(Закінчення. Початок у №23-24 за 2009 р.)
|
|
| Діяльності С. Петлюри присвячено чимало книг |
«Україна незалежна - хоче чи не хоче того Європа - таки буде!»
Таким було пророцтво Петлюри. У комуністичній історіографії еміграцію і емігрантів трактували як «буржуазно-націоналістичне охвістя», «контрреволюціонерів», «зрадників»... А втім, виїхати за кордон Радянського Союзу змушені були саме патріоти України, котрі не хотіли, щоб вона стала периферією московської імперії і всіляко боролися проти влади більшовиків. Вони й створили оту «еміграцію», котра так лякала радянський уряд. Особливо ж діставалося Голові Директорії, апологетові самостійної України Симонові Петлюрі. Навіть ярлики «петлюрівщина», «петлюрівці» були ідентичні поняттям «запроданець», «зрадник», «ворог народу»... Нині, як мовиться, потроху починаємо прозрівати, розвіюється ідеологічний дурман. І вже зрозумілішим стає, хто був насправді ворогом українського народу. Саме за часів Симона Петлюри сформувалася Українська Народна Республіка (УНР) й була самостійною якийсь час. Мала всі атрибути державності - територію, власну Конституцію, гроші, військо, ухвалила закон про громадянство. Збудована на демократичних засадах, вона не сприйняла диктатури пролетаріату. Мала дипломатичні зв’язки з понад сорока державами. Голова Директорії ще на початку минулого століття сказав пророчі слова, котрі не зайве пам’ятати й нині: «Держава вища від партій – нація вища над класами».
…Симон Васильович Петлюра народився 10 травня 1879 року в козацькій родині в передмісті Полтави. Батьки були вихідцями із села, мали дрібний візницький промисел. Про їхній родовід майже нічого не відомо. Як майже немає свідчень про дитячі роки майбутнього отамана. Достеменно відомо лише те, що навчався він у Полтавській духовній бурсі, а продовжив студії в духовній семінарії. Це й зрозуміло: діти з незаможних сімей не мали змоги набувати знань у світських школах. Та, як пише в книзі спогадів «Заховано в серці Україну» міністр закордонних справ УНР і близький приятель Петлюри Максим Славінський, семінариста відрахували з вищого класу (богословського), що траплялося дуже рідко. Вигнали за... українські симпатії, котрі виявилися під час приїзду до міста над Ворсклою композитора Миколи Лисенка (організував з ним зустріч семінаристів). Як мовиться, дістав хлопець «вовчий квиток», тобто позбувся права вступу до іншої російської школи і продовжити освіту міг тільки за кордоном.
Юнак обрав Львів, де в університеті предмети викладали українською мовою. До того ж там зосередилися патріотичні національні сили. У головному галицькому місті вступив і до Революційної української партії. Так розпочався політичний гарт полтавця. Після Львова Петлюра вчителював на Кубані, в 1902-му змушений був змінити адресу і фах - займався статистично-архівною працею. У тих краях опановував історію українського козацтва. Отож до Києва потрапив уже з чітко визначеною політичною орієнтацією. Став секретарем журналу «Рада», який випускали коштом Євгена Чикаленка, а згодом – редактором соціал-демократичного органу «Слово». Та 1907 року через загрозу арешту довелося виїхати в Петербург. Там він усіляко пропагує творчість українських письменників. Зокрема, в епістолярному збірнику «Листи до Михайла Коцюбинського» міститься вісточка з Петербурга до Чернігова, де є такі рядки: «Ваше оповідання «Персона грата» таке гарне і психологічно розроблене, що варто і російських читачів познайомити з ним». А втім, і в Північній Пальмірі Петлюра не затримався: невдовзі перебрався до Москви. У Першопрестольній одружився з Ольгою Більською, там же народилася донька Леся.
|
|
| Державник, отаман, журналіст Симон Петлюра |
Москва на ті часи була осередком національного руху народів Російської імперії. Складалися таємні й легальні товариства. Симон Васильович теж не стояв осторонь – очолив журнал «Украинская жизнь», біля якого гуртувалася інтелігенція і де друкували свої твори Михайло Грушевський, Дмитро Донцов, Софія Русова... Саме в Білокам’яній утвердився Петлюрин націоналізм. В «Украинской жизни» майбутній отаман видрукував свій український маніфест, в якому визначав місце Батьківщини лише в складі західноєвропейських держав. Уже тоді виявилися лідерські риси глави уряду УНР. Про це писав відомий московський академік Корш, з яким молодий полтавець дружив: «Українці самі не знають, кого вони мають серед себе. Вони гадають, що Петлюра – видатний редактор, патріот, громадський діяч. Це все правда, але не ціла правда. Петлюра наконечно вищий за те, що про нього думають. Він з породи вождів, людина з того тіста, що колись у старовину закладали династії, а в наш демократичний час стають націоналістами, героями»...
У 1917-му збулося пророцтво сімдесятирічного російського мовознавця й політика: Петлюра став членом Української Центральної Ради, а згодом і генеральним секретарем військових справ. Під час Гетьманату очолював Київське губерніальне земство, зініціював упорядкування могили Тараса Шевченка і Чернечої гори в Каневі. Цю місцевість просто обожнював. Як згадував його приятель Королів-Старий, Симон Васильович казав з цього приводу: «Коли вже говорити про те, де було б добре лежати мертвим костям, то тут, тільки тут. Не там, рядом з Тарасом, а хоча б от тут, у нього під ногами».
За маніфест Всеукраїнського союзу земств, який очолював, Петлюру заарештували, та під час повстання проти тодішнього режиму в листопаді 1918 року звільнили з в’язниці. Невдовзі обрали Головним отаманом Армії УНР. А в лютому 1919-го став керівником Директорії Української Народної Республіки. З0 серпня 1919 року на чолі об’єднаних українських сил Петлюра з тріумфом в’їхав до Києва. Член Студентського коша Дмитро Зайцев писав, як місто святкувало цей вхід: «Площа повна військових і цивільних киян. У повітрі гудуть дзвони всіх київських церков». А ось яку дає Зайцев характеристику очільникові Директорії УНР, оприлюднену в «Інформаційному бюлетені» за травень 1976 року Української бібліотеки імені Симона Петлюри: «володів притягальною силою»; «ясне чоло, серйозне обличчя, погляд, що випромінював «щось» таке, що важко збагнути»; «хотілося стати струнко, хоч і не вимагав цього»; «мав дар чарувати людей»...
З листопада 1920-го до самої смерті Симон Петлюра очолював Директорію Української Народної Республіки в екзилі. Адже за ним за кордон виїхав увесь уряд. Спочатку була Польща (Тарнов, Варшава), потім – Будапешт, Відень, Швейцарія і, зрештою, Париж, де в жовтні 1924 року оселилася родина. Там Петлюра організував видання тижневика «Тризуб» і продовжував виконувати обов’язки Голови Директорії УНР і Головного отамана УНР аж до самої смерті.
|
|
| Директор Музею гетьманства Галина Ярова у робочому кабінеті |
Симон Петлюра обстоював повну самостійність України, не пішов на федеральний союз з Росією. Через що й знищили послідовного «самостійника» руками московського найманця Самуїла Шварцбарда. До слова, кат у 1917-1920 роках перебував у каральному загоні ЧК, підпорядкованому Григорію Котовському. За легендою московських міфотворців, убивця буцімто помстився Петлюрі за єврейські погроми. Насправді ж, як свідчать численні документи, його уряд опікувався меншинами, зокрема євреями. І, як зазначається в уже цитованому мною «Інформативному бюлетені», саме за Петлюри було Міністерство єврейських справ. А 27 серпня 1919 року у відозві отамана «Проти погромів» ішлося: «Кара на смерть мусить упасти на голови погромників і провокаторів». І то були не просто слова.
Більшовики боялися очільника Української Народної Республіки, бо вже в середині двадцятих років чимало тих, хто вірив у Радянську Україну, почали прозрівати від революційного дурману. Скажі-мо, Скрипник, Хвильовий, Шумський... Симон Петлюра в написаній уже за кордоном праці «Сучасна українська еміграція та її завдання» визначив головну мету своєї діяльності: «Боротьба за волю нашого народу не припиняється і не припиниться. Нехай вона буде довга і вперта, нехай вона бере нові й нові жертви, але Україна незалежна – хоче чи не хоче того Європа – таки буде!». А напередодні останнього в його житті Великодня (1926), в часи войовничого атеїзму, звернувся до своїх співвітчизників з такими пророчими словами: «...Як будуть носити Святу Плащаницю біля церкви, як сповідатимуть радісне: «Христос воскрес!», згадайте про всіх мучеників України, кого розстріляли більшовики, хто зі зброєю в руках боронив нашу Рідну Землю від московських катів і своїх іуд-запроданців. Не за горами кари час! Воскресне наша Україна!»
У Музеї гетьманства з 1996 року постійно діє виставка, присвячена Голові Директорії, Головному отаманові війська УНР Симону Петлюрі та його сподвижникам – воїнам армії УНР, що виборювала соборність України. Епістолярна спадщина Симона Петлюри, зокрема його листи до доньки Лесі, жалобні стрічки з могили героя в Парижі, рідкісні фото та документи, за якими можна відтворити страдницький шлях героя. Привертають увагу фотодокументи про подвижницьке життя і передчасну смерть Симона Петлюри. Ось оригінал паспорта, «завізований Міністерством закордонних справ та Державною печаткою Української Народної Республіки стверджений». З ним дружина Ольга їхала до Праги з семирічною донькою Лесею. Знімок Симона Петлюри 1919 року, зроблений під час проживання в Кам’янці-Подільському, дитячі фото Лесі та дружини, листи... Світлина Симона Петлюри 1922-го. На ній він з вусами, які відпустив для маскування, коли нелегально проживав у Варшаві під чужим прізвищем.
Фотографії будинку на паризькій вулиці Тенар, 7, у Латинському кварталі, де родина наймала дві маленькі кімнатки. Навіть кухоньки не було. Радянські ж пропагандисти стверджували, буцімто Петлюра жирує по ресторанах та розкошує в особняках, а насправді сім’я жила у великій скруті. Задля кусня хліба доводилося продавати особисті речі. Я бачила в Парижі і могилу патріота, й оселю, де жили вигнанці.
Фото капели бандуристів Олександра Кошиця, яка під опікою Симона Петлюри гастролювала в Чехословаччині, Австралії, Швейцарії, Франції, Бельгії, Голландії, Англії, Німеччині, Польщі, Іспанії, США, Канаді, на Кубі, в Мехіко, Бразилії, Уругваї, Аргентині. За період з 1919 до 1926-го колектив дав майже тисячу концертів. Адже глава уряду УНР поставив за мету пропагувати Україну на всіх рівнях: «Хай то буде політичне товариство, науковий з’їзд чи конференція інвалідів – скрізь мусять бути українці».
|
|
| Представники української діаспори під час похорону Симона Петлюри |
Хвилюючі епізоди похорону Симона Петлюри З0 травня 1926 року. Біля церкви, де відспівували Головного отамана, катафалк, а перед ним на колінах у глибокій жалобі численні учасники траурної церемонії. На кладовищі Монпарнас сила-силенна вінків, квіти, засмучені обличчя...
Двадцять вісім жалобних стрічок з могили Петлюри, що їх зберегли вдова Ольга Петлюра та донька Леся. До слова, єдина дитина Голови Директорії померла молодою – в тридцять років. Від туберкульозу легенів. А вдова ще під час переправи через Збруч захворіла на тиф і оглухла. Жінка спілкувалася з усіма за допомогою папера і олівця. Жила в Парижі, де й переставилася у 1959 році.
Пожовклий аркушик з Молитвою за Вітчизну, написаною для Головного отамана Іваном Огієнком. Посмертна маска Симона Петлюри. Її передав до музею редактор філадельфійського часопису «Мета» Петро Лимаренко. Довгі роки раритет зберігався у США, куди потрапив із Франції, з Української бібліотеки імені Симона Петлюри. Тепер він у постійній експозиції на Подолі.
Бюст головного самостійника, подарований відомим скульптором Володимиром Луцаком. Загалом понад сотню цінних (точніше, безцінних) експонатів, що відтворюють історичну справедливість стосовно того, хто наближав багатостраждальну Україну до незалежності.
Музей гетьманства постійно влаштовує виставки робіт художників, яким близька козацька тематика. Ось і нині – вже вчетверте – представив свій доробок вісімдесятирічний Тиміш Лящук. Мало того, майстер ще й подарував відвідувачам прекрасно виданий каталог. «Ніяких спонсорів я не маю. Один чоловік привів до мене багатенького шанувальника мистецтва, який придбав одинадцять картин. Ось і було за що надрукувати каталог», – жартує пан Тиміш, а зі стін світлиці дивляться козаки-дозорці, які стоять на сторожі Батьківщини.
На подвір’ї музею яскравіють чорнобривці, дозріває калина, обдурені теплою осінню, зійшли мальви, яким не судилося розквітнути… Граються діти. Тиша і спокій. Мабуть, справді десь поруч похований праведник. І не один, бо скількох невідомих захисників прийняла рідна земля. А лише за те, що боронили від ворога свій край, маємо шанувати їхню пам’ять. І коли добре прислухатись до цих стін, почуєш, як крізь віки промовляє історія нашого народу – славна й часто трагічна пані Кліо розкриває таємниці, відомі лише їй. Тут зберігають пам’ять...
Дмитро Павличко Вже є народ, а нації нема, Держава є, але нема Вітчизни. Є храм – перебудована тюрма - Де б’ють поклони богу московизни. Я знаю, Симоне, що ти не спиш, І не заснеш в чужій землі ніколи, Вставай та одягайся в злотний спиж, Вертайся на прабатьківські околи! Вертайся в Київ! Там твої віки, Твої прийдешні болі й перемоги; З твоєї там залізної руки Зійдуть нові козацькії полки, А покручі впадуть тобі під ноги. |