|
|
| Василь Сергійович Вердибоженко, капітан УРК, м. Маріуполь |
На чиєму ж ми, реєстровці, боці?
Упродовж двох років читаю „Україну козацьку” і щиро вдячний за цікаві та змістовні матеріали з історії, етнографії, релігійного життя, розповіді про українську культуру, традиції, національні ландшафти, діяльність сучасного козацтва.
Лише в останніх номерах було надруковано такі корисні матеріали, як „Древность малороссийского языка”, „Як нищили народ, його мову та культуру”, історичні дані про те, як і коли виникла Україна.
Ми - козацька нація, а козаки завжди були захисниками свободи, власного народу, національних ідеалів, такими вони залишаються й нині. Зараз козакові, як вірному синові рідної землі, необхідні хороша освіта та знання. Ще Ніцше говорив, що людина майбутнього - це людина з довгою пам’яттю.
Та чи знаємо і пам’ятаємо ми свою історію, не ту, написану у радянських підручниках, а правдиву, справжню? Боюся, що ні. Адже українських, потрібних книг з історії, культурології, етнології виходить не так вже й багато, а якщо і з’являються вони на світ, то малими тиражами. Звідки ж черпати потрібну інформацію, де шукати відповіді на питання про те, хто ми і якого роду, чому ми такі і яке наше призначення на українській землі?
Нині проти України ведуться агресивні інформаційні війни. Чого варте телебачення, з його фільмами жахів, „милом” та передачами, що зомбують глядача, приглушуючи його прагнення мислити, рухатися, боротися. Переконаний, що у цих інформаційних війнах супроти нашого народу, добра та справедливості гинуть мільйони людей, якими оволодівають бездушність, апатія, які спиваються, стають наркоманами та кримінальними злочинцями.
Закликаю усіх українців, які себе шанують та турбуються про своє моральне і фізичне здоров’я, своїх рідних та близьких, ігнорувати і бойкотувати мильні серіали, щедро експортовані із сусідньої країни, передачі на кшталт „велике прання”, з чужими ведучими та чужою ідеологією тощо.
Важливим у житті народу, кожного патріота є питання захисту та збереження рідної мови. Адже мова - основа нації. Проте у Маріуполі серед реєстровців українську мову почуєш рідко, хіба що від начальника штабу Приазовського округу УРК Аллія Затолокіна та берегині Надії Цвільової, до речі, росіянки за національністю. Ці люди демонструють повагу до землі, на якій вони живуть, до народу, що витворив одну з найкрасивіших мов у світі. А що ж інші? Зросійщені...
Пропоную на одній із козацьких рад обговорити мовне питання. Голова Українського Реєстрового Козацтва, член-кореспондент НАН України Анатолій Іванович Шевченко в теле- чи радіоефірі, на козацьких радах говорить українською, подаючи приклад членам очолюваної організації, а ті або вдають, що не розуміють, або ж не здатні оволодіти українською мовою. Прикро, коли ігнорують рідну мову самі українці, люди, що мають чисто українські прізвища, певно, й козацьке походження. Чи не соромно їм перед своїми пращурами, перед предками-козаками. Адже на Січ приймали тільки тих, хто міг перехреститися, тобто був православним, і хто знав українську мову. Цей факт говорить про велике значення, яке наші прадіди надавали збереженню мови, яку ми, у тому числі й реєстровці, що позиціонують себе як патріоти, зневажаємо.
Безперечно, для того, щоб нагадати кожному з нас, хто ж ми і якого роду, до паспорта треба повернути національність. Відмова від цієї графи - чиясь добре спланована диверсія проти українського народу. Від мови української відвернулися, літератури та рідної історії не знаємо, пісень своїх не співаємо, усе якісь шансони та, вибачте на слові, блотняк, а тепер і останнього нагадування про походження, про національність немає. Ось так і розмивається нація, асимілюється.
Дуже важливе для об’єднання народу, його поступу вперед питання Церкви. Україна повинна мати Єдину Помісну Українську Церкву, яка на наших теренах існувала історично.
Зневажливим для сучасного козацтва є той факт, що церква й нині піддає анафемі наших національних героїв - гетьмана Івана Мазепу та останнього коменданта Батурина Дмитра Чечеля, якого жорстоко закатували московити у Глухові за те, що українець, що захищав до останнього гетьманську столи-
цю. Що ж це діється, що на нашій землі ганьблять наші національні святині, топчуть нашу пам’ять, а ми, козаки, робимо вигляд, що усе добре, що так і треба.
Хіба це не духовна війна проти України?
На чиєму ж ми, реєстровці, боці?
Упродовж двох років читаю „Україну козацьку” і щиро вдячний за цікаві та змістовні матеріали з історії, етнографії, релігійного життя, розповіді про українську культуру, традиції, національні ландшафти, діяльність сучасного козацтва.
Лише в останніх номерах було надруковано такі корисні матеріали, як „Древность малороссийского языка”, „Як нищили народ, його мову та культуру”, історичні дані про те, як і коли виникла Україна.
Ми - козацька нація, а козаки завжди були захисниками свободи, власного народу, національних ідеалів, такими вони залишаються й нині. Зараз козакові, як вірному синові рідної землі, необхідні хороша освіта та знання. Ще Ніцше говорив, що людина майбутнього - це людина з довгою пам’яттю.
Та чи знаємо і пам’ятаємо ми свою історію, не ту, написану у радянських підручниках, а правдиву, справжню? Боюся, що ні. Адже українських, потрібних книг з історії, культурології, етнології виходить не так вже й багато, а якщо і з’являються вони на світ, то малими тиражами. Звідки ж черпати потрібну інформацію, де шукати відповіді на питання про те, хто ми і якого роду, чому ми такі і яке наше призначення на українській землі?
Нині проти України ведуться агресивні інформаційні війни. Чого варте телебачення, з його фільмами жахів, „милом” та передачами, що зомбують глядача, приглушуючи його прагнення мислити, рухатися, боротися. Переконаний, що у цих інформаційних війнах супроти нашого народу, добра та справедливості гинуть мільйони людей, якими оволодівають бездушність, апатія, які спиваються, стають наркоманами та кримінальними злочинцями.
Закликаю усіх українців, які себе шанують та турбуються про своє моральне і фізичне здоров’я, своїх рідних та близьких, ігнорувати і бойкотувати мильні серіали, щедро експортовані із сусідньої країни, передачі на кшталт „велике прання”, з чужими ведучими та чужою ідеологією тощо.
Важливим у житті народу, кожного патріота є питання захисту та збереження рідної мови. Адже мова - основа нації. Проте у Маріуполі серед реєстровців українську мову почуєш рідко, хіба що від начальника штабу Приазовського округу УРК Аллія Затолокіна та берегині Надії Цвільової, до речі, росіянки за національністю. Ці люди демонструють повагу до землі, на якій вони живуть, до народу, що витворив одну з найкрасивіших мов у світі. А що ж інші? Зросійщені...
Пропоную на одній із козацьких рад обговорити мовне питання. Голова Українського Реєстрового Козацтва, член-кореспондент НАН України Анатолій Іванович Шевченко в теле- чи радіоефірі, на козацьких радах говорить українською, подаючи приклад членам очолюваної організації, а ті або вдають, що не розуміють, або ж не здатні оволодіти українською мовою. Прикро, коли ігнорують рідну мову самі українці, люди, що мають чисто українські прізвища, певно, й козацьке походження. Чи не соромно їм перед своїми пращурами, перед предками-козаками. Адже на Січ приймали тільки тих, хто міг перехреститися, тобто був православним, і хто знав українську мову. Цей факт говорить про велике значення, яке наші прадіди надавали збереженню мови, яку ми, у тому числі й реєстровці, що позиціонують себе як патріоти, зневажаємо.
Безперечно, для того, щоб нагадати кожному з нас, хто ж ми і якого роду, до паспорта треба повернути національність. Відмова від цієї графи - чиясь добре спланована диверсія проти українського народу. Від мови української відвернулися, літератури та рідної історії не знаємо, пісень своїх не співаємо, усе якісь шансони та, вибачте на слові, блотняк, а тепер і останнього нагадування про походження, про національність немає. Ось так і розмивається нація, асимілюється.
Дуже важливе для об’єднання народу, його поступу вперед питання Церкви. Україна повинна мати Єдину Помісну Українську Церкву, яка на наших теренах існувала історично.
Зневажливим для сучасного козацтва є той факт, що церква й нині піддає анафемі наших національних героїв - гетьмана Івана Мазепу та останнього коменданта Батурина Дмитра Чечеля, якого жорстоко закатували московити у Глухові за те, що українець, що захищав до останнього гетьманську столицю.
Що ж це діється, що на нашій землі ганьблять наші національні святині, топчуть нашу пам’ять, а ми, козаки, робимо вигляд, що усе добре, що так і треба.
Хіба це не духовна війна проти України?