|
|
| Микола Крижанівський, отаман Вінницької обласної організації УРК, - журналіст, поет, скульптор, козак |
Ми є гуни - так сказав Пітер. І мовив це з притиском, що мимоволі змусив подумати: хто вони, ці гуни, і звідки взялись у маленькому подільському селі вечірнім присмерком, спускаючись на конях із східного горба по дорозі, що стелиться через широку греблю далі прямо на захід.
Пригадую, минулого року австралійський мандрівник Тім Коуп так само, лише вранішньої пори, зустрівся мені на цій же ж дорозі.
- Тут проходить старий шовковий шлях, - сказав тоді Тім, - із Азії до Європи.
Цей ще досить-таки молодий, але вже досвідчений мандрівник досліджував шлях онука Чингізхана Батия. За заповітом свого великого діда-завойовника мусив пройти із своєю багаточисельною ордою з Монголії до „останнього моря”. Проте, як свідчить літопис, похід Бату-хана виявився не зовсім вдалим: пройшовши майже десять тисяч кілометрів аж до Адріатики, монголи повернули назад: „ Навіщо нам це море, - сказали старійшини на військовій раді, - коли наші доблесні коні, підкоривши весь світ, навіть води з нього не п’ють…”
Гуни пройшли цей шлях на кілька сотень років раніше і залишились в Європі назавжди.
Двоє козаків, чи принаймні так мені спочатку здалося, поволі спускалися з гори. Та й справді козаки. Один, гордовитої осанки, сидів верхи, другий вів за повід коня. Видно було, що коник підсікся. Строї на них були, що й казати, старовинні козацькі. А коли підійшли ближче, побачив, ще й добротні, такі, як ми справляли для своїх походів: груба біла сорочка без вишивки, міцні шаровари та жупани, через плече луки і стріли в колчанах, при боці шаблі. Спітнілі світлокосі оселедці, чи то чуби, на самому лобі до котрих доторкалась червона барва останніх променів сонця, стривожили пам’ять якимись позасвідомими образами.
Коли спішились і познайомились, Пітер розповів:
- Ми гуни з Угорщини, але наша прабатьківщина - Азія.
За однією версією, гуни прийшли з Азії, за іншою, коріння наші - Карпатські гори.
В Казахстані, під Алма-Атою, зберігається поховання Золотого чоловіка - нашого воєначальника, князя. Тут, за сорок кілометрів від міста, на березі озера Ісик, є великий курган-музей, в якому і лежить цей воїн у доспіхах із золота.
- І ви його бачили?
-Так. Це було метою нашої експедиції. Від Золотого чоловіка до останнього вождя Аттили - час великої імперії наших предків.
- Але азіати - це зовсім інший тип людей.
- Ми побачили, що казахи дуже шанують Алтин-Адама, так звали Золотого чоловіка. І вважають, що вони теж мають відношення до сарматсько-скіфських племен.
- А розкосі очі?
- То, як вони кажуть, вплив завойовників Чингізхана. Моя думка, що ми слов’яни і душа наша скіфська, слов’янська. Подивись, які в нас очі.
Я подивився на мужні, обпалені азіатськими й українськими сонцями обличчя.
Пронизливий синій промінь струменів відкритим поглядом - коли б не знав, так би й мовив - русичі.
Сучасний тлумачний словник української мови говорить: «Гуни - представники об’єднання кочових племен Центральної Азії (які в 70 роках четвертого століття створили могутню військову імперію і вторглися на територію Європи. Одна із візантійських назв представника русів, русичів, русів-українців».
Ми знаємо, що слов’яно-сарматські племена входили до Антського союзу. Гуни - суміш народів центрально-азіатського походження, проти яких китайці і збудували Велику Китайську стіну.
Пізньоримський історик писав, що гуни - народ із племенів скіфів. Це підтверджував і ще один римський історик Прокопій ( 527 - 565 рр.): „Таємна історія - гуни, слов’яни і анти розграбували всю Європу. Роблять набіги і жахливу справу проти Риму…”. І далі про антів і славінів: „Вони зберігають гунський норов, і імена у них одні і ті”.
Мало того, Олесь Бабій прямо називає гунів союзниками слов’ян. Це, на його думку, виходить із семантичного ряду - гуни - уни - унія, тобто союзники, а слово гуни - це куни, тобто кінні люди, адже в древньоскандинавській мові „куна” означає дружина, військова одиниця. Відомо, що кінні дружини - це була певна соціальна верства часів Київської Русі, котра охороняла українського князя. Мало того, скандинави називали Україну - Кунаград.
Не знаю, чи допоможе цей невеличкий екскурс у минуле нам, нинішнім українцям, проте з огляду на це ми сидимо за великим дубовим столом, у просторому козацькому зимівнику, і всі відчуваємо повну спорідненість духу, як старі козаки-побратими, що зустрілись на закрученій битій дорозі історії.
- А ти знаєш,- каже Пітер,- що наш вождь Аттила полюбляв такі ж гучні бенкети, як і ваші князі, і замість вина гуни теж пили меди та квас.
- Петре, квасу в нас зараз немає, а от меду кріпкого спробуємо. Гайда!
- Отамане, а хто такий отой Гайда? Якийсь козак, чи хто, що ви його скрізь по Україні кличете?
- А то, Петре, був колись у нас такий козак Гайдила, що не відмовлявся від меду і пива, - брешу прямо в його голубі очі.
- Айн момент,- задумується Петро, - Аттила, Гайдила, та це ж щось спільне, наше…
- А ти як думав?
- Та я і так бачу, ви такі, як і ми. В тебе он шабля висить така сама.
- А строї?
- І строї такі ж точнісінько.
- А оселедці?
- Які оселедці?
- Е, Петре, ти ще не козак. Не знаєш, що таке оселедець - то ж чуб такий, як у тебе.
- А, чуб, - Петро хапається за золотаві кучері, що падають до чола, - то це оселедець?
- І не просто оселедець, а ознака приналежності до певного соціального стану - трипільців, аріїв, рахманів, сарматів, скіфів, козаків.
- Е, ні, не так. А де ми, гуни?
- Вибач, згадав. У 448 році, римський військовий посол Пріск Понтійський їздив до Аттили і назвав його воїнів скіфами, так що все правильно.
- Я буду писати книгу про нашу експедицію, - каже Пітер, - і це буде основною тезою про походження гунів.
Пітер і Гамор, так звали його побратима, пройшли вже більше п’яти тисяч кілометрів через сотні курганів великими просторами Азії та Європи. Вони так і кажуть : „Ми йдемо по курганах”. За шість місяців походу міцно трималися за ту ледь вловиму нитку генетичної пам’яті і повертаються по ній забутим шовковим шляхом, що пролягає і через моє вічне трипільсько-козацьке село Сліди, по тих стежках, де бігали прадавні коні наших предків, а шаблі викрешували істину життя, можливо, і справді нашу спільну із гунами, племенами і народами, котрих, як у машині часу, нема-нема - та й стрінеш на вічному шляху.
Тільки-но сонце торкнулося вершечків високих тополь, що обрамляли зимівник, хлопці вже сідлали коней, одягали строї, прилаштовували шаблі та луки.
- Пора, товариші, - кажу, - Гайда, по конях!
- І тут гайда, - сміється Пітер.
- А ти, брате, думав, що лише за столом. Отой козак був добрим хлопцем, як і ви. Ну, гайда, з Богом!
- З Богом. Гайда! - засміявся мій гість. І свіжі коні рвонули навпростець полями до Європи.
Післямова: Останніми днями вересня оказія знову звела на кордоні з Румунією наших козаків Вінницького обласного товариства УРК, котрі поверталися з експедиції країнами Близького Сходу, з гунами. Козаки Вінниччини виконали побажання великого гетьмана України Івана Мазепи, поклавши землю з ріки Йордан до підніжжя пам’ятника гетьману в Галаці, що на березі Дунаю. Так ще раз перетнулися шляхи-дороги козаків і гунів, котрих таки веде по життю невловима нитка історії.
Не хотілося згадувати іще про один епізод, котрий стався із цими мужніми людьми вже на нашому кордоні в Керчі, та видно, без ложки дьогтю в нас не обійтись. Пройшовши степи Казахстану і Росії, вершники були затримані нашими доблесними митниками. 15 тисяч євро - таку ціну склали українці за дозвіл проїхати машиною супроводу по території України. Авто поставили на штрафмайданчик в очікуванні, коли хлопці дозріють. Та гуни є гуни: „ Не дамо”,- сказав Пітер і, нав’ючивши коней всією амуніцією, рушили далі. Адже всі документи були в порядку, машина, куплена в Алма-Аті для забезпечення цільового походу, залишилась як докір українцям, що ж: „За державу, таки дійсно, обідно!...”