Микола Миколайович Миклуха-Маклай народився 17 липня 1846 року в сім’ї інженера-залізничника в Різдвяному на Новгородщині. Уславився як визначний мандрівник, за своє коротке, але змістовне життя встиг побувати в наукових мандрах від Атлантичного до Тихого океанів. Ціле десятиліття (1870-1880 рр.) вивчав корінне населення Південно-Східної Азії, Австралії й Океанії, у тому числі й північно-східного берега Нової Гвінеї, який сьогодні в науковій літературі називають Берегом Миклухи-Маклая.
Помер у квітні 1888 у Санкт-Петербурзі.
|
|
| Дослідник і вчений Микола Миклуха-Маклай |
Пролог: від Січі – в усі світи
Як відомо з історії, запорозькі козаки були заповзятими мандрівниками. Ну, не сиділося їм чомусь на Дніпрі, у своїй надійній Січі, і все тут! Отож на швидких човнах-чайках морями-океанами чи іншим ходом – суходільними шляхами-дорогами – подорожували «легкі на підйом» наші вусаті, загартовані на сонці і вітрах пращури-козаки білими світами. Частіше зі зброєю в руках – задля власної безпеки.
Чаїним дніпровським крилом мигтіли у безстрашному леті їх чуби-оселедці за солоним Перекопом – на степових перегонах татарського Криму. Раптові козацькі відвідини добре відчули на собі підступні південні сусіди за Чорним морем – турки-бусурмани.
По-своєму високо поціновувала козаків-мандрівників і шляхетно-гонорова Польща. Бачили наших відважних «туристів» і під самими стінами «білокам’яної» – ледь-ледь не потрапили вони на екскурсію до Кремля, яка б могла стати для не дуже гостинних московитів фатальною. Пам’ятає лицарів-непосид із Дніпрових берегів і аристократична Франція, яка запросила їх допомогти у деяких важливих для неї справах. І, кажуть, долетіли «Сіркові орли» аж до холодних берегів Ла-Маншу. Не оминули козаки у своїх пригодницьких мандрах і мальовничого крихітного острова Мальта, що у теплому Середземномор’ї, лишивши по собі пам’ять у вигляді козацької символіки, викарбуваної на місцевому граніті у тамтешніх храмах. Та і в Азії нерідко бачили подорожніх людей, що палили запашні люльки, співали у дорозі хвацькі пісні. Можливо, і далекої Америки діставалися наші славні хлопці-запорожці, та про те ще достеменно не відомо…
До чого ж все це ведемо? А до того, що просто так на світі нічого не буває. У кожному випадку, кожній історії, людській долі є своя закономірність, підґрунтя, спадкоємність. У даному разі це стосується життєвого шляху мужнього чоловіка із загадковим для багатьох прізвищем – Миклуха-Маклай. Ні, певне, зовсім не випадково став усесвітньо відомим мандрівником-вченим цей гідний нащадок славних, невгамовних запорожців, представник давнього козацького роду.
Микола Миколайович Миклуха-Маклай був унікально-геніальною людиною, талановитим вченим, великим гуманістом, що жив, працював, творив заради усього людства. Але при цьому ніколи й ніде – навіть у найнебезпечніших мандрах, далеких краях – він не забував про Україну, своє родове коріння.
|
|
| Микола Миклуха-Маклай серед папуасів Нової Гвінеї |
Сімейна легенда: нащадки Тараса Бульби
Величезну роль у становленні світогляду, у формуванні характеру майбутнього всесвітньо відомого вченого-мандрівника відіграв його батько Микола Ілліч – неординарна особистість, людина демократичних переконань, щирий українець, що пишався своїм древнім козацьким древом і передав це високе патріотичне почуття дітям, яких у сім’ї було аж п’ятеро.
Він був родом із Чернігівщини, а його пращури мали безпосереднє відношення до славної Запорозької Січі. Так, Степан Макуха – прапрадід Миклухи-Маклая, що мав козацьке прізвисько Махлай, – був хорунжим Війська Запорозького, брав участь в осаді Очакова. А прадід Степана був на Січі курінним отаманом. Саме з цим предком роду, який ішов на борню з ворогом пліч-о-пліч зі славним козацьким ватажком Нечаєм, пов’язана сімейна легенда, що передавалася із покоління в покоління і яка лягла в основу знаменитої повісті Миколи Гоголя «Тарас Бульба». Переповідають, що у своєму безсмертному творі геніальний письменник використав саме слово старого козака Степана Макухи, коли той власноруч стратив свого старшого сина за зраду і смерть молодшого:
«Немає уз святіших товариства! Батько любить своє дитя, матір любить своє дитя, дитя любить батька й матір. Але це не те, браття: любить і звір свою дитину. Та поріднитися душею, а не кровно, може тільки людина»… Щоправда, Микола Гоголь, як і годиться літератору, дещо переінакшив сказане прототипом свого головного героя. І все ж…
Ці предки – Охрім та Степан Макухи із Війська Запорозького – були легендарними героями, гордістю для родини Миклух. Звичайно ж, ніяких портретів старих лицарів-козаків не збереглося, і обидва вони для сім’ї символічно втілилися в літературно-правдивому образі Тараса Бульби, який майстерно створив Микола Гоголь, (що, до речі, теж походив із українського козацького роду), портрет якого батько майбутнього вченого постійно тримав у себе на столі. Тому й не випадково сам Микола Миколайович називав себе нащадком Тараса Бульби.
Так, майже все своє життя Микола Ілліч разом із сім’єю жив і працював у Росії. Але, українець по крові й суті, він ніколи не забував про свою Батьківщину, виховував любов і повагу до неї у своїх дітей. Останні добре володіли українською мовою, читали напам’ять поезію Тараса Григоровича Шевченка. Чудово її декламував і сам Микола Ілліч (особливо поеми «Гайдамаки» і «Кавказ»), адже з творчістю Кобзаря був знайомий з молодих літ, коли російський письменник Олексій Толстой передав йому рукописні списки «Гайдамаків», «Катерини», а опісля – поеми «Кавказ», «Гамалія», «Єретик». Коли ж поет опинився на засланні, батько Маклая, виявивши солідарність, надіслав йому 150 карбованців. Звичайно ж, грошовий переказ поштою затримали. Почалося слідство. Та невдовзі, у сорокарічному віці, батько Миколи Миколайовича помер від сухот у просирілому і затуманеному, чужому для нього Петербурзі.
Перед смертю він звернувся до кожного зі своїх дітей. Ось заповітні слова, мовлені ним до свого сина Миколи: «Я хотів би, Колю, щоб ти керувався у подальшому ось чим: будь-яка думка в науці важлива і корисна, коли від неї можна чекати очевидну користь у подальшому житті. Думкою людина здатна залетіти далеко, та й на великій висоті потрібна мета зробити щось необхідне для спільної користі в житті, бо наука потрібна не самій науці, а завжди людям ».
Як показав час, життя, цей заповіт батька син виконав сповна.
|
|
| Пам’ятник мандрівникові-науковцю у Малині на Житомирщині |
Мав мету з юних літ
Формування неординарної особистості, цільного характеру Миклухи-Маклая розпочалося з юних літ. Цьому сприяли як суспільні, так і родинні обставини.
Його дитинство веселим не назвеш. Слабкий організм, дошкуляли всілякі хвороби, до того ж картавив. У хлопчика майже не було друзів. Сильніші фізично ровесники нехтували спілкуванням із ним, відверто ображали. Зі щоденника, який Микола вів із ранніх літ, можна довідатись, що його кумиром, гідним наслідування, був великий англійський поет Байрон, який, як відомо, з дитячих літ був калікою. Але, дякуючи силі волі, цілеспрямованості у діях і вчинках, систематичним фізичним заняттям, став відомим письменником, прекрасним спортсменом, непересічною особистістю, посівши гідне місце у тогочасному суспільстві, у світовій історії.
Ось ще один запис зі щоденника десятилітнього(!) Миклухи : «Неодмінно має бути мета, яка підіймає силу духу. Точка зору тих, хто тебе оточує, хай це й авторитети, аксіомою бути не може…» Уже тоді він твердо вирішив, що стане вченим, натуралістом, мандрівником. Щодня загартовував себе як духовно, так і фізично.
Читати Миколка навчився в чотири роки. Семилітнім уже знав латину, французьку та німецьку мови, добре малював, грав на фортепіано. Але через слабке здоров’я його не взяли навіть до першого класу початкової школи. Тож батьки змушені були самі навчати сина вдома.
Все ж в одинадцятирічному віці талановитий, але замкнутий у собі хлопець нарешті потрапляє до омріяної ним школи святої Ганни, вразивши всіх на вступних іспитах своїми глибокими, всебічними знаннями. Він досконало знав і перекладав Цицерона, Вольтера, Гегеля, конспектував древнього натураліста Плінія, цитував Юлія Цезаря, Гомера, Петрарку, Шиллера, Шевченка, Гете – і все в оригіналі! Було з чого подивуватися!
Навчання юний Микола продовжив в одній із гімназій Санкт-Петербурга, а згодом на фізико-математичному факультеті столичного університету. Та його навчання не було тривалим. За участь у студентських мітингах і демонстраціях молодий чоловік, вихований на демократичних поглядах своїх батьків, на працях провідних філософів і мислителів минулого, сучасній йому літературі і публіцистиці, був заарештований і відсидів навіть деякий термін (разом із братом) у сумнозвісній Петропавлівській фортеці. Звичайно ж, талановитого студента-бунтаря виключили з університету – без права вступу до всіх вищих навчальних закладів Росії. І опальний Миклуха-Маклай, щоб продовжити навчання, змушений податися за кордон. На кошти, зібрані студентським земляцтвом, їде до Німеччини. Саме з цієї країни розпочалася його наукова діяльність. І знову не випадково, бо його мати Катерина Семенівна Беккер була паростком від германських коренів.
Це вже згодом, відповідаючи не запитання авторитетної австралійської газети про свою національність, Микола Миколайович скаже: «Моя особистість – то живий приклад трьох одвічно ворожих сил. Гаряча кров запорожців мирно злилася з кров’ю їхніх, здавалося б, непримиримих ворогів – гордих ляхів та холодних германців. Чого в цій суміші більше – судити навряд чи можливо. Я дуже люблю вітчизну мого батька – Малоросію, та ця любов не затьмарює моєї поваги до інших двох Батьківщин моєї матері – Польщі та Німеччини».
Отож саме Німеччина стала майданчиком для перших дослідницьких стартів науковця і мандрівника Миколи Миклухи-Маклая. Тут він продовжує навчання в Гейдельберзькому університеті, де вивчає філософію. Опісля вивчає медицину в Лейпцігу та Єнському університетах. Тут на нього звернув увагу відомий зоолог Геккель – послідовник ідей Дарвіна. Під його керівництвом починається вивчення порівняльної анатомії тварин. Як асистент Геккеля Миклуха-Маклай здійснює подорож на Канарські острови, в Марокко. Молодого мандрівника помічено на Гібралтарі, в Іспанії, Франції, Італії, на березі Червоного моря, в єгипетському Суеці.
Та це були ще не самостійні подорожі-дослідження молодого вченого, бо здійснювалися під патронажем, за фінансовою допомогою маститих вчених і меценатів, що повірили у його талант. Знакові мандри чекали на нього з 1870 року.
«Тома-рус» на Новій Гвінеї
За цей час світогляд молодого талановитого дослідника значно розширився, сягнув більш далеких обріїв. Учений перейшов у своїх наукових пошуках до загальних питань природознавства, антропології, етнографії, географії і досяг вагомих успіхів. Особливо цікавим є його висновок про те, що культурні і расові ознаки різних народів обумовлювалися природним і соціальним середовищем.
У 1870 році Миклуха-Маклай робить свою першу велику самостійну подорож. На військовому кораблі „Витязь” він вирушає на Нову Гвінею із Росії. У статті „Чому я вибрав Нову Гвінею ” вчений опісля писав, що „саме на цьому дослідженому острові людей менш за все зачепив вплив цивілізації, і це відкриває виняткові можливості для антропологічних і етнографічних досліджень”.
На північно-східному березі острова він проводить два роки за вивченням побуту, звичаїв, релігійних обрядів аборигенів-папуасів, які з повагою стали називати його „Тома-рус” – „руська людина”. Вони не зачіпали „Караан-тамо” – „людину з місяця”, аборигени не з’їли Миклуху-Маклая, як капітана Кука, бо обожнювали загадкового прибульця-бородача, що розмовляв із ними логікою добра до людини.
Розпочаті на Новій Гвінеї спостереження вчений продовжує на Філіппінах, в Індонезії, на півострові Малакка, островах Океанії. Але при цьому і в цих краях козак-мандрівник не забуває свій рідний край, про що свідчить щоденниковий запис, зроблений ним на Малукських островах серед Тихого океану: „Окремі пейзажі острова Амбаїни вражають схожістю з Малоросією, особливо озвучені співом птахів ліси на узвишшях. Ніколи не думав, що це може мене так сильно зворушити... Часом забравшись рано-вранці на одну з вершин, я просто з гордістю відчуваю себе малоросом. Напевне, щоб пізнати, які принадні для нас картини рідної вітчизни, треба побути від них на значній відстані і побачити раптом щось таке, що нагадує ці картини. Хоч який холодний, здавалося б, розум, мимоволі впадаєш у сентиментальність, втім, анітрохи її не соромлячись...” Зауважте, що Миклуха-Маклай не без підстав вважав себе людиною, чиї почуття завжди перебували під контролем холодного розуму, нездатною на будь-яке захоплення. І раптом таке щире зізнання при згадці про Україну.
Та повернемося в далекі краї, до мандрів відважного вченого. У 1876 році він знову проводить декілька місяців на північно-східному березі Нової Гвінеї, серед племені, життя якого спостерігав і раніше. Папуаси зустріли його радо, як доброго, старого знайомого. А через декілька місяців розчулено проводжали в океан, коли мандрівник, хворий і виснажений подорожами, дослідницькою роботою, залишав острів і відбував до Сингапуру.
Відповідальний період, насичений подіями життя невтомного мандрівника, пов’язаний з Австралією. Тут Миклуха-Маклай стає „хрещеним батьком” морської біологічної станції, яка діє на континенті й нині. Тут сталася значима подія в його особистому житті – він одружується з Маргаритою Робертсон. Опісля мав від цього шлюбу двох синів – Олександра і Володимира, які все життя прожили в Австралії.
У коротких проміжках між тривалими мандрами вчений М.М.Миклуха-Маклай повертався до Росії, де уже на той час користувався неабияким авторитетом у наукових колах. Намагався вирішити ряд суспільно-політичних питань, але дарма – царський уряд не пішов на здійснення перспективних проектів, що пропонував Микола Миколайович. Під час „подорожніх відпусток” великий мандрівник завжди прагнув відвідати край своїх предків-козаків – Україну. Декілька разів побував він у своєму родинному маєтку в Малині, що на Житомирщині, не оминув і Київ. Цікаво, що навіть під час коротких перебувань в Україні невтомний вчений не сидів без діла – встиг зібрати багатий етнографічний матеріал.
У 1882 році, після 12 років мандрувань далекими світами, уславлений, але так гідно і не визнаний царською владою вчений, Микола Миколайович Миклуха-Маклай нарешті назавжди прибивається до рідних берегів. Він і надалі продовжує займатися науковою роботою, підбиває підсумки, робить аналіз своїх багатолітніх дослідницьких пошуків. Але зношений організм славетного мандрівника слабо протидіяв хворобам, і 2 квітня 1888 року великий вчений помер у клініці Вілліє у Петербурзі. Смерть застала його тоді, коли він обробляв другий том записок про свої подорожі...
Епілог: гідний всесвітньої пам’яті
Життя Миколи Миколайовича Миклухи-Маклая – то яскравий приклад фанатичної відданості науці. Певен, що навіть поверхове ознайомлення з біографією цієї людини, яка частково подана, викладена і в нашому матеріалі, викликає щире захоплення і бажання ще глибше пізнати світ його думок і втілених у життя справ.
Його ім’я ще за життя стало легендою. М.М. Миклуху-Маклая сміливо можна називати громадянином світу, як це офіційно зробила в рік 150-річчя з дня його народження (1996 року) Міжнародна організація ЮНЕСКО. На території університету імені В.Маклея в Австралії встановлено погруддя великого вченого. Його ім’я носить Інститут етнографії Академії наук Росії. День народження Миколи Миколайовича став міжнародним професійним святом етнографів. Ще за його життя, у 1875 році, на географічній карті світу з’явилося його ім’я, яким була названа гора на острові Нова Гвінея. Це був ніби пам’ятник йому за життя, що є великою честю для будь-якого вченого. Ще в колишньому Союзі було знято художній фільм „Ходіння за три моря”.
Пам’ятають про гідного нащадка запорозьких козаків, що навіки уславив козацький рід Макух, і в Україні, яку він ніколи не забував, про що свідчать його щоденникові записи, листи, поїздки в Одесу, Малин, Київ, Радомишль – під час тимчасових повернень з тривалих наукових подорожей.
Так, у містечку Малин, що на березі мальовничої річки Іршава в Житомирській області, де колись був родинний маєток вченого, де покоїться прах його матері Катерини Семенівни, встановлено єдиний на теренах колишнього Союзу пам’ятник видатному мандрівникові-науковцю. Тут же, в місцевому лісовому технікумі організована музейна експозиція, присвячена життю і діяльності М.М.Миклухи-Маклая. До речі, Малин у 1980 році відвідав його онук Роберт. Крім чудових вражень про Україну – край своїх далеких предків-козаків, він повіз у далеку Австралію випалений на дереві портрет свого діда – роботу учня технікуму, яка дуже йому сподобалася. Нині цей портрет експонується в музеї Сіднея.
Не забуло про великого вченого-гуманіста з українсько-козацьким корінням і Всеукраїнське товариство „Просвіта”, яке провело представницьку наукову конференцію, присвячену пам’яті М.М.Миклухи-Маклая, що мала назву „України не соромився, Україною гордився.”
Так, він гордився Україною – батьківщиною своїх славних предків-запорожців, гідно ніс світами своє, хоч і трохи змінене, колоритно-народне прізвище. Тож і ми повинні пишатися такою особистістю, яка має право посісти належне місце в нашій історії.