|
|
| Отаман Черкаської обласної організації Українського Реєстрового Козацтва Борис Марченко та його заступник Олександр Журба |
Щедра, життєдайна черкаська земля дала світові велетнів українського духу Тараса Шевченка, Богдана Хмельницького, Максима Залізняка, Максима Кривоноса, Івана Піддубного. Тут кожні місто й село - жива ілюстрація до української історії, де й понині збереглися свідки трипільської культури, яка розквітла на наших теренах 5, а то й 7 тисяч років до нашої ери, серед буйного розмаїття природи, серед людей, яких вирізняє щедрість, окриленість, багатство на таланти й пісні, та українська справжність, яка є основою нашої нації й держави. Коли буваєш на Черкащині, починаєш розуміти, чому саме тут народився духовний батько нашого народу - Тарас Шевченко, чому саме тут вибухнула Національно-визвольна війна 1648-1654 років, повстання Максима Залізняка, героїка Холодного яру. Земля ця особлива, пасіонарна, з глибинною історією і традицією, що склалася тисячоліття й тисячоліття тому. Тут витоки українського духу, джерела, що живлять мову, пісню, українську, козацьку душу.
Мабуть, немає на Черкащині людей, чиї предки не козакували б. Черкаси, Канів, Чигирин, Городище, Вільшана, Мліїв, Звенигородка, Корсунь-Шевченківський, села Трахтемирів, Виграїв, Водяники, Гусакове, Мошни... За кожним цим містом і селом, а таких, з козацькою історією, тут ще десятки, а то й сотні, - лицарство, боротьба за визволення рідної землі від поневолення зайдами усіх кольорів, жертовність в ім’я України.
Ще на початку XVI століття, коли старостою черкаським і канівським (1514-1535) був Остафій Дашкевич, черкаські козаки провели кілька вдалих походів проти турок і татар. З тих пір Черкаси стають одним із центрів формування українського козацтва. Через століття, восени 1637 року, на території нинішнього Черкаського району, у селі Мошни та під Кумейками, збиралися повстанські полки козацьких ватажків Павла Бута і Карпа Скидана, які сміливо схрестили свої шаблі з польською шляхтою і поклали голови на вівтар волі й свободи. 1648 року одна із перших наших перемог у ході Визвольної війни українського народу середини XVII століття досягнута на черкаській землі, у Виграєві під Корсунем. Козацькою звитягою оповиті наступні роки й десятиліття, віки боротьби на Черкащині за незалежність батьківської, рідної землі.
Відгриміли гармати, відгомоніла слава. Здавалося комусь, що навіки, назавжди стерто із пам’яті походи козацькі, бої, лицарство, побратимство, на якому виросла, зміцніла Українська держава. Та ж ні. Козацькі гени передали з роду в рід, з покоління у покоління і пісню нашу, й мову, й жадобу волі та свободи, дух вільний, вдачу козацьку.
|
|
| Старшина Черкаського обласного товариства УРК під час прийому офіційної делегації Естонії у Черкаській облдержадміністрації |
Наче з художніх полотен про козацьку минувшину, зійшов у сьогодення син землі черкаської Борис Андрійович Марченко, отаман Черкаської обласної організації Українського Реєстрового Козацтва. Мужній, завзятий, щедрої, красивої вдачі, козацького дужого роду. Такий ні ворога, ні роботи не боїться. Такий за неньку Україну, за друзів, за козацтво горою стане.
Від самого народження, а народився Борис Марченко у мальовничому селі Сухини, поблизу Корсунь-Шевченківського, дісталися йому у спадщину не лише щирість натури, глибокі очі, у які, мабуть, не одна дівчина заглядала, як у криницю зі свіжою водицею, а й любов до отчого краю, до рідного села поблизу густого лісу, до людей, що живуть на цій Богом даній землі.
Скільки б років не минуло з того часу, коли хлопчаком пас корів, вудив рибу у найкращій у світі ріці, ріці дитинства, збирав у гаях ягоди та гриби (вже й села майже немає, лише кілька хат на далекому кутку залишилося, всі інші вгрузли в сиру землю, а землю ту переорали під поля), Борис Андрійович із щемом і радістю згадує Сухини. Там першим і найважливішим учителем у житті хлопця стала мама Параска Яківна, яка учила працювати і працю свою та людську завжди поважати, учила чемності, чуйності, пам’ятати про людську гідність. Вона дала в життєву дорогу синові разом зі своїм благословінням велику материнську любов, яка проросла шаною та любов’ю до усього сущого, вірністю, незрадливістю, перетворилася на єство людини, що тримає на своїх плечах світ, життя.
Заклопотаний справами, виробничими й громадськими, Борис Андрійович майже не приїздить до села, де його росянистими доріжками водив поміж люди дід Яків Пилипович Марченко, фронтовик, який повернувся з Другої світової війни без ноги, та все ж знайшов сили працювати, був листоношею, багато років головою сільської ради. Дід Яків і бабуся Уляна, прості, звичайні люди, носили в собі стільки народної мудрості, шляхетності, душевної чистоти, що їх вистачить ще на віки.
Коли дід і бабуся пішли за обрій, а хата їхня почала вгрузати в землю, внук як найдорожчі реліквії взяв із собою до міста крючок із сволока, на якому висіла колись його колиска, та козацьку чарку з кольорового скла, що переходила у роду Марченків від покоління до покоління з тих, може, й самих Богданових часів.
|
|
| У відновленому Чигирині |
Хати вже давно немає, а ось дідова криниця глибиною до півсотні метрів у спекотний день вабить свіжістю й смачною водою. Колись сюди з відрами сходились з усього села, села, якого вже немає на сучасних мапах. Малим було, комусь здавалося неперспективним.
Повертаючись до тої криниці, до лісу з віковими дубами, до полів, які будить жайвір, Борис Андрійович розуміє, що не буває сіл неперспективних, село - колиска нації, її оберіг, хранитель мови, традицій, народної совісті.
Колись повернеться сюди життя, прийдуть люди і припадуть вустами й серцем до землі, у якій сутність життя, джерело нашого буття.
Біографія Бориса Марченка, здається, може вміститися у кілька рядків. Закінчив десятирічку, служив в армійських лавах, у морській піхоті, у спортивній роті. Майстер спорту з кульової стрільби. Після армії вступив до Черкаського державного педагогічного інституту, на природничий факультет, за спеціальністю біологія і хімія. Викладав у школі, потім у фінансово-економічному технікумі. Ще один диплом отримав у Київському економічному коледжі, де навчався мистецтву управління фінансовими структурами. З новими знаннями пішов у бізнес, нині - заступник директора дочірнього підприємства Черкаського автомобільного заводу.
За скупими рядочками біографії активна участь у роботі громадських організацій, зокрема, у реєстровому козацтві. Можна багато розповідати про численні заходи, які проводять реєстровики на Черкащині, серед яких і козацькі свята, створення кінно-спортивного клубу (саме козацькі коні гарцювали під час реконструкції битви під Виграєвим у ювілейний її рік), а ще проведення виставок, видання книг. Та головне інше - навколо Бориса Марченка гуртуються патріотичні, високоосвічені, глибокодуховні люди. Це його заступник, відомий нейрохірург Олександр Журба, знаменитий художник і зброяр Віктор Крючков, директорка Музею „Кобзаря” Ольга Шарапа, призер чемпіонату Європи з греблі, берегиня реєстрового козацтва Наталя Дев’ятка, редактор газети „Земля Черкаська” Микола Крамар, інші митці, представники владних структур, директори шкіл, освітяни. Таке товариство, такий гурт - це вже сила, здатна багато що змінити у суспільному житті, здатна повести за собою інших, передати, як прапор, козацькі ідеї та закони молоді, наступним поколінням.
Нещодавно Президент України за активну участь у відродженні гетьманської столиці у Чигирині нагородив отамана Черкаської обласної організації УРК Бориса Марченка орденом „За заслуги”. Нагорода, без сумніву, заслужена. Тож батьковим орденом пишаються й молодші Марченки: син Дмитро, донька Наталка і найменшенький Тимофій, хоч поки й мало що розуміє у свої рік з невеликим.
Прийде час, і хлопці успадкують від батька той крюк з балки прадідівської хати, козацьку чарку, з якої причащались у Богдановім поході предки-козаки, й усі ті багатства, що їх у Сухинах отримав малим Борис Марченко, коли вчився мудрості життєвої, вікової від своєї рідні, від односельчан. Головна ж мудрість - бути завжди людиною, пам’ятати свій рід, що ти українець. Така вже козацька доля - берегти дух рідної землі. А козацька доля - то Божа воля.