Кілька років тому мені поталанило побувати в селищі Ворзель, що знаходиться на одній із мальовничих північно-західних околиць Києва і входить до зони Полісся. Чудові тут місця! Навколишні лісові масиви, де ростуть і квітнуть сосна, дуб, береза, липа, біла акація, клен, насичені цілющим повітрям, п’янким ароматом. Численні чисті річки і ручаї, джерела й озера.
Повернувшись із оздоровлення додому, я зацікавився історією цього чарівного куточка Київщини, який ще називають Приірпінням.
Отож ще в 1618 році населення сіл і містечок, розташованих у басейні річки Буча, увійшло до складу щойно тоді створеної козацької сотні, проголосивши себе частиною Війська Запорозького і ввійшовши згодом до складу Київського козацького полку.
У сусідній Рубежівці зупинялися колись прочани, що прямували до Києво-Печерської лаври. Серед них було чимало козаків. Набожні люди пили воду із тутешнього джерела, що мала чудодійну силу і зцілювала від багатьох хвороб. А біля джерела на тамтешньому Жуковському хуторі, у місцевій каплиці з іконами, щиро молилися.
Саме у Рубежівці жив у 20-х роках XVI століття визначний церковний діяч, засновник славнозвісної Києво-Могилянської академії, майбутній митрополит Петро Могила.
Під час визвольних змагань під орудою Богдана Хмельницького саме тут пролягав шлях польсько-литовського війська, що сунуло на Київ. Легенда розповідає, що перед зведенням довкіл Рубежівки оборонних рубежів місцеві козаки сиділи на березі цієї річки і думу велику гадали: як гідно захиститися від ворога? Тому й назву таку річці дали - Мислин. А козаки мужньо чинили опір, захищали рідне село. Шляхтичі вже з’явилися під Києвом, а Рубежівка ще довго була ними не здобута…
А поруч, у Жуковському лісі, як кремезний козарлюга, стоїть старезний дуб, вік якого сягає близько 600 років. Він, на жаль, сьогодні вже засохлий, - німий свідок багатьох історичних подій. Свою пам’ять і силу він ніби передав так званій «Ворзельській лірі» - сосні, що росте неподалік. Від часу чи блискавиці її могутній стовбур розколовся на три частини. Як на мене, це нагадує прадавній слов’янський символ - Тризуб, що згодом став Державним гербом незалежної України.
Ось такі декілька епізодів-картинок з історії мальовничого Приірпіння. А скільки подібних славних куточків на мапі козацької України! Треба лише уважно до них придивлятися і вивчати, щоби завжди пам’ятали історію рідної землі, своїх предків їхні нащадки.
На жаль, мало хто з нас пам’ятає свій родовід і вважає своїм громадянським обов’язком вивчати й берегти минуле землі, на якій народився й виріс. Таких у наш час небагато, але вони є. І якраз дякуючи їм, можемо зараз пишатися непростою, але напрочуд цікавою і повчальною історією міст і сіл України.Серед таких БУВ і Микола Григорович Руденко -людина, яку в Маріуполі знають усі, а особливо ті юнаки і юнки, кому доводилося в навчальних закладах писати реферати на краєзнавчі теми. На жаль, лише БУВ, бо вже три ріки, як він відійшов за небокрай. Те, що не змогла зробити в дні війни ворожа куля, зробили хвороби і невблаганний час.
Микола Григорович пишався своїм родом. Він знав поіменно своїх предків - запорозьких козаків до десятого коліна. Від них він успадкував міцну статуру, густе волосся і хвацько закручені вуса. Його «мала батьківщина» - місто Дебальцеве, тут у 1924 році Микола народився.
Якось Руденка запитали, чому він, відомий у місті журналіст, професійно зайнявся історією Маріуполя. Микола Григорович уважно подивився на співрозмовника крізь окуляри і низьким баритоном пояснив: «Я завжди цікавився історією того міста, куди мене закинула доля».
А доля носила його, колишнього офіцера-фронтовика, по Україні щедро. У Маріуполь, який тоді ще носив ім’я сумнозвісного «цінителя» російської літератури Андрія Жданова, Руденко приїхав уже досвідченим журналістом, який до того працював власним кореспондентом обласної газети «Прапор перемоги» тодішньої Ворошиловградської, а нині Луганської області. Було це у 1963 році.
У місті на Азовському морі Микола Григорович працював заввідділом, відповідальним секретарем і першим заступником редактора міської газети «Приазовский рабочий». Згодом його призначили редактором басейнової газети «Азовський моряк» Азовського морського пароплавства. Тут з-під пера Руденка вийшла перша краєзнавча книга маріупольського циклу «Азовський круїз».
Весною 1978 року Миколу Григоровича викликали до міськкому партії. Перший секретар Володимир Жарков запропонував йому, авторитетному краєзнавцеві, дописати й відредагувати нарис з історії міста, що його написав викладач місцевого металургійного інституту Дмитро Грушевський. Нарис вийшов окремою книгою у Донецьку в 1971 році.
«Знайдені документи, що Жданов засновано у 1778 році, тому влітку будемо відзначати 200-річчя міста, - пояснив перший. - Ну, я й вирішив надрукувати нарис Грушевського, але він трохи застарів. Доповни його і перероби, якщо в цьому буде потреба».