(Закінчення. Початок у №23-24 за 2009 р.)
|
|
| Богдан Ткачик. «Хортиця крізь віки. Острів Байди». Тернопіль |
Савур-Могила
Савур-Могила – наша славна казка,
Наш дух, не знищений в віках!
Допоки Ти – допоки й наша ласка
І благодать у цих степах!
Давно це було – мабуть, тоді, коли наш степ належав ординцям. Немилосердними вони були до нашого люду: чи то пішого, чи то їдучого – всіх забирали в полон, мучили та знущалися.
Єдиними оборонцями наших людей були запорозькі козаки. На високих могилах і пагорбах вони влаштували сторожі і пильнували степ.
Одного разу хоробрий і грізний козак Савур стояв на чатах біля вишки. Втомлений літньою спекою, у коливанні далекого марева, він не помітив татар. А коли помітив, то було вже пізно: ординці вже підкралися до козацької сторожі. Козаки не встигли запалити діжки.
Грізний, як хмара, січовик став до бою. Відважні побратими довго не підпускали бусурменів до вишки. Щоб повідомити сусідні чати про напад татар, козак Харциз облив себе смолою і підпалився. Як тільки-но полум’я обійняло сміливця, побратими стали відступати.
Татари оточили зусібіч Савура, та він не здавався: списом колов і рубав шаблюкою ворогів. Тоді ординці накинули на нього аркан, стягли з коня та посікли шаблюками. Не встигла його гаряча кров окропити землю, як раптом вона загула – задвигтіла. На місці бою виросла велика могила. Рідна земля піднялася, щоб далі було видно живе полум’я.
Гул і світло вогню докотилися до Січі. Запорожці примчали на допомогу. Виривши шаблями могилу, вони поховали порублене тіло Сави – Савура на горбі й шапками насипали вершину могили, з якої в гожу днину видно півстепу й Озівське море.
Три Тузлови
Завжди несолодко справік
жилось на степовім осонні, -
тому і турок річеньку нарік,
що у перекладі: Солона.
Небагато є річок, що мають однакову назву. Тузлів, що бере початок на півдні Луганщини, - один серед них. Ділиться він на три рукави: Лівий, Середній, Правий. Про те, чому це сталося так, оповідає давня легенда, перейнята нашими степовиками від татар або й турок.
Одна вбога родина, де були бабуся, мати й донька, ростила хлопця на прізвисько Єскин, себто Старий. Єскином його прозвали за те, що був дуже допитливим, усім на світі цікавився і безнастанно розпитував рідних про те, про се. Одним словом, був мудрим, наче стара людина.
Ріс він здоровим та дужим, уже став на дівок заглядатися, як у стійбище прийшла біда: невідома пошесть косила й косила худобу в одноплемінників. Що робити?
Якось стійбищем проходив старезний дід-чаклун. Він сказав, що можна зарадити біді. Для цього потрібне одне: піти в печеру над невеличкою річечкою, убити там вовка, запалити його шерсть і розвіяти степом дим.
Багато заможних однолітків Єскина хотіли піти до печери і вступити в поєдинок з вовком, але їх відраджували матері. Згоду на це одержав лише Єскин. Поблагословили його рідні, і він вирушив до страшної печери, зробив своє діло і вже став палити вовчу шерсть, як на нього налетіла зграя сіроманців.
Мужньо боронився Єскин від гострих ікол, та сили були нерівні: сіроманці загризли його. Дізнавшись про це, бабуся, мати й сестра побігли на розшуки останків хлопця. Вони розділилися й пішли різними напрямками по степу в надії щось відшукати. Довго блукали вони, доки не зрозуміли, що то – марна справа. Від розпуки жінки перетворилися в три струмки з водою, солоною від їх гірких сліз. Пізніше вони зливаються в одну річку і плинуть разом до Дону.
Печера ж одержала назву Єскина, а від неї й річка Єскина, що в перекладі значить: стара. Зараз цю річечку звуть Йоскінню, інколи – Юськиною. Вона впадає в річку Нагольну в межах сучасного села Дякове.
Брати-розбійники
Всього було в степах мирських:
І січі гук, і смерті рик,
І слід кривавий та злодюзький -
все бачив степ, до всього звик!
Гордо і велично колись бовваніла Савур-Могила на весь степ - від Міюсу до синього Озова. І не було їй рівних у всій окрузі. Хіба що Могила Грибовара, її молодша посестра, могла з нею посуперничати. Але до неї треба було півдня їхати верхівцем! Колись старі люди розказували про Савур-Могилу багато цікавих і страшних оповідок. Одна з них збереглася до нашого часу.
Жили-були два брати: Савка і Тиміш. Батька вони не мали, - лише стареньку згорблену матір. Та й ту не шанували, не жаліли. Вдень спали, а вночі ходили на крадіжки. Не витримало серце матері – померла вона від неслави й розпачу. Сини стали ще гіршими. Тоді сільська громада вигнала їх із села. Савка й Тиміш знайшли домівку в чистому полі, один із них виходив на розбій на одну могилу, інший - на другу.
Коли помічали здобич, то подавали знак один одному: запалювали вогнище. Та одного дня від молодшого брата, - а ним був Тиміш, - знаку не поступило, хоч перед цим курився шлях: було ясно, що ним хтось їде.
- В чім справа? - подумав Савка й рушив до брата.
Його він застав сумного: видно було, що якась печаль вразила його серце й палить тепер невідступно.
І Тиміш розповів братові, що по дорозі у ридвані їхав багатий купець, та не сам, а з донькою. Вона виявилася такої писаної краси, що бувалий у бувальцях розбійник не витримав і не підняв на них руку: відпустив з Богом. Тільки й спромігся спитати її ім’я та куди вона їде. “Софією мене звати, а їду в Нахічевань, що коло Ростова!” Така була відповідь.
- Брате, порадь мені, що робити?! Чую, що не викинути мені її з голови.
- Або забудь, або ж шукай! - відповів Савка.
І Тиміш вибрав останнє. Через деякий час він щез у напрямку Міюсу, залишивши Савку наодинці із невдячним заняттям. Кажуть, що під час страшної грози в нього влучила блискавка, коли він перебував на самісінькому вершечку могили. Його тіло розтерзали степові орли, а могила з тих пір стала називатися Савур-Могилою.
Як склалася доля молодшого брата Тиміша - невідомо.
Козацький вус
Ми – козацького роду,
ми в Донбас не прийшли –
гени нашого роду
споконвіч тут жили!
Багато сміливих і відважних лицарів зродило славне Запорожжя. Були серед них відчайдухи, що першими дерлися на неприступні мури турецьких фортець, були й характерники, що подумки могли спинити течію річки. До таких належав півстолітній козак Чорновус, прозваний так за довгі, пишні вуси, що не вилиняли під час небезпечних походів і досі зберігали темінь глупої ночі. Він дуже тішився ними й ніколи не пропускав нагоди, щоб підкреслити їх виняткову красу й значимість. Побратими не кпинили з нього, а, навпаки, - ставилися до нього поблажливо, а дехто – із заздрістю.
Ще в молодості Чорновус потрапив до турків у полон. Довгих п’ять літ просидів він у підземеллях фортеці Озів, аж поки не навчився думками підкоряти своїй волі речі. Декілька разів таким робом він розтинав в’язничні грати, аж поки, повіривши в свою чудодійну силу, не втік. Ницьма пробирався він степом до Савур-Могили, за якою була рідна сторона. Усього довелося перетерпіти йому на цьому небезпечному шляху, але завжди виручала його диво-сила.
Виручила й цього разу, коли Чорновус піднявся на пагорбок, то в долині срібним пасом блищала річка. Її він не знав. Підійшовши до берегів, він відзначив, що вона глибока: без човна через неї не перебратися. Козак подумки наказав воді розступитися і перейшов на другий бік невідомої річки. А коли видерся на її крутий правий берег, то ще раз глянув на степову красуню. “Та вона ж в’ється, як мій ус!” – захоплено вигукнув Чорновус і задоволено покрутив свого вуса.
Відтоді річка стала називатися Міусом. Перетворена народом пізніше на Миюс – річку, яка миє береги й кожного разу змінює річище.
Легенди зібрані та записані у Донбасі краєзнавцем Іваном Захарченком та доктором педагогічних наук, завідувачкою кафедри українознавства Державного університету інформатики і штучного інтелекту Катериною Приходченко.