|
|
«Ой калита, калита, із чого ти вилита?» - співається в народній пісні. Сонце у житті українського хлібороба завжди було життєдайним джерелом. Воно визначало і пору року, і працю в ній, і ритм усього його життя. Кожної пори року наш народ відзначав свято сонця.
Коляда символізує народження сонця й оживання природи під час зимового сонцестояння. Великдень – її розквіт після весіннього рівнодення. Купайло уособлював дозрівання й плодоносіння під час літнього сонцестояння. Калита – згасання сонячної сили і тепла в кінці осені.
У всіх селах Черкащини святкують Калиту під час переходу осені на зиму – з 13 на 14 грудня (або в останній день осені за старим стилем).
Святкування Калити співпадає зі святом Святого Андрія Первозванного, який, як відомо, вважається покровителем молоді. Тому й не дивно, що основними діючими особами свята була молодь, незаміжні хлопці й дівчата. Хоча до веселих гульок часто долучалися і старші.
Як символ свята у цей день дівчата печуть калиту – великий, прикрашений калиною чи іншими ягодами корж з отвором посередині. У цей отвір протягували стрічку, за яку калиту прив’язували до сволока чи стелі, аби можна було дістати зубами без допомоги рук і вкусити. Спечена калита повинна бути червоною, як сонце при сході. Дрова в печі розкладали тільки навхрест. Коли запалювали вогонь, промовляли:
«Гори, вогонь, ясно,
Спечи нам калиту красну!
Щоб ми її кусали
І горя не знали!»
Поки калита пеклася, дівчата йшли сіяти конопляне сім’я. Це перший символічний акт на шляху до створення майбутньої сім’ї.
«Сонце до заходу, а коноплі до сходу», - тричі повторюють дівчата і починають співати:
Калитою радію,
Конопельки я сію,
Подолом волочу.
Бо заміж хочу,
Дай, Боже, знати.
З ким життя мати.
Тим часом калита спеклася: кругла, запашна, промінням, квітами, оздобами помережена.
Коли пекли калиту, то кожна дівчина випікала собі пампушку-балабушку. Щоб замісити для неї тісто, воду дівчата повинні були носити з річки у роті. Коли вони виконували цю процедуру, хлопці намагалися їх розсмішити, і тому часто траплялося, що дівчата воду додому не доносили. А ті, кому пощастило, розкладали позначені балабушки на долівці й запускали в хату голодного собаку. Чию балабушку собака з’їсть першою, та першою і вийде заміж. Якщо ж собака винесе їжу на двір, то її власниця вийде заміж у далекі краї. Буває, що собака винесе балабушку й загребе в землю – це означало, що дівчина помре.
Попри гадання й забобони, калиту святкували весело. А основне дійство розпочиналося ввечері, коли молодь гуртом збиралася в когось у хаті для кусання калити.
Прикрашена калита вже прив’язана до сволока, і центральною фігурою вечорниць стає пан Калатинський, як правило, найдотепніший хлопець із всього товариства. Він стоїть посеред хати біля калити – у руці квач, змащений у сажі.
Верхи на коцюбі під’їжджає до нього ще один персонаж – пан Коцюбинський.
– Здоров, Калатинський!
– Здоров, Коцюбинський!
– Дозволь калити вкусити!
– Кусай, тільки не смійся!
– А я кусну!
– А я мазну.
Коли пан Коцюбинський без допомоги рук намагається вкусити калиту, пан Калатинський намагається його розсмішити. І як тільки той засміявся, одразу квачем із сажею – йому по обличчі. Хто не засміється, що буває дуже рідко, той кусає скільки захоче. Так кожний, хто є в хаті, по черзі виконує роль пана Коцюбинського. Все це відбувається у веселому, доброму гуморі.
Після обряду кусання «недокусану» калиту ділили між присутніми й вечеряли спільно приготовленими стравами.
Святкування закінчувалося гаданням. Дівчата гадали, хто й коли вийде заміж. Гадали на пампушках, на кинутому чоботі через хату. На ніч дівчата на виданні вивішували за вікном рушник на знак того, що їй уже пора подавати сватам рушники. Якщо на ранок рушник буде вологим, то милий невдовзі прибуде.
Хлопці ж цієї ночі були в селі повновладними господарями. Хто з батьків не пускав дочок на гуляння – тому «відкривали ворота» – знімали у господаря ворота й прив’язували до комина (димаря). Якщо ж хата була «неприступною», то часто вранці господар свої ворота знаходив на верхівці якогось дерева, що росло поблизу його садиби, а то й доводилося привозити ворота із сусіднього села… Тому й кажуть у наших селах: «Стережи на Калиту ворота, а на Купайла колеса».