|
|
| Пам’ятник полковнику Чечелю. Скульптор – М. Крижанівський |
Коли їхати по Вінниччині до Одеси, не обминеш стародавній Чечельник, родове місце Дмитра Васильовича Чечеля, представника давнього козацького роду, останнього коменданта Батурина.
Дорога гарними вибалками гнеться з гори на гору і враз у далині зблистить куполом монастиря, а перед ним на розвилці постане перед очима вирубаний у камені образ козацького старшини. Ледь намічене лезо шаблі торкається плеча і додає суворої непохитності і твердості духу козацькому полковнику. За його спиною, далі за монастирем, - місто, котре в 1709 році за наказом царя Петра було спалене дотла, а ім’я Чечеля вирвано із книги історії України.
Лише кілька років тому полковник Чечель, мазепенець №1, як його називали сучасники, повернувся в своє родове місто. Полковник стоїть при битій дорозі, де перетиналися колись Кучманський і Чорний шляхи, котрими орда гнала ясир до Кафи і далі до Істамбулу.
Десь тут у жовтні 1674 року кошовий отаман Іван Сірко полонив по дорозі в Крим ще молодого Івана Мазепу, який, чого гріха таїти, виконуючи наказ гетьмана Петра Дорошенка, віз у подарунок ханові ясир – майбутніх яничарів…
Сірко з якихось причин не стратив Мазепу, а наказав Івану Носу спровадити його в розпорядження лівобережного гетьмана Самойловича. Певне, що тут, на крутому роздоріжжі має початок чи не найбільша трагедія українських державницьких змагань. Видно, неприязнь Івана Носа до Мазепи зародилася ще тоді довгою дорогою до Самойловича на лівий бік Дніпра і мала своє фатальне завершення тієї рокової ночі листопада 1708 року в Батурині. Тоді наказний Ніжинський полковник Іван Ніс відкрив московитам потаємний хід до української столиці. Фатальна зустріч під Чечельником…
Не знав цього комендант Батурина Дмитро Чечель. Може, й остання військова рада завершилась би не арештом Носа, котрий, прикриваючись благими намірами не проливати християнську православну кров, став на тому, аби здати Меньшикову столицю без бою. Тоді треба було зрадника не приковувати до гармати в очікуванні суду, а виконати те, що у воєнну годину роблять. Та в українському житті так уже ведеться – зрада і звитяга чомусь поруч ідуть...
«Окрім Мазепи, нікого в Батурин не пущу!» – відповів послам Меньшикова Чечель, коли ті прийшли пропонувати здати столицю. Оборонців не злякали ні слабкі міські укріплення, ні письмовий наказ Петра І Чечелеві, датований 29 жовтня 1708 року. Всі вони одноголосно, як старшина, так і товариство, відповіли царським генералам, як писав Меньшиков у листі до Петра: «Что без нового гетмана нас в город не впустят, а гетмана де надлежить им выбирать общими голосами. И пока де швед из здешних рубежов не виступит, по то время гетмана им обирать невозможно». Далі Меньшиков доповідав, що «немалой склонности к добру в них (батуринців) не является. И так говорят, что хотят до последнего человека дратца».
За спиною горіла столиця, верещали скалічені діти. Німіли матері. В очах – жах, по вулицях кров. Чи тішився полковник Ніс, дивлячись, як з його руки гинуть вчорашні побратими?
Недалеко в заграві вогню зблискувала із запеклого обличчя гірка сльоза полковника Чечеля. Він обертався раз у раз на Батурин, і невимовний біль втрати, і те, що не міг виконати наказу гетьмана, допікало йому більше, ніж численні рани після останнього бою. В закривавленій руці Чечель ще тримав шаблю, на ефесі якої світився в заграві родовий герб «Еліта» - три золотих списи, схрещені в зірку, – сила і честь.
Більше восьми років тому приїздить до мене селищний голова із Чечельника Микола Качинський разом із молодим краєзнавцем Іваном Барвінським та Анатолієм Мотруком, тодішнім отаманом Українського козацтва. Пропозиція була на той час досить сміливою – вшанувати козацького полковника Чечеля, з іменем котрого, як стверджували краєзнавці, пов’язана назва містечка Чечельник.
– Хлопці, а ви усвідомлюєте, хто такий Чечель? Адже його, як і Мазепу, забороняють називати привселюдно. І анафема, як Мазепі, йому співається і досі.
Та відповідь була однозначною: ставимо. Ідею створення пам’ятника підтримало і керівництво району.
Я почав рубати в камені полковника Чечеля. На жаль, в архівах не знайшов бодай жодного портрета героя. Образ створювався в уяві із прочитаного, скупих літописних свідчень, спогадів про захисників Батурина. Коли скульптура була готова і вибране місце, а це площа при в’їзді в Чечельник, відчулась якась напруга в намаганні її встановити. Почалися розмови: «А чи треба?», «А чи не рано ще?». Вголос заговорили окремі «активісти»: «Как это, он же с Мазепой, такой же предатель».
Ішов час. Полковник Чечель чекав. Без постаменту, мовби насправді четвертований, зрізаний по груди. У суворих очах бачилося щось таке, як тоді, коли він покидав палаючий Батурин.
Перед Чечельницькою адміністрацією стояла традиційна статуя Леніна. На той час хтось виявив свою «люб’язність» до вождя та трохи його потулумбасив, та так, що з нього, як кістки, стирчала арматура та кудись дівся шматок носа. Це теж нагадувало щось схоже на катування. А в канаві лежав, обличям до землі вже багато років ще один вождь, правда, бронзовий. Його чомусь не треба було нікому, аж допоки не виникло питання встановлення на постамент козацького полковника. Місцеві більшовики враз побачили ганж на потрісканій скульптурі і негайно захотіли замінити свого учителя на бронзового. Рішення залишалося за керівництвом. Аргументи, що причетність нової української влади до такого сміливого кроку, як відродження нашої історичної пам’яті і що це буде, до речі, єдиний в Україні пам’ятник Чечелю, піднятий із забуття, позитивно сприйметься громадою як району, так і всього суспільтства краю, мали свій результат. Остання розмова з приводу цього була на сходах райдержадміністрації.
– Тут має бути Тарас Шевченко, – голова кивнув на пам’ятник Леніну, – а в неділю, 7 листопада, відкриваємо монумент Чечелю.
Нині минає 301 рік від часу загибелі у важких тортурах Дмитра Чечеля. За наказом Петра його колесували у Глухові 12 листопада 1708 року.
Через зраду чечелівці не змогли втримати Батурин. Тисячі козаків поклали свої голови за незалежність України. Не будемо переказувати ще раз, що робили московити із жінками, дітьми та старими людьми. Про це пам’ятають Сейм і земля батуринська. Поранений Чечель із нечисленним товариством зумів вислизнути із палаючого міста. Хотів пробитися до Мазепи. Однак доля розпорядилася по-своєму. За свідченням Лизогубівського літопису, він заскочив у село неподалік Батурина, але його виказав... кум. Є інші дані, що полковник був затриманий козаками села Попівки Конотопської сотні Ніжинського полку (того самого - авт.) Яценками, за що ті отримали від Меньшикова «оборонний універсал». Втім, це не міняє суті зрадництва, видно, кумам вже на роду так написано.
Проте старовиний козацький рід не закінчився із втратою свого чи не найзначнішого представника. Племінник Чечеля Іван Власович та його син Марко, як свідчить літопис, був обласканий гетьманом Скоропадським: «… Племянник Чечела, казненного за сопротивление русским в Батурине, получил от Скоропадского универсал на село Голубчичи, в Черниговском полку». Значковим товаришем став Іван Чечель, а його син Андрій, теж значковий товариш, далі володів селом Голубчицями.
В роду Чечеля прослідковуються як військові діячі, представники влади, так і духовенство. Зокрема, правобережні гілки Чечелів обіймали значні посади в подільсько-волинській адміністрації Речі Посполитої та духовного сану аж до 19 ст.
Важливо для нас і те, що, не зраджуючи своїм родовим чеснотам, відображеним на гербі «Еліта», Чечелі під час усіх викликів і трансформацій суспільно-політичного життя ніколи не були осторонь цих процесів. Цей козацький рід є символом справжньої української еліти, життєвим кредо котрої завжди було активне, самовіданне служіння нашій державності. Як кажуть, не за злото, не за срібло.
Цьому може послугувати ще один приклад, уже з часів Української революції та визвольних змагань 1917-1920 років, коли на політичну арену вийшов Микола Фролович Чечель – секретар Центральної Ради, член ЦК Української партії соціалістів-революціонерів, та командир Сірожупанної дивізії генерал-хорунжий Павло Микитович Василів-Чечель.
Рідне село Дмитра Чечеля – Кузьминці, що на Поділлі, неподалік від Південного Бугу і всього за два кілометри від районного центру Гайсин. «Це одне (як пише «Історія міст і сіл УРСР») – з найкращих сіл Поділля. В 1545 році належало до Брацлавського замку (полку)». В селі споруджено пам’ятник першому комсомольцю Теодосію Терещуку. Хай буде, це теж наша історія, та чи не час односельцям наказного гетьмана, останнього коменданта Батурина, який прийняв героїчну смерть за українську державність, увічнити пам’ять Дмитра Чечеля і донести його подвиг до серця і свідомості громади, особливо молодого покоління. Аби знав люд український, хто був і є справжньою елітою всього нашого українського роду:
Гей, як на шляху,
Та й на Кучманському,
Та каменем в землю
Став
Полковник Чечель,
Отаман козацький.
Чечель, Чечель,
Чечельник,
Чи козацький рід
Вже зник?
Чи шляхи ординські
Вже зросли
Травою?
Чи вода у Сеймі
Стала не святою?
Може, треба, браття,
З каменем цим стати,
Стати
Козацькую славу
Добре викресати,
По світу пускати?
Чечель, Чечель,
Чечельник -
На шляху ординськім
Роду
Захисник.
Згорів Батурин
Весь
До тла,
І плакав Гетьман
На камінні:
«Тепер не буде вже
Добра
Моїй замученій
Вкраїні.
Он Чечеля куми
Продали
За тридцять срібних -
Це ж немало…
Пали коней,
Мій друже Карло,
Жени, жени,
Вода в Дністрі
Тече не марно,
Ще відспівається
Колись,
Ще сила повернеться
Славна
До наших дідівських
Криниць…»
Глухі у Глухові
Сиділи,
Ніхто не чув,
Як рвались
Жили,
Ніхто не видів
І сльози.
Лиш кат молився:
«Поможи!»
Полковник чув усе
До краю.
В тумані десь
Кістки тріщали,
Мов постріл пізньої
Пищалі,
І Сейм поїв Дніпро
Криваво,
І в небо тихо лилось
«Сла-ва…! Слава-а-а!»
«Це той, що гетьмана
Не здав», -
Глухі тулилися
Зіваки.
Вони враз стали
«Казакі»-
Не козаки,
А так, нещасні,
Небораки.
Глуха у Глухові
Печаль
По Україні сумно
Плила,
І катова холодна
Сталь
Тверду голівоньку
Зголила…
По Чечелю
Не били дзвони,
Й коней уже ніхто
Не гонить.
І славу заглушили
Громи
З мурів московського
Амвону.
І кат
Ще гострить
Свою сталь –
Глуха у Глухові
Печаль…