|
|
| Галина Севрук. Козак-характерник. Київ |
Історія Слобожанщини цікава і повчальна. Вона й понині береже свої легенди, перекази і бувальщини, які передавалися із вуст в уста, дійшли до нас, як дорогоцінний скарб, що з віками не тільки не втратив свою цінність, а й набув нових, неповторних граней історичної пам’яті. Чимало легенд у нас, на Слобожанщині, у козацькому краї, складено про козаків.
Під час фольклорної практики студентів факультету філології Донецького інституту соціальної освіти під керівництвом автора, експедиції краєзнавців, очолюваної учителем історії Бобринецької ЗОШ Луганської області І.В.Захарченком, сучасникам відкрилася багатовікова історія славного козацтва, імена ватажків Війська Запорозького, які в мирний час осідали хуторами на території сучасних Донецької та Луганської областей. Ця територія майже повністю входила до Кальміуської паланки, однієї з восьми адміністративних одиниць Нової Січі (1734-1775).
Вагомий внесок у справу дослідження Міюської України (так ще називають території по козацькій ріці Міус) зроблено збирачем легенд, краєзнавцем Михайлом Іллічем Захарченком, який збирав фольклорний матеріал у селах Дякове, Вишневе, Осавулівка Антрацитівського району Луганської області, у селі Савурівка Шахтарського району Донецької області та інших населених пунктах.
Легенди, з якими ми сьогодні познайомимо читачів, записані від місцевих жителів названих сіл. Серед оповідачів – І.В.Миронова (с.Бобрикове), Охрім Михайленко (с.Грибоваха Антрацитівського району Луганської області), М.І.Передерій (с.Савурівка), О.Я.Кондратюков (с.Вишневе).
Цікаві свідчення про Міюську Україну дав сам Михайло Ілліч Захарченко, за дослідженнями якого, початки Міюської України сягають у XVI століття, коли південно-західним лівобережжям Дону володіли запорозькі козаки, право яких на ці землі не раз підтверджували королівські грамоти Речі Посполитої, зокрема Стефана Баторія, одна з яких видана 15 червня 1576 року.
Одна з найцікавіших бувальщин - „Савур-Могила”. Савур-Могилою називають одну із вершин Донецького кряжа, що у Шахтарському районі піднімається на 227 метрів над рівнем моря. Саме тут стояв на захисті козацьких рубежів козак Савур, мужній і непохитний у бою, такий сміливий, що залишився у переказах та піснях.
У легенді „Матвіїв Курган” оспівано містечко, районний центр у Ростовській області, що лежить на Міусі і має однойменну назву Матвіїв Курган, заснований етнічними українцями. В легенді „Козацький ус” розповідається про характерника, який міг зупинити течію річки, розігнати хмари, повернути назад ворога. Про річку Міус козак Чорновус говорить, що в’ється ця ріка, як його вус. Три Тузлови, назва трьох рукавів однойменної річки у Ростовській області, село Миколаївка неподалік Таганрога та інші географічні назви – непідкупні свідки слави дідівщини, козацького лицарства, що освоювало землі на Кальміусі, Міусі, на землях до самого Дону.
Крива шабля
Від Міюсу до Дону
володіть Лянцкорону
повелів Казимир в давній час.
То чому ж ця земля –
ці річки та поля –
та тепер не у нас, не у нас?
Коли низове товариство славної Січі Запорозької затверджувало герби паланок, то довго не могло вибрати знак для Кальміюської паланки – цього давнього свого володіння. Сушив над цим голову і січовий маляр Недодай, що свого часу опанував це мистецтво аж у самому Києві. Та ось несподівано надійшла допомога.
Сталося це на Покрову Матінки Божої. Всі паланки в цей день освятили свої прапори і печатки, - тільки кальміющанам нічого було святити. Тяжко зажурився козак Недодай, бо пекли його осудливі погляди панів-товаришів, кинуті ними в січовій церкві: що ж ти, мовляв, за маляр, що не можеш до цих пір намалювати печатку?!
З важкою головою ліг спати цього вечора Недодай. Незчувся, як заснув. Сниться йому, як Матінка Божа високо над козаками розстелила плащ-покривало, а на ньому – герби всіх паланок, крім однієї - Кальміюської. “А де наша?” – подумав козак. “А ось де! Хіба ти не бачиш?” – відповіла Матінка Божа.
І тоді маляр Недодай побачив щит, на якому схрестилися шабля і спис.
- А чому шабля крива? – спитав козак.
- Тому, що ви, козаки, довго відвойовували ці землі в бусурменів-агарян, що аж шаблі кривилися! І не скоро їм бути рівними! – сказала Божа Мати.
- До якого ж часу? – не втерпів маляр-козак.
- До тих пір, коли ваша земля стане вільною і ви збудуєте свою власну державу! – з цими словами Матінка Божа передала йому щит з гербом паланки.
Недодай хотів її спитати ще за списа, але вона розчинилася в небесній блакиті. Козак прокинувся. Не гаючи часу, швидко накинув замальовку герба на папір і поніс до кошового. Отаман і товариство схвалили його. З тих пір кальміющани не почували себе обділеними: їхній герб був не гірший за інші.
Матвіїв Курган
Багатьма могилами-курганами всіяний наш степ над Міюсом. Поодинокі з них мають назви, більшість же давно згубила їх в глибині століть. Проте один таки зберіг своє ймення: це – Матвіїв Курган. Може б, і його назва покрилася пилом віків, коли б не заманлива історія, що передувала їй.
Матвій, січовий паливода й заледве не характерник, окрім багатьох достоїнств своєї натури, мав одну незбориму ваду: якусь хворобливу любов до скарбів. Вони йому ввижалися скрізь: у підземеллях турецьких фортець, у затонулих байдах, на дні темних байраків. Та найбільше, вважав він, їх є в могилах, розсипаних по лівобіччі Міюсу.
– Якби хоч одну з них розкопати! – ділився Матвій своїм задумом із товаришами.
– Хоч би й сам чорт взявся мені допомагати! – пішов би й на таку спілку!
Слово – не горобець: вилетить – не спіймаєш. Отож вийшло так, що козак сам собі наврочив.
Стомлені денним переходом, січовики зупинилися на нічліг у прибережному байраку. Призначивши варту, швидко поснули. Не спалося лише Матвієві. Він пішов до багаття, розкладеного поруч. Задимлено дивився, як ненаситне полум’я пожирало сухе паліччя, й сам незчувся, як теж заснув. Але сон той був дивним, бо раз у раз Матвій щось бурмотів, розмахував руками, когось намагався зловити ними. Коли його розбудила варта й стала розпитувати, що з ним, – він мовчав, ніби нічого з ним не сталося. Тільки згодом зізнався своєму вірному товаришеві, що чорт уві сні приходив до нього й тяг на могилу шукати скарб і ділити його порівну. Матвій відмовився, відбився, але хвостатий дорікав йому у відповідь: “Ти ж сам просив мене у спільники!” Не витримав Матвій нічних навідин чорта і здався на його милість.
Опівночі він ішов на могилу, де чорт давав йому в руки заступа й наказував копати. Перед досвітком щось заблищало на дні виритої ями. Тільки-но козак намірився нагнутися, як чорт, випередивши його, стрибнув до ями й вилетів звідти зі скарбом в руках – аж загуло за ним! Так і не дістав скарбу бідолашний Матвій, занедужав, змарнів, а на Великдень преставився. Поховати себе наказав у тій ямі, яку власноруч викопав, шукаючи скарбу. Тільки й пам’яті по ньому лишилося, що Матвієва могила, перейменована згодом по-вченому на курган. Пізніше біля цього кургану осів хліборобський люд з Великої України, давши своєму осідку старожитнє ім’я – Матвіїв курган.
Покута родичів гетьмана Полуботка
Чого тільки не чинить доля з людьми! До одних зла, до других – добра, а буває, байдужа і до тих, і до інших. З родичами ж славетного гетьмана Полуботка втяла вона злу шутку. А було се так.
Після того, як цар Петро І заточив Павла Полуботка в підземеллях своєї найбільшої тюрми, вирішив він за непокірливий норов небіжчика розправитися і з його родичами. А оскільки їх було багато, то наказав розсіяти їх по всій імперії. Одних запроторив до Сибіру, інших – на Соловки. Це, так би мовити, відплатив цар найріднішим гетьмана, а далеких родичів відправив на Дон, до донських козаків. Петро сподівався, що вони зломлять їх хохляцьку непокору, а насправді - вийшло інакше. Ніяких козаків у Миколаївці над Міюсом не виявилося. Жили тут звичайнісінькі українці-зерносії, які колись втекли на вільні землі Дону від панщини. Тоді їх радо приймали тут без обмежень. Одна, тепер уже миколаївська, родина навіть була з їхньої зеленої Чернігівщини.
Як би там не було, а довелося Федорові Полуботку (так звали гетьманового родича) пускати своє коріння у мирську землю. Тут у нього народився син Спиридон, який, хоч і звався селянином, насправді ж ним ніколи не був. Найчастіше пропадав він у Таганрозі, де мав власну друкарню. Коли вибухнула війна з турками, Спиридон Полуботок був призваний до війська, але не воював, а завідував військовою друкарнею. Кажуть, що він дружив навіть з самим генералом.
Після закінчення війни генерал за добру службу Спиридона став клопотатися перед самим царем, щоб йому знову надали дворянство, яке мав його славний предок і яке скасував усім нащадкам Полуботка Петро І.
Але Спиридон відмовився, сказавши такі слова: “Я шаную пам’ять свого предка і кару за його вчинки несу з гордістю!”
По собі Спиридон залишив трьох дітей: двох синів і доньку. Донька чудом урятувалася від совєцької влади, вибравшися за кордон, а синів розстріляли енкаведисти.
Таганів Ріг
Ми не забули, що Ти – наш,
що тут козак стояв на чатах,
що коней він пускав на паш
ще до Петра – Вкраїни ката!
Озівське море, хоч і назване по-турецьки лагідним і сумирним словом “синє”, - насправді таким не бувало й часто показувало свій норов. Особливо траплялося це навесні, глибокої осені та в бурю. Тоді його глинисті береги аж ревли від натиску знавіснілих хвиль, які рвали нависле громаддя землі, із гуркотом кидали в ненависну водяну пащеку. Не приведи, Господи, в таку годину було опинитися на його грізних берегах – вважай, що пропав! А от козакові-небораці, що й прізвище мав відповідне – Неминущий, – цієї напасті не вдалося минути.
Трапилася йому пригодонька, про яку довго ще гомонітимуть у нечисленних приміюських зимівниках-куренях. Та й на Запоріжжя, певно, передадуть!
За три тижні до Покрови йому вдалося з побратимами обдурити турецьку варту в гирлі Дону і вийти у відкрите море з тим, щоб потім пробратися в Мирський лиман, а звідти самим Міюсом, а тоді суходолом прямісінько до матері Січі.
Січовики вже уявляли, як їх радісно зустрічає низове товариство, як збуджено розпитує про бусурменів, що міцно засіли в озівській кріпості, як пропонують перехилити чарку-дві з нагоди свята їхньої небесної заступниці і покровительки.
Та не так сталося, як гадалося. Тільки-но вийшли вони на скляну широчінь затоки, як піднялася буря. Сподіваючись на коротке плавання, січовики не схотіли припасовувати до боків стругів-чайок очеретяні кулі для рівноваги на хисткій хвилі і – поплатилися. Легкий, як тріска, човен погнало до берега й кинуло на прибережний ріг.
Живим залишився Неминущий – козак бувалий і з досвідом. Одіж на ньому була вся пошматована, мокра. Тільки на шиї теліпалася просмолена торбочка з трутом і кресалом та в руках якимось дивом він тримав казанок з ніжками – так званий таганок.
“Так ось за що я тримався! – змучено усміхнувся козак. – Видать, таганок урятував мене”. Перегодя, коли все стихло, січовик наколов риби, розвів вогнище, щоб зігріти душу й зварити сяку-таку юшку. Це все діялося на тому місці, де нині стоїть місто Таганріг.
(Закінчення у наступному номері)