(Закінчення. Початок у №15-24 за 2009 р.)
Дмитро Яворницький у робочому кабінеті |
Наварили каші у великому казані на тринозі. Дбайливий батько роздав дітям ложки, і тут він сказав: «Стривайте, лишень. Покладіть ложки...» Ми, зацікавлені, поклали кожен біля себе ложку і стали чекати, що ж далі буде. Професор пішов до човна і за хвилину повернувся з чимось, загорнутим у ряднину чи мішок. Поволі розмотав, і ми побачили... Ні, спершу почули, як він промовив урочисто і вагомо:
«Оце ж вам, хлопці, ліки й захист проти всяких чортів та змій, що водяться на цьому острові».
Він витяг з тої ряднини чотиригранний високий штоф темно-зеленого кольору товстого скла.
«Вип’ємо ж, братці, справжньої запорізької оковитої! Таких пляшок я з могил викопав кілька. Три з них лежать на стенді в музеї. А ця була в запаснику. Значить, добре я знав, про який запас вона зберігалась».
Затамувавши дихання, слухали ми його, а перед очима бачили запорізького козака Дмитра Явора, який появився до нас з глибини віків.
Розкубрив він засмолену пляшку і налив нам з неї кілька століть давньої запорізької оковитої. Чарок не було, то налив усім у ложки. Промовив:
«За славу наших предків!» – і жартома додав: «Пийте, тільки не кривіться!»
Пригадую, в ложці було щось густе і чорне, наче смола. Хтось таке й сказав, на що Дмитро Іванович вигукнув:
«Запорожець не боявся пити і смолу!»
Все це лишилося у моїй пам’яті як неймовірна, просто фантастична подія. Запорізька оковита! Скільки віків пролежала в землі! І от, ми куштуємо її! То ж не мало жодного значення, що оковита була вже не до пиття, перетворилася в густу темно-коричневу масу солодкавого смаку і ледь відчутного градуса хмільності. На це Дмитро Іванович зауважив:
«Техніка самогоноваріння в Запоріжжі була на дуже низькому рівні. Відомо, що запорожець одним духом випивав ківш горілки. Гадаєте, такий був міцний той козак? Горілка була слабенька, всього не більше двадцяти градусів. Ото ж вони й були такі герої-випивохи, по півлітри відразу ковтали і не закусювали».
Певна річ, і серед нас ніхто не сп’янів від тої оковитої. Зате всі почували себе безмежно щасливими, що покуштували унікального напою.
Дмитро Іванович з цієї нагоди розповів про зустріч з Нестором Махном під час його перебування в Катеринославі. Якось завітав Махно до музею. Дмитро Іванович водив, показував зібрані пам’ятки матеріальної культури Запорізького краю. Махно з зацікавленням вислухав усі пояснення професора і наостанку звернув увагу на зелений штоф на стенді, запитав, що то є. Директор музею пояснив і додав, що цей штоф він особисто розшукав при археологічних розкопках у Таврійських степах. Махно вигукнув: «То в тій пляшці, мабуть, горілка за стільки років так вистоялась, що напевне спиртом стала? А дасте попробувать?» Сказано це було так, шо важко було відмовити. Дмитро Іванович відкрив засклений стенд і віддав пляшку Махнові: «Пийте, – сказав, – на здоров’я». Махно взяв пляшку, навіть подякував: написав охоронну грамоту на музей і квартиру професора Яворницького.
Дмитро Іванович наприкінці згадки про цей випадок, хитро підморгнувши, сказав:
«Виходить, таки справді запорізька оковита страхує від усяких чортів та гадів».
Переночували на Зміїному острові, поснідали ще раз звареною кашею і рушили далі.
Наступні три пороги, Вовнізький, Будилівський та Лишній, менш цікаві і досить зручні для проходу. Минули їх без пригод. Останній, Вільний поріг, каверзний, довший за Ненаситця і не менш небезпечний за нього. В цьому місці Дніпро, прориваючись через вісім кам’яних лав, ніби востаннє забажав виявити гнів і лютість. Поріг кипів, пінився і стугонів далеко навкруги. Проминувши пороги, Дніпро недалеко від Вільного починав різко вужчати і стискуватись у скелястих берегах, які з обох боків піднімалися до 70 метрів угору й утворювали так зване Вовче горло довжиною понад два кілометри».
Лауреат премії імені Дмитра Яворницького, врученої йому у Січеславі у жовтні 1993, відомий український поет, мовознавець і літературознавець, який живе в Едмонті (Канада), Яр Славутич (Григорій Михайлович Жученко) у книзі нарисів і спогадів «Місцями запорозькими» насамперед відзначає, що є «ті, що вчили любити запорожців».
«Уперше запам’ятав я Дмитра Яворницького, коли мені було якихось дев’ять років, якщо не менше. Шановний гість завітав до нашого хутора на північній Херсонщині. Дід мій побожно, немов перед плащаницею в церкві, ходив коло гостя й частував його оковитою. Пили, як і личило нащадкам запорожців, із коновок. Причому гостеві піднесли здоровенну мідяну коновку, з якої пригощалися колись не тільки славні предки роду, засновники сіл та учасники походів на Крим, а й Остряниця, і кошові (ім’ярек...), і навіть сам гетьман Мазепа. Чи справді так було, тяжко судити, але родинна традиція послідовно зберігала переказ і запевняла, що це була суща правда.
Сиділи в дідовій світлиці перед відчиненим у сад восьмикутним вікном. Сонце щедро лилося всередину, і «зайчики» пустотливо гралися по старовинному гербі власному, що висів на стіні, недалеко від образів. Сивуватий Яворницький попивав горілку й, немов на чорній раді, критикував герб: йому не подобався меч.
– Узяв би чоловік шаблю, домаху, та ще й вигинисту, – зауважив він, – а то потягло вашого полковника до меча, до прямого, рівного меча... Не по-козацькому!
Дід наполегливо, але так, щоб не вразити дорогого гостя, історіософічно заперечував, що меч, мовляв, старший за шаблю і зображує не «кривоту» й мінливість козацької «сіроми», а навпаки – прямолінійність удачі воїна і т. п. Корона, зображена на гербі, мовляв, свідчить про королівське походження. Причому згадувалися майже всі волинські й галицькі королі. При цьому вказівний палець дідової руки багатозначно підносився вгору. Демократичний Яворницький не приховував свого скептицизму й лукаво посміхався: «Он куди гне! Та ще в часи комуни!»
Я, звичайно, не розумів усього, про що йшла мова, але слухав, напевне, з розкритим ротом. У всякому разі, ту розмову закарбував у пам’яті.
3ате в іншому пункті вони цілком сходилися. Після того, як я безпомильно прочитав дві-три сторінки псалтиря по-церковнослов’янському (цього зілля навчився від діда ще на шостому чи сьомому році життя – така була його воля!), вони пішли в нашу простору клуню, де разом із «сезонником» (парубчак, якого наймали для допомоги батькові під час жнив) обережно знімали з товстих балок мережані сволоки з останніх запорозьких куренів. Підпилий Яворницький роняв сльози, коли списував якусь там вирізьблену дату чи слова молитви зі сволока. Це все, що зберегла моя пам’ять про першу зустріч із Яворницьким, слава якого гриміла по всіх місцях запорозьких.
Востаннє я бачив Яворницького в Січеславі, чи пак Дніпропетровському, десь наприкінці тридцятих років....
– А пригадуєш, як ти скуб мене за вуса, коли сидів на колінах? – жартуючи, спитав він, тільки довідався про моє прізвище. – Який козак виріс! – Зворушений його непохитною пам’яттю, я підтакував, хоч і не пам’ятав того випадку, – це було, мабуть, тоді, коли був ще дуже маленьким. У той же день Дмитро Іванович подарував мені останній примірник свого «Описания вольностей Войска Запорожского». У книзі також рукописна вкладка про Сірка, що й досі в мене зберігається».
...Творчість академіка Дмитра Яворницького стала й мені першозначною під час відвідин Дніпропетровська, коли побував у музеї Яворницького, а в червні 1977 року, після закінчення Вищої партійної школи при ЦК Компартії України, пощастило мені 18 червня 1977 на пам’ятну зустріч з письменником-академіком Олесем Терентійовичем Гончаром. У «Щоденниках» (том 2, стор.308) є запис, думаю, сподіваюсь, про той знаковий для мене день: «Заходив сьогодні чоловік із степів». Тож, щоб хоч чимось віддячити за забраний у Майстра Слова час вже із Запоріжжя написав листа і послав Олесю Терентійовичу книгу «Вольності Запорізьких козаків: історико-топографічний нарис». Ця праця є грунтовним дослідженням топографії запорозьких земель, а також географічних та природно-кліматичних умов, території, яку обіймали Вільності Війська Запорізького Низового за доби Нової Запорізької Січі (1734-1775). Ця книга була видана у 1890 році, і оце перше видання «Вольностей...» я й послав у Київ. І раптом у свій день народження, а це так співпало, отримую бандероль з адресою, написаною червоним фломастером, – у ній книга – роман «Тронка» з дарчим написом і побажанням «На щастя в житті». А на щемну радість, ще й листівка з поздоровленням до 60-х роковин Великого Жовтня... «Вітаю зі святом: дякую за книжку. Ви наче вгадали, що вона буде мені до душі.
З щирою пошаною
Ол.Гончар»
7.ХІ.77
... Сучасна українська поетеса і прозаїк, головний редактор літературно-мистецького часопису «Січеслав», перекладач Леся Степовичка рядками поезії виголосила «Монолог Дмитра Івановича Яворницького».
«Працюй, працюй, допоки стане сили,
І не зважай, що плещуть вороги».
«Допоки руки служать, краю милий,
Не пожалію серця і снаги!» –
Так я чинив і розступались води,
І оживали древнощі святі.
І отаман Сірко на бій виходив,
І шаблі блискали на сонці золоті.
Століття – мить, для вічності – дрібниця,
Кістки в землі, а кров влилась – в зорю.
Я не пропав, ваш характерник Яворницький,
Іду музеєм, з вами говорю.
Ну як ти тут без мене, Дике поле?
І ви, баби мої, я так вас всіх люблю!
Вам, бачу, стало більше волі й долі,
Чому ж я й досі неспокійно сплю?
Торкнуся кобзи, і струна озветься,
І скрипне віз чумацький в тиші зал.
Працюйте, сестри, не шкодуйте серця!
Ще віз отой не все вам розказав!
Ще пирхне коник – де ти, Калнишевський?
І чайка скрикне – і впаде полуда з віч:
Була цариця тут, та друга, а не перша,
А першою була — Козацька Січ!
Співають кобзарі, Дніпро їх, сивий, слуха,
І диха степ, і Час, що не пощез.
Де палиця моя? Подайте капелюха!
Ну, я пішов – побачимося ще.
P.S. Цілком закономірно й справедливо, що 30 листопада 1995 року в місті Запоріжжі, на острові Хортиця, на приміщенні Національного заповідника «Хортиця», саме на Хортиці – козацькому серці України, – вшановано й увічнено пам’ять одного з найвидатніших українських вчених – відкрито пам’ятну дошку Дмитру Івановичу Яворницькому. Адже такі поняття, як «Запорізька Січ», «Козаччина» та Яворницький, нероздільні. Завдяки його титанічній праці щодо збирання, вивчення матеріалів героїчної Запорозької Січі ми маємо сьогодні науково обгрунтовану історію запорозьких козаків.