилу, що були вони «простими козаками й нобілітацію роду свого дістали за службу при війську, за відвагу, за енергію, за військовий хист...» Адже «ніколи не бажали спокійного життя без турбот і без праці, йшли тернистим шляхом й доходили... до видатної ролі в історії свого народу».
Дід майбутнього козацького ватажка Івана Скоропадського прибув в Україну з Речі Посполитої в часи Богдана Хмельницького. Загинув у бою під Жовтими Водами.
Гетьман Лівобережної України прийняв керівну булаву в нелегкі часи з рук самого царя-самодержця у 1708 році. Після Полтавської битви козацьких старшин, які не прибули на вибори нового гетьмана, самодержець оголосив зрадниками... Тримав Іван Скоропадський булаву до 1722-го. За часів гетьманства Івана Мазепи був стародубським полковником, генеральним бунчужним і генеральним осавулом, отож часто їздив до Петра Першого із усілякими дорученнями. Толерантний і відповідальний, він дуже сподобався цареві своєю «простотою», і після переходу Мазепи на бік Карла XII йому доручили керувати козацьким краєм. Тепер мусив паплюжити колишнього друга як відступника, зрадника й ворога народу. Як і опального гетьмана в екзилі Пилипа Орлика. Але, попри все, підтримував з ним тісні стосунки. Всіляко протистояв намаганням екзальтованого володаря всія Русі зруйнувати автономію «Малоросії». Щоправда, Іванові Скоропадському ще за життя закидали (скажімо, Павло Полуботок): мовляв, дотримував промосковської орієнтації. Буцімто під час правління щедрою рукою наділяв російських князьків родючими українськими землями. Наприклад, Меншикову подарував величезні маєтки в Стародубському полку і навіть записав у його підлеглість цілу сотню козаків. У «Энциклопедическом словаре» за редакцією Ефрона й Брокгауза так схарактеризовано Івана Скоропадського: «Слабый характером и преданный личнымь выгодамь, вообще стремился угождать сильным при царе людямъ».
Тяжко оцінити характер і поведінку людини майже через три століття. Можливо, й довелося поступитися в чомусь. Але, будьмо справедливими, за його володарювання Гетьманська Україна існувала, а самого Скоропадського називали «ясновельможним військ запорозьких обох сторін Дніпра Гетьманом». Помер у 1722 році.
Небіж гетьмана - Михайло Скоропадський - був генеральним підскарбієм Гетьманської України, тобто керував усіма фінансами за часів Кирила Розумовського, сина простого козака з села Лемешів на Чернігівщині.
Традиції знаменитого роду продовжив Павло Скоропадський, очоливши нашу державу теж в один із найдраматичніших періодів її історії в XX столітті. Як і предкові, йому також дорікали за надмірну симпатію до Росії, нікчемність у політиці, навіть зраду...
Павло Петрович Скоропадський народився 1873 року. Доля йому судилася нелегка. Один із найбільших українських землевласників, генерал-майор російської армії, ад’ютант Миколи Другого, він очолив Перший український корпус після українізації 34-го армійського. 3 жовтня 1917 року - лідер Вільного козацтва. Учасник війни української народної армії з більшовиками 1917-1918 років. За підтримки німецької військової влади 29 квітня 1918 року здійснив державний переворот і став гетьманом. Така була воля шести з половиною тисяч делегатів конгресу хліборобів-власників, які зібралися того дня в приміщенні київського цирку Шанцера. Чому вибір упав саме на нього? Бо мав гетьманський родовід, належав до великих землевласників, користувався популярністю серед українського населення, володів великим досвідом воєначальника.
Гетьман встановив авторитарний режим, зосередивши в своїх руках усю повноту влади - законодавчу, виконавчу, судову. Зміцнив державний апарат. За його часів уряд видав указ про загальну військову повинність. Українську державу Павла Скоропадського визнало тридцять країн світу, у двадцяти трьох державах вона мала своїх представників. Задля підтримки з боку Антанти і білогвардійців 14 листопада 1918 року проголосив федерацію з майбутньою необільшовицькою Росією. Суверенність Української держави скасовувалася. Зрікся влади 14 грудня 1918 року внаслідок повстання під проводом Директорії. В еміграції в Німеччині очолив політичний табір гетьманців.
Хоч би як звинувачували Павла Скоропадського в надмірній прихильності до північного брата, його вчинки засвідчують дещо інше.
Українізували школи, відкривали нові гімназії, університети. Було започатковано Українську академію наук, Національний архів, Національну галерею мистецтв, Український історичний музей, Українську державну капелу, Український театр драми та опери тощо. Скажімо, 17 липня 1918 року гетьман України Павло Скоропадський затвердив указ про заснування Кам’янець-Подільського державного університету, а вже 22 жовтня його урочисто відкрили. При закладі створили історико-філологічний та фізико-математичний факультети, а згодом - богословський, правничий, сільськогосподарський. На асигнування уряду гетьмана Української держави друкували підручники Івана Огієнка. Приміром, для публікації «Граматики української мови» виділили 2 мільйони карбованців. Попри тотальний дефіцит поліграфічних матеріалів, коли доводилося все «діставати» (є звернення від 16 вересня 1918 року до Міністерства харчової промисловості: «...потрібно 1 пуд бензину для друку... підручників - на промивку кліше»), до шкіл надійшло мільйон примірників граматик.
Павло Скоропадський не раз допомагав і власними коштами відомому вченому-просвітителеві Іванові Огієнку (митрополитові Іларіону). А зять гетьмана, чоловік доньки Марії, граф Адам Монтрезор запросив сподвижника до свого замку у Франції. Там вони мріяли про незалежну Україну.
Цікаво, що нащадок того, хто жив у часи проголошення анафеми Мазепі й мусив проклинати його, першим порушив питання про її зняття. З ініціативи Павла Скоропадського 10 липня 1918 року в храмі Святої Софії в Києві відбулася урочиста панахида по рабу Божому Іванові Мазепі. Уперше після поразки під Полтавою в історії України молилися за душу опального гетьмана. Мало того, службу очолив єпископ Черкаський Назарій. А він, як відомо, не надто симпатизував українцям... Певно, гетьман «посприяв». Співав хор під керівництвом Кирила Стеценка. Дівчата в народних строях тримали на рушнику увитий калиною портрет Мазепи. На урочистостях було майже 10000 людей, які заповнили церковний двір, Софійський майдан. Молодь сиділа на деревах, парканах...
Помер колишній гетьман у Німеччині 26 квітня 1945 року внаслідок смертельного поранення під час бомбардування авіацією союзників.
Павло Скоропадський мав єдиного сина, названого на честь гетьмана Данила Апостола, з яким колись поріднилося це сімейство: донька Апостола була другою дружиною генерального підскарбія Михайла Скоропадського, прямого предка Павла. Гетьманича Данила знали не лише як сина славетного батька. Він був відомий у емігрантських колах, бо присвятив життя служінню в ім’я далекої Батьківщини, очоливши гетьманський рух на чужині. Палкий патріот, людина високих чеснот. Пам’ятаючи про помилки, яких припустився батько в 1917 - 1920 роках, Данило Скоропадський прагнув об’єднати вимушених емігрантів задля України, бо нею жив. Недовгий вік судився Данилові - прожив лише 53 роки. Помер 23 лютого 1957 року раптово за загадкових обставин. За тиждень до того обручився із Галиною Мельник-Калужинською, але одружитися не встиг. На ньому закінчився рід Скоропадських по чоловічій лінії. Похований на лондонському цвинтарі Гамстед. Про головну справу його життя свідчить напис на скромному надгробку: «Будую Україну для всіх і з усіма...»
(Закінчення у наступному номері)