Духовні Обереги закарпатських реєстровців
Становлення Закарпатського обласного осередку ВГО УРК безпосередньо пов’язано з однією з найбільш унікальних пам’яток обласного центру - церквою Покрова Божої Матері, що на Православній набережній Ужгорода. Саме тут, у храмі-пам’ятнику, що знаходиться під охороною держави, Гетьман УРК Анатолій Шевченко привів до присяги сьогоднішню старшину обласної організації УРК. Тут було освячено й головну святиню осередку - його прапор. Настоятель храму, благочинний Ужгородського району, протоієрей Микола Кабаці, причетний до освячення приміщення обласного штабу, бере безпосередню участь у ритуалі прийняття присяги, інших заходах. Незамінним помічником настоятеля у всіх цих заходах є протоієрей Феодор - представник молодшого покоління православного духовенства.
Неоціниму допомогу в зборі коштів надали й ряд зарубіжних православних общин. Про масштаби цієї акції засвідчує хоча б той факт, що для опублікування повних списків жертводавців газеті «Руська земля» знадобилося декілька номерів.
|
|
| Реєстрові козаки та їх духовні наставники біля храму Покрова Божої Матері |
Історія кожної громади, суспільства в цілому, наголошує о.Микола, багато в чому залежить від особистостей, причетних до їх становлення. У цьому сенсі православній церкві Покрова Божої Матері пощастило. Біля її витоків стояли такі видатні особистості, як один із найактивніших поборників відновлення православної церкви на Закарпатті архімандрит Олексій (Кабалюк). У липні 2001 року Синодом УПЦ було ухвалено рішення про його причислення до лику місцево шанованих святих під іменем преподобного Алексія Карпатського-сповідника. Рівно вісімдесят років тому, 3 березня 1930 року, саме він у співслужінні з 5 іншими відомими православними священиками освятив закладення фундаменту храму-пам’ятника, а через півроку, 26 липня 1930 року, відслужив Божественну літургію з нагоди освячення і підняття хрестів на церковну новобудову. Як згадували сторожили міста, головний хрест на центральній вежі храму-пам’ятника встановлював особисто о.Всеволод Коломацький.
З історією храму Покрова Божої Матері в Ужгороді тісно пов’язане ім’я ще однієї видатної особистості - Василія Проніна. Нащадок відомого дворянського роду, після закінчення у 1937 році богословського факультету Белградського університету він приїжджає на тодішню Підкарпатську Русь. Володіючи чотирнадцятьма мовами, залишив по собі не лише ряд богословських праць, але й науковий доробок з археології, математики, лінгвістики. Настоятелем храму в Ужгороді йому довелося бути чи не у найважчі часи - в період окупації Закарпаття військами Угорщини й аж до 1950 року. Очолюючи представництво Червоного Хреста, о. Василій був безпосередньо причетний до спасіння 186 дітей з України, Росії, Білорусі, яких відступаючі фашистські війська у 1944 році покинули в околицях Ужгорода. Наразі піднято клопотання про його канонізацію.
Упродовж п’яти років (1933-1938 р.) Священиком, а згодом настоятелем храму був ієромонах Аверкій (Олександр Таушев). Після революції в Росії, у 1920 році, чотирнадцятилітнім підлітком разом з батьками змушений емігрувати до Болгарії. По завершенні навчання у Софіївському університеті у 1931 році як православний місіонер приїхав на Закарпаття. Тут приймає чернечий постриг. У квітні 1932 року єпископ Дамаскін у Домбоківському монастирі висвячує його в сан ієромонаха. У сані ігумена у 1933 році розпочинає службу в Ужгородському храмі-пам’ятнику, згодом активно включається у видавничу діяльність - стає видавцем-редактором єпархіального журналу «Православний вісник». З початком Другої світової війни виїжджає в Югославію, звідти - до Австрії. У п’ятдесяті роки минулого століття переїжджає до США, де працював ректором духовної семінарії, редагував газету «Православна Русь», в якій публікує низку матеріалів, присвячених Закарпаттю, видав ряд богословських підручників.
Щирим словом згадує о.Микола й інших священиків, які у різний час служили громаді: протоієрея Михайла Мейгеша, ігумена Алексія Дєгтярова, протоієреїв Георгія Станканинця та Василя Самоша.
Оскільки наша зустріч з о.Миколою проходила в день пам’яті головного будівничого храму і його першого настоятеля о.Всеволода, природно, що в розмові найбільше місця було відведено саме цій неординарній постаті, пам’ять про яку шанують не лише закарпатці, але й вірники багатьох міст і сіл Чехії, Словаччини.
|
|
| Значний внесок у розбудову Українського Реєстрового Козацтва на Закарпатті робить заступник Гетьмана УРК з міжнародних зв’язків, голова Адміністрації Гетьмана УРК у Закарпатській області, маршал козацтва Федір Харута. Федір Харута має великий досвід кер |
Щирий патріот, хоробрий воїн, талановитий зодчий
…З початку Першої світової війни уродженець с.Саражинці, що на Київщині, 18-річний студент духовної семінарії Всеволод Коломацький, незважаючи на серйозну ваду зору, звертається до військового командування з проханням направити його на фронт. Коли ж йому відмовляють, правдами і неправдами вступає до військового училища. По його завершенні у складі 127 Путилівського піхотного полку у січні 1916 року потрапляє на фронт. Чотири серйозних поранення, близько десятка бойових нагород - таким був підсумок ратної праці українця Всеволода Коломацького, який щиро вірив, що, воюючи проти німців, він захищає й рідну українську землю.
З початком громадянської війни, не повіривши безбожній більшовицькій владі, опиняється по інший бік барикад. Тож по її завершенні про повернення до Києва годі було й мріяти. Як і багато інших вигнанців, їде до Румунії, а звідти - до Чехословаччини, де бойового офіцера приймають на військову службу. Оскільки служив у м.Кошіце, часто за службовими обов’язками відвідував чехословацькі військові частини, що дислокувалися на Закарпатті.
Маючи богословську освіту, відвідував православні общини, які на той час починають відроджуватися. Як згадував згодом, уже тоді переконався, що звичаями, обрядами, мовою і вірою місцеве автохтонне населення багато в чому нагадує йому рідну Київщину. Тому невдовзі приймає дивне, як на думку колег-офіцерів, рішення: залишити престижну офіцерську службу і присвятити себе церкві. У січні 1924 року єпископом Веніаміном (Федченко) (тим самим, який під час Другої світової війни, перебуваючи на посаді митрополита Алеутського й Північно-Американського, був почесним головою російсько-американського комітету допомоги колишньому СРСР і мав право входити з доповіддю до Президента Рузвельта в будь-яку годину дня і ночі) висвячений в сан диякона, а за короткий час - священика.
Варто нагадати, що на той час, на відміну від інших, православні священики не отримували державних субсидій. Незважаючи на це, о.Всеволод з головою поринає в роботу. Маючи неабиякий хист архітектора й художника, окрім суто священицьких функцій, упродовж більше десяти років проектує й організовує будівництво храмів у закарпатських селах Руське, Ракошене, Червеньове, Домбоки, Великі Лучки, Давидки, Гукливий, Свалява, Вілок, єпархіального будинку з храмом у Мукачеві. За його проектами споруджено храми в селах Теребля, Канора, Салдабош.
Сьогодні важко уявити, що при такій зайнятості о. Всеволод встигав займатися й видавничою діяльністю: у 1928 році починає офіційно виходити газета «Православна Карпатська Русь», де він виступає її засновником і головним редактором.
У 1932 році о.Всеволода переводять на посаду військового священика у місто Брно, однак він не полишає розпочатого будівництва закарпатських храмів. За домовленістю з єпископом Гораздом, щоліта приїжджає сюди й продовжує справу. Водночас за його активної участі споруджуються храми у Моравії - Оломовці, Ржіміце, Стржемічко, Худобіна.
Під час окупації Чехословаччини фашистськими військами о.
Всеволод встигав займатися й видавничою діяльністю: у 1928 році починає офіційно виходити газета «Православна Карпатська Русь», де він виступає її засновником і головним редактором.
У 1932 році о.Всеволода переводять на посаду військового священика у місто Брно, однак він не полишає розпочатого будівництва закарпатських храмів. За домовленістю з єпископом Гораздом, щоліта приїжджає сюди й продовжує справу. Водночас за його активної участі споруджуються храми у Моравії - Оломовці, Ржіміце, Стржемічко, Худобіна.
|
|
| Храм Покрова Божої Матері в Ужгороді |
Під час окупації Чехословаччини фашистськими військами о.Всеволод Коломацький не лише проводить таємні богослужіння, але й включається в Рух опору. За переховування у православному храмі учасників замаху на одного з нацистських бонз - генерала Рейнгольда Гайндріха - у 1942 році він потрапляє до концтабору Бреславу. Лише дивом, за допомогою табірних лікарів, йому вдалося врятуватись і повернутись до Праги. На прожиття заробляв рядовим робітником на цукровому заводі, художником на кіностудії. Під час повстання у Празі, у травні 1945 року, як священик і колишній кадровий офіцер, не лише підтримує повстанців морально, але й особисто бере участь у спорудженні барикад. Щедрою на добро і плідною для становлення православних громад була й діяльність о. Всеволода у повоєнний період. Чим лише не переймався: відбудовував храми у Празі й Оломовці, викладав практичну літургіку у духовних семінаріях та на пастирських курсах при Православному богословському факультеті у Пряшеві, дбав про створення умов для задоволення духовних потреб православних «волинських чехів», які повернулися на свою колишню батьківщину. Після смерті дружини Єлизавети, колишньої киянки, приймає монаший постриг з іменем Андрій. У 1949 році висвячений в сан архімандрита. Навішаний йому, на жаль, органами КДБ ярлик «ярого білоемігранта» не дозволив приїхати на рідну українську землю, побувати у закарпатських храмах, споруджених його руками.
Наразі є багато усних і письмових свідчень, з яких можна судити про надзвичайну працездатність, витримку і мужність, жертовність архімандрита Андрія. За свою титанічну працю на тодішній Підкарпатській Русі, у православних приходах Чехії, Словаччини він ніколи не брав грошей, обходився лише найнеобхіднішим. «Чудова, активна особистість, великий патріот», - так характеризував о.Всеволода Коломацького після їх зустрічі у 1924 році у селі Руське уже згадуваний архієпископ Веніамін (Федченко). Цікава деталь: на схилі літ він заповідав поховати його в ритуальному одязі, виготовленому закарпатськими майстринями за ескізами о.Всеволода. За більше ніж три десятиліття цей одяг, незважаючи на багаторазове використання, залишився цілим і неушкодженим (митрополит Веніамін закінчив свій земний шлях у жовтні 1961 року і похований у Свято-Успенському Псковсько-Печорському монастирі). Ніби продовжуючи його думку, владика Горазд назвав Всеволода Коломацького «ангелом, якого послав православ’ю сам Господь». Архімандриту Андрію судилося прожити довге життя, до останку віддане церкві: він помер у 84-річному віці й похований на Стражевій горі у Чехії.
Естафета духовності патріотизму - в надійних руках
Щиро, із захопленням і глибокою повагою згадуючи своїх славних попередників, о.Микола неохоче розповідає про свій особистий внесок у відбудову Храму. Хоча саме йому, тодішньому благочинному Ужгорода й Ужгородського району, випускнику духовної академії, кандидату богослов’я, в період, коли храм-пам’ятник було перетворено на склад, а згодом - на музей атеїзму, вдалося зберегти ряд реліквій, у тому числі й Царські врата, виготовлені, ймовірніше за все, руками Всеволода Коломацького. У 1991 році влада передала православній громаді практично «голі» стіни. Навіть церковні дзвони, кошти на придбання яких ще у 1934 році були зібрані козацькою громадою Ужгорода, були підготовлені для вивезення, однак здійснити цей задум не вдалося. Найбільшою втратою, вважає настоятель, є те, що за період «господарювання» атеїстичних «хоронителів цінностей» з тодішнього музею безслідно зникли ряд цінних старовинних ікон, серед яких ікона Спасителя, подарована храмові великою княгинею Анастасією Миколаївною, та ікона Богоматері, що належала сім’ї колишнього головнокомандувача Південно-Західного фронту генерала Олексія Брусилова. Вони були вручені храмові з нагоди першого богослужіння, яке відбулося 7 січня 1931 року.
Організаторські здібності о.Миколи й щире прагнення повернути цю святиню вірникам сприяли тому, що в короткий термін храм вдалося довести до ладу. Аби зберегти його автентичність, довелося відвідати підмосковне с.Коломенське, за аналогом церкви якого о.Всеволод розробляв проект Ужгородського храму Покрова Божої Матері. Упродовж чотирьох років розписував храм, реставрував ікони нащадок козацького роду художник Валентин Дроздов. Завдяки його старанням нижній ряд іконостаса вдалося облаштувати іконами, що збереглися з моменту відкриття храму. Площу перед храмом прикрашає і його роботи пам’ятний хрест, встановлений у 2000 році. Два роки тому, коли виникла необхідність заміни конструкції головної вежі храму, серед перших, хто відгукнувся на заклик допомоги церкві, були активісти районного козацького осередку генерал-майор УРК Микола Яцків та полковник УРК Василь Дякулич.
Храму-пам’ятнику сьогодні готові прийти на допомогу навіть ті, хто, здавалося б, за службовими обов’язками далекий від цих проблем. До прикладу, за те, що до святині сьогодні у будь-яку погоду віруючі можуть підійти гарно вимощеними доріжками, громада вдячна прокурору області Юрію Бенці, який за покликанням душі особисто переймався цією проблемою.
…Хоча наша розмова з о.Миколою дещо затягнулася, однак не стримався, аби не спитати, що спонукало його, зайнятого щоденними клопотами не лише своєї громади, але й Ужгородського благочиння в цілому, взяти на себе ще й обов’язки духівника обласної козацької організації УРК. На що він відповів так: «Пречиста Богородиця є покровителькою й берегинею не лише козацтва, але й усіх українських військових формувань. Тож не личить настоятелю храму, що має таку багату історію й носить ім’я Покрова Божої Матері, бути осторонь організації, що переймається утвердженням патріотизму і духовності».
…Коли цей матеріал уже був підготовлений до друку, стало відомо, що наказом Гетьмана УРК Анатолія Шевченка від 17 лютого 2010 року за вагомий внесок у відродження духовних і патріотичних традицій українського козацтва благочинного Ужгородського району, настоятеля Покровської церкви м. Ужгорода о.Миколу Кабаці нагороджено відзнакою Українського Реєстрового Козацтва - орденом «Бронзовий козацький хрест».