|
|
Нещодавно Національний заповідник «Софія Київська» відчинив двері для народної творчості. У пам’ятці архітектури XVIII століття «Хлібні» представили власний доробок петриківські майстрині Валентина Панко, Галина Назаренко та Валентина Міленко.
Радували киян та гостей столиці знамениті розписи в експозиції «Петриківка - перлина України». «Перлинки» з Дніпропетровщини побували у Фонді української культури й Музеї гетьманства. З неабияким успіхом. Директор музею Галина Ярова розповіла, що відвідувачів було чимало. Люди дзвонили, запитували, як дістатися до них. Отже, цікавість до самобутнього виду мистецтва не зникає. Ще б пак, серед глибоких снігів і морозу заясніли прадавні квіти, закували зозулі, закрасувалася рясними кетягами калина… Майстрині приїхали з самого серця щедрої на таланти землі, яка зберегла прадавні традиції, на весь світ прославилася своїми розписами, розмаїттям форм і різнобарв’ям кольорів. Попри багаторічне знущання, петриківка не загубилася в товщі століть, не звелася нанівець, а зберегла народну душу.
Усі художниці народилися в тому благодатному краї, живуть і працюють у селі Петриківцях Царичанського району, що на Дніпропетровщині. А прийшли до цього виду творчості кожна своїм шляхом.
Валентина Панко змалку вибрала батькову дорогу. Її тато, Федір Савович Панко, заслужений майстер народної творчості України, ініціатор відродження стародавнього народного малярства, - зумів прищепити доні любов до того розмаїття барв, яким можна висловити все, що ти відчуваєш. А мати, Груня Миколаївна Панко, педагог, - навчила мислити образами. Розповідала улюблениці казки, співала старовинних пісень, читала поезії. Щоб дитина росла не пустоцвітом, наповнювала її голівку знаннями. Отож малювати дівчинка почала змалку. Власне, для юних петриківців то не дивина, але ж не у всіх з-під пензлика вискакували такі диво-квіти, півні та павичі! А її «Калину» навіть надрукував журнал «Барвінок», коли авторці не минуло ще й одинадцяти літ. Це неабияк заохотило малу до праці. Ще пильніше стала придивлятися до всього, що оточувало.
Валентина закінчила Петриківську середню школу, а паралельно - чотирирічну дитячу художню, де викладав премудрощі петриківського розпису її тато. Продовжила науку в Дніпропетровському державному університеті, на філологічному факультеті.
|
|
З лютого 1978 року працює майстром петриківського розпису в започаткованому батьком експериментальному цеху Дніпропетровського художньо-виробничого комбінату «Петриківка». Використовує різні матеріали - і дерево, і метал, і кераміку, і скло, й полотно, та найбільше полюбляє настінні розписи.
- Особливо подобається працювати з папером. Це петриківська класика. Щоправда, в старовину малювали переважно по глині, всі хати в нашому селі були розцяцьковані. Літні люди розповідають, що з тими, хто не прикрашав свою оселю розписами, люди навіть не віталися, - розповідає пані Валентина. - Мовляв, не поважає звичаїв або чужоселець. Отож кожен старався щось робити, хоча не в усіх виходило вправно. Коли ж стало вдосталь паперу, невдахи почали купувати на базарі готові картини. А пензлики наші бабусі робили, та й ми тепер робимо, з котячої шерсті. Саме ними зручно наносити щонайменші штришки.
Валентина Федорівна є членом Національної спілки художників України та Національної спілки майстрів народного мистецтва України. Має багато нагород, серед них - бронзова медаль ВДНГ СРСР та Почесна грамота Українського товариства дружби та культурних зв’язків із зарубіжними державами. Її роботи побували на численних всесоюзних, республіканських та обласних художніх виставках. Представляла їх українка й за кордоном: у НДР, Канаді, на Кіпрі, в Японії, Франції, Іспанії, Угорщині, Австралії, Португалії, ФРН, Польщі, в Республіці Мозамбік, Бельгії, КНДР, США, Білорусі, а також у ЮНЕСКО. Пані Валентина брала участь у оформленні торгово-промислових виставок УРСР в Індії, Японії, Алжирі, Угорщині та Іспанії. Її роботи прикрашають інтер’єри багатьох закладів, скажімо, конференц-залу Українського республіканського Комітету захисту миру, телестудію Дніпропетровського державного каналу. Для видавництва оформила книжки «Мандри маленького соняшника» та «Коли тривога поселилась у душі» Вікторії Черничко.
- Стараюся, щоб роботи побачили й оцінили якомога більше людей. Це стимулює до праці, - ділиться Валентина Федорівна. - Тато навчав, що треба влаштовувати виставки. Адже багато хто творить, а мало хто знає про їхні роботи. Отож ми й прагнули потрапити до Києва, хоча шлях був і нелегким. Нині важко матеріально, та й з дому вирватися не зажди вдається. Адже маю трьох дітей.
|
|
Валентина Федорівна розповіла, що в їхньому роду завше були майстри. Дід шив кожухи, а дядьки столярували, різьбили по дереву. Тато ж захопився петриківськими розписами. Доньки також люблять малювати, але обрали собі інші професії. Старшенька, Настя, навчається у Криворізькому педагогічному університеті, Роксолана - десятикласниця й поки що не визначилася, а син Сергій - другокурсник Дніпропетровського гірничого інституту. Діти кажуть, що треба мати другу професію, адже малювання не прогодує. Справді, журиться пані Валентина, нині серед молоді мало охочих займатися петриківським розписом, наймолодшій у нас художниці сорок років. Можливо, так сталося ще й тому, що нинішнє життя не надихає на творчість. Навчитися копіювати можна за рік, а самому мислити образами… Тут потрібно мати щось дуже важливе в душі.
Галині Назаренко також поталанило навчатися у Федора Панка. Потім пройшла вишкіл у Миргородському керамічному технікумі імені Миколи Гоголя на відділенні «Художня кераміка». Удосконалювала майстерність у експериментальному цеху Дніпропетровського художньо-виробничого комбінату Художнього фонду, перейменованого на Центр народного мистецтва «Петриківка». Від 1990-го і до сьогодні працює художником петриківського розпису в Дніпропетровському художньо-виробничому комбінаті «Петриківка».
- Мене мама приохотила до малювання, - згадує пані Галина. - Кожної вільної хвилинки сідала з нами поруч, діставала олівці, й малювали всі разом. І потім всіляко заохочувала, підтримувала. Це, мабуть, у крові моїх односельців - фантазувати на папері, передавати власне бачення світу фарбами. Я мрію розмалювати справжню піч, щоб на ній були і калина, й диво-птахи, і Мамай зі своїм кониченьком… Адже Петриківка - село козацьке. А втім, в Україні, либонь, повсюдно жили славні запорожці. І кругом щебечуть соловейки, співають півні, ластівки в’ють гнізда під стріхами, й квітують жоржини, маки, чорнобривці… Все проситься, щоб його намалювали.
|
|
Творчості художниці притаманні самобутність і спадкоємність найкращих традицій легендарних майстрів старшого покоління. Кожен її твір - то оспівування краси рідного краю, відчуття свята. Серед улюблених сюжетів - українське село, квіти, козак Мамай - споконвічний характерник і лицар. Її «петриківка» квітує на папері, дереві, склі, в інтер’єрах.
Творить різнобарвне мереживо… котячим пензликом. І створила понад півтори тисячі петриківських розписів у різноманітних техніках, які розійшлися не лише Україною, а й закордонням - є її диво-образи з українською душею у Франції, Італії, Німеччині, Америці, Канаді, Австралії.
Валентина Міленко народилася в селі Балівці. З розписом познайомилася під час навчання в Петриківській середній школі, на уроках праці. Адже у їхньому селі була тільки семирічка, й дівчині довелося ходити по науку за сімнадцять кілометрів. Викладачем був Андрій Андрійович Пікуш, нині заслужений художник, член Національної спілки художників України.
Понад дванадцять років працювала на петриківській фабриці художніх виробів «Дружба». Нині - народний майстер петриківського розпису Центру народного мистецтва «Петриківка». Член Національної спілки художників України та Національної спілки майстрів народного мистецтва України.
Має понад сімдесят виставок обласного, республіканського, всеукраїнського та міжнародного масштабу. Брала участь у конкурсі майстрів народних ремесел та промислів Міжнародного фестивалю мистецтв «Слов’янський базар» у Вітебську (Білорусь), у міжнародних художніх виставках у Москві, Києві, Канаді. Представляла власні твори на вернісажах «Різдвяному» в Києві, «Берегині» у Луцьку, на «Карпатському» в Івано-Франківську, «Барвах України» в Донецьку.
|
|
Твори Валентини Міленко зберігаються в музеях Дніпропетровська, Запоріжжя, Донецька, Севастополя, Києва та в багатьох приватних колекціях.
… Нині в «Хлібні» дарують людям радість вимріяні художницями образи. Картини, розмальовані тарелі, рушники, карафки, вази, шкатулки, навіть скрині… Все пронизане великою любов’ю. Повсюдно живуть - саме живуть, бо живі - їхні герої. Мавки, соняшники, чорнобривці, жар-птиці… Синички-молодички, що всілися серед буйноквіття, мов кумасі на базарі, й перемивають кісточки пташиному товариству. Півень і Курка - достеменно Одарка й Карась із знаменитої опери. Так і здається, що ось-ось прозвучить: «Ой, Одарко, годі буде, перестань уже кричать». Кожен твір випромінює свою енергетику, бо пропущений через серця й душі майстринь.
Валентина Панко. Кількість кольорів зазвичай обмежує. Сама зізналася, що багатобарв’я уникає. Надає перевагу якомусь одному тонові, але з розмаїттям відтінків. «Розквітни, земле моя» - дивовижні квіти, від темно-синіх, аж чорних, до ніжно-блакитних, мов потаємна мрія. «Багряна осінь» - багряно-жовта, жагуча, пристрасна, зріла в своїй красі. «Подих весни» - зеленаво-блакитні тони, неймовірне відчуття свіжості, оновлення в природі й душі.
Галина Назаренко. Для неї головне - сюжет, який диктує гаму. Тематика - найрізноманітніша. «Мати Божа», «Покрова», «Зустріч»… «Весільний потяг», який шалено мчить наречених у вир життя. Такий барвистий, яскравий і життєрадісний, як кохання й сподівання молодих…
Валентина Міленко. Рушники. «Калина» - налиті соком ягоди аж терпкі на смак, мов наша доля… «Жолуді» - дерево життя. На гілках серед жолудів розкошують небесні птахи. Нескінченність роду, міцного, козацького, адже маленький плід дає життя могутньому дубові...
Це лише дещиця представлених творів. Як сказав на відкритті виставки дипломат з великим стажем Юрій Кочубей, у залі ніби зібралася вся Україна, відчувається, що це - українська земля. Нам є що показати світовій громаді.