|
|
| Прадавні українці першими у світі винайшли плуг, колесо, приручили коня, проклали борозну, виростили жито й пшеницю, спекли хліб. |
Так коли ж і як виникла Україна? Передусім - як держава. І як творець людської цивілізації. Ми мали можливість переконатися: зародки української нації та людської цивілізації - в надрах Мізинської культури. Тобто УКРАЇНСЬКА НАЦІЯ (І ЦИВІЛІЗАЦІЯ ТЕЖ) ПОЧИНАЛАСЯ З ДУХОВНОСТІ: меандрів орнамент, що символізував безкінечність буття (українці утверджувалися як нація оптимістична та філософська); палеолітичний музичний ансамбль (співуча нація!); жіночі статуетки; наскельні написи (із XII тисячоліття до н.е.) - нація несла людству перше письмо.
Але процес становлення нації й цивілізації тривав понад 10 тисяч років ( відстань між Мізинською та Трипільською культурами). І то були лише ознаки нації та цивілізації. Бо цивілізація почалася з винайдення колеса і плуга, із присвоєння коня. А се вже Трипільська культура (V-III тисячоліття до н.е.).
Як відомо, цивілізація - це розвиток продуктивних сил. Се комфорт людства. Се нація, що здобула державність.
…Колесо і плуг винайшли давні українці у V тисячолітті до н.е. Водночас було й приручено коня. І чи не першими про се проголосили американські археологи Райнер Бергер та Райнер Проч.
Як відомо, 1993 р. ЮНЕСКО проголосила роком Трипільської культури. Ця благородна акція присвячувалася сторіччю від того дня, коли батько української археології Вікентій Хвойка віднайшов під старовинним українським селом Трипілля рештки першої людської цивілізації, яку й було названою Трипільською культурою. Значення її в історії людства й визначила ЮНЕСКО своєю ухвалою.
Адже перша людська цивілізація починалася не з меча, а з ПЛУГА і з сонцеподібної ХЛІБИНИ. Цю ХЛІБОРОБСЬКУ КУЛЬТУРУ ЗАСНУВАЛИ ДАВНІ УКРАЇНЦІ-ПЕРШООРАЧІ - ОРІЇ, що їх здебільшого й досі неправильно називали аріями. Саме тут, на степових обширах між Прикарпаттям і Дніпром, сім тисяч років тому ОРІЇ (або оіряни) ПЕРШИМИ У СВІТІ ПРИСВОЇЛИ КОНЯ, ВИНАЙШЛИ КОЛЕСО І ПЛУГ, ПРОКЛАЛИ ПЕРШУ БОРОЗНУ, ПОСІЯЛИ ЖИТО І ПШЕНИЦЮ, СПЕКЛИ ПЕРШУ ХЛІБИНУ, яку згодом понесли у світи.
У світовій науці визнано, що людська цивілізація почалася з винайдення колеса і присвоєного коня.
«Коні вперше були присвоєні у степах Оріяни - України… Вози двоколісні й чотириколісні були побудовані там, де вперше присвоєні коні», - так пише відомий український вчений-шумеролог і санскритолог, історик Лев Силенко у своїй фундаментальній праці «Мага Віра» (Нью-Йорк, 1979).
Українська правда коле очі злим людцям. Проти названої книги запеклі ненависники України оголосили хрестовий похід. Потоки бруду виливаються на святу книгу, що є фактично, Українською Біблією (бо виникнення й утвердження української національної віри подається тут у контексті історії Стародавньої України).
Проте жоден злостивець не може навести бодай якийсь аргумент проти Силенкової концепції Стародавньої України як першопочатку людської цивілізації. Навпаки, всі аргументи - в Силенка, який посилається на праці американських археологів. «Коні вперше були присвоєні в степах України понад 4350 років перед Христом», - це висновок американських археологів Райнера Бергера і Райнера Проча (Каліфорнійський університет). І проголошений він на основі археологічних розкопок побіля українських сіл Усатове, Дереївка і Євминка, де в культурних шарах V тисячоліття до н.е. було знайдено кістки коней, упряж і КОЛЕСА.
Є ще вагомий доказ того факту, що колесо винайшли давні українці - орії. Свідченням цього є давня українська ЛЕГЕНДА ПРО КОЛЕСО.
Уперше я почув її давним-давно від свого діда Максима. Потім один з її варіантів мені переповів мудрий хлібороб із степового села Комишувате, що на Кіровоградщині.
Власне, це не просто легенда, а усний народний епос, що є ніби живим голосом тисячоліть нашого буття на цій священній землі.
Волхв Родь дуже любив свого молодшого брата Дана. Іноді його, Родя, навіть починало гризти сумління.
«Мій молодший брат Дан - вельми мудрий чоловік, - розмірковував старий волхв. - Він є наймудріший серед нашого великого роду, та й серед гукрів, чи росів, такого мудруна я не зустрічав. Він міг би бути волхвом».
|
|
| Трипільська фігурка Богині-Матері |
«О так! - розпалював себе Родь. - Мій брат Дан міг би бути кращим волхвом, ніж я. Він ліпше лікував би людей. Він швидше визначав би долі людські по зорях. Він сильніше зачаровував би Чорнобогові сили. Але він не захотів учитися на волхва п’ятнадцять літ. Чому? Бо йому завжди було ніколи. Бо він змалку був найпрацьовитіший з-поміж усіх нас, його братів і ровесників.
Бо ще хлопцем він цупко й уміло тримав у руках гостру кам’яну сокиру та різні тесла. А юнаком він, Дан, уже найдосконаліше оволодів Свароговою наукою ставити хатини. І він ставить ті хатини усе життя - ставить швидко і красиво.
Так, я мусив би тоді настояти, аби він став волхвом. Але… здається, я заздрив йому. Невже Мара пробралася у мою душу і дмухнула трунком заздрощів?»
Так часто картався головний волхв Родь, якого всі шанували та слухалися.
А дім Дана! Перед тією ошатною хатиною завжди стояв натовп людей. Це ті, що приходили здалеку подивитися, як треба будувати гарну, добрячу хату. Чарувала усіх висока стрімка очеретяна стріха з гострими охайними вершалами; осяйна білизна стін; приваблива весела лиштва на невеличких вікнах з майстровито вирізьбленими «соколами» та « берегинями». Та й у середині - краса. Розмальована піч. Над дверима і вікнами - рушники з вишитими «стрілами Перуна», що також не пускали чорні сили в дім. Відчувалося, що й дружина Данова, чарівна Дара, добре перейняла вміння Берегині ткати, вишивати, розмальовувати.
«Так, йому, Данові, годилося б бути головним волхвом. Хіба він лише хатини уміє будувати? Адже ніхто так не любить коней і не вміє їх доглядати. Це ж бо він, Дан, перший серед гукрів і росів сказав: «Ви подивіться, яка спина в коня! На цій спині так зручно сидіти людині!»
Кілька сміливців, почувши ці слова, поклали осідлати своїх коней. Та коні скинули їх зі своїх спин і повбивали копитами. Після того ніхто вже не наважувався сідати на коня. Зробив се він, Дан. Він два роки доглядав лоша, плекав його, годував із своїх рук, на третій став привчати молодого коня возити кулі із збіжжям, а потім і сам сів верхи.
О, то був знаменитий день. Бо тільки Дан скочив на свого Любка, як звідкись налетів шалений вітер, здійнялася буря, що затьмарила сонце. Шалений вітер намагався здути Дана зі спини коня, повалити коня. Усі люди поховалися по своїх домівках. Лише Дан і його кінь боролися зі смертельним подихом духів Чорнобога. Та ще він, Родь, став проти вітру й голосно закликав: «Злі духи, згиньте!»
Коли Чорнобогові слуги знесилилися, настала Тиша, Перун ударив стрілами в хмари й пустив дощі, потім хмари розійшлися й виглянуло Сонце. Над землею нависла - Яруна-Веселка. Тоді Дан надумав створити те незвичайно велике диво, що дозволить людям не ходити, а їздити; не носити на своїй спині, а возити збіжжя; і долати великі відстані, і мандрувати, в гості вибиратися до далеких сусідів.
|
|
| В Музеї «Аратта - Україна», що на Київщині |
«Я зроблю з дерева маленькі «сонця», на яких будемо їздити», - казав Дан.
Одні вірили, інші ні. Але слух пройшов по Землі, що мудрий Дан збирається зробити маленькі «дерев’яні сонця», на яких їздитиме по світу. І прийшли до Дана шестеро великих майстрів із країни гукрів і сказали: «Візьми нас, Дане, у помічники. Хочемо з тобою робити «дерев’яні сонця».
Зрадів Дан, бо прийшли майстри не з порожніми руками - мали свої кам’яні гострі сокири й тесла. Одразу й стали до діла. Обгородилися високим частоколом, аби зайве око не зазирало сюди, аби Мара не підгледіла, що діється за стіною.
Працювали дружно, злагоджено. Одні рубали дерева, стругали брусся, другі - виливали велетенський мідний казан, у якому мали випарювати брусся і гнути їх, треті шили з цупкої шкіри збрую - «одяг» для Любка, що мав тягнути оті «дерев’яні сонця».
А Родя усі дні не полишала тривога. Майстри падали від утоми на сіновал і миттєво засинали. А Родь виходив за браму. Аби стерегти Дворище. Він чув, як у лісі виє, шипить, скрегоче зубами Чорнобогове поріддя. І так було до ранку…
Та одної місячної ночі Родь незчувся, як заснув стоячи і впав під брамою. А прокинувся від стогону Дана. Родь метнувся у Дворище й побачив, що всі шестеро майстрів лежать почорнілі й мертві, а Дан побивається над ними й кляне Мару, яка наслала чорну хворобу на працьовитих гукрів.
Однак се не спинило Дана. Він працював далі, а йогопомічниками стали шестеро синів.
…Тої ночі Родь був особливо пильним. Він ходив довкола Дворища і шепотів закляття на Мару, чорняків і зміїв. Та ось хода Родя уповільнилася, голова стала важка, як мідний казан, і ноги, як колоди. А за частоколом, несподівано чітко згадалося Родеві, стоїть малий віз на «дерев’яних сонцях»… Завтра Дан запряже в нього коня. Завтра…
І Родь зробив останню відчайдушну спробу струсити з себе чорне напинало Мари, але замість того важко, мов куль, упав на землю і захріп, то вже не бачив, як Мара зловісно шугонула на своїй кочерзі за частокіл.
Збудився Родь від того, що йому щось пекло у спину. Довколишній світ був палахкотливий, небо чорне від диму. Він вжахнувся: «Дворище горить, малий віз палає!» Метнувся головний волхв крізь полум’я на сіновал, а там мертві, обгорілі Дан та його шість синів. Довго плакав Родь над тілами загиблих, а тоді взяв кам’яну сокиру і пішов до лісу валити дерева на лодію.
Готову лодію люди встановили на згарищі, в неї посадили скупаних і вбраних у білу одіж Дана, його синів та поклали Любка. Мали вже підпалити човен, коли в нього ступила Дара. Натовп завмер: «Мати, мати!» А вона мовчки поцілувала мужа та усіх своїх синів, відтак рвучко вихопила з-за пояса свій довгий ніж і вдарила себе прямо у серце. Зойкнуло село, а Родь промовив: «Нехай іде з ними, хто ж їм там їсти наготує?» І велів укинути у човен посуд, ножі, харчі. Лише по тому піраміду дров з лодією наверху підпали.
Відтоді Родь усамітнився, довго розмірковував та й вирішив піти у царство тіней, туди, де перебував Дан із синами.
Одного дня Родь поклав на себе знак Сонця та й рішуче вийшов з хати. Довго йшов він туди, де сходить Сонце. Уже проминув рідну землю гукрів - Гукраїну, перетнув країну Росів, юнак-рибалка перевіз волхва на човні через Славуту, і Родь вийшов у неозорі степи. Нарешті обійшов стійбища чорняків і вийшов у цілковито безлюдні простори.
Тут він був уперше. Високі трави. Безкінечні гаї й ліси. Розкішні галявини. Повні дупла меду. Річки й озера, що кишіли рибою. «Ось куди треба переселятися нашим людям. Сюди, на нові землі! Але без «дерев’яних сонць» не дістатися сюди молодим общинам ніколи».
Родь поспішав. У дорозі його застала зима, потім - зустрів весну. І ось нарешті дійшов до межі, де Земля закінчувалася. Далі було провалля. Знизу з тої щілини дув холодний вітер. Родь чув колись від старих волхвів, що ця щілина - коли стрибати через неї - має здатність розширюватися. Тож ніхто ніколи її не перестрибне. Він зазирнув у провалля і побачив на дні людські білі кістки. Родь обережно попростував уздовж щілини, шукаючи входу у Царство Світлих Душ. Нарешті побачив охоронця входу того царства: на низькому дереві сидів велетенський хижий птах - Див, перед яким земля була всіяна людськими кістками. Дива не можна було перемогти силою, тільки хитрістю. І Родь дочекався слушної миті. Коли Сонце повернуло на захід і засліпило Дива, Родь прошмигнув у Царство Світлих Душ, яке охороняв Чур. Волхв пройшов трохи і спинився, вражений навколишньою красою. Куди не кинь оком, розмай квітів, духмяніють луки, зеленіють гаї, віття дерев згинається під вагою плодів, весело щебечуть птахи, дзвенять чисті струмки. Десь тут живуть Світлі Душі тих людей, що творили за життя лише добро. А душі темні, переповнені злом, провалюються в Пекло, до триголового Пека.
Родь довго йшов через гаї й ліси, поки на прибережному піску не побачив мідний Данів казан, обгорілий малий віз, дерев’яні «сонця-кола», кінську упряж, сокири й тесла, обтесані й необтесані брусся. І жодного сліду людської ноги на піску!.. Отже, сюди приходять лише тіні людей…
Невдовзі Родь побачив великий пліт, який долав річку, а на ньому Дан із синами, шість майстрів-гукрів, які вже закінчували роботу над новим возом. На третій день перебування Родя у Царстві Світлих Душ віз закінчили і запрягли коня. Родь загукав: «Дане, брате! Від усіх людей, що прийдуть у Білий Світ, - дякую!». А тоді закинув у воза упряж, свої сокиру й торбу, вхопився руками за голоблі і щодуху потягнув першого воза за собою - у Білий Світ.
А коли Родь повернувся у рідне село, там влаштували поминки за Даном та його родиною. Того вечора Родь довго стояв і приглядався до зоряного неба. І враз вигукнув: «Он вони! Дан, і Дара, і шестеро їх синів, і шестеро майстрів. Дивіться, люди, нові зорі з’явилися на небі!». «Бачите сім зірок, - показував Родь. То Великий Віз, що його змайстрували Світлі Душі, а я прикотив сюди. А он іще семеро зірок, то Малий Віз».
І люди всі припали на коліна перед новими зорями.
…Відтоді всі орії люблять споглядати вечірнє небо і в нових зорях Великого Воза і Малого Воза упізнавати тих, хто сотворив велике диво для людей - КОЛЕСО.
|
|
| На території музею «Аратта-Україна» |
Оратта - першодержава давніх українців
І мали (ми) в часи ті державу.
«Велесова книга»
Нині ми, українці, маємо повне право святкувати СІМ ТИСЯЧ РОКІВ УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВНОСТІ, такий вік має й УКРАЇНСЬКА НАЦІЯ.
Глава Української школи біогеографів, доктор біологічних наук, професор Віталій Поліщук стверджував, що власне УКРАЇНСЬКА ПРИРОДА сформувалася остаточно 8 тисяч років тому. А етнічний і антропологічний тип українця творився лише під впливом навколишнього середовища. Це - вагомий аргумент.
Отже, VI тисячоліття до н.е. є добою становлення українського етносу. А з кінця VI - початку V тисячоліття до н.е. з’являється й перше державне утворення, яке представник нової молодої генерації українських археологів, доктор історичних наук Юрій Шилов називає Араттою (Ораттою). Знаменною була його наукова розвідка «Аратта - держава трипільців» (Русь Київська». - 1994. - № 1-2. - С. 13).
«Вважається, - пише вчений, що цивілізація (державність) виникла на Сході на рубежі IV-III тисячоліть до н.е. у рабовласницькому Шумері та Єгипті. ПРОТЕ САМІ ШУМЕРИ ВВАЖАЛИ СЕБЕ ВИХІДЦЯМИ З ЯКОЇСЬ АРАТТИ ( виокремлення тут і далі мої - Авт.). І ці уявлення підтверджуються археологічними та лінгвістичними відкриттями 40-90-х років XX століття». За ці роки, нагадує Ю. Шилов, у країнах Подунав’я знайдено близько сотні протошумерських табличок, а ще - ПРОТОШУМЕРСЬКІ НАПИСИ Й ЗОБРАЖЕННЯ, виявлені на терені України (археологічні дані В. Даниленка, А. Кифішина, Ю. Шилова).
«Такі свідчення, - підкреслює дослідник, - добре узгоджуються з новітнім розумінням формування індоєвропейської спільності в Циркумпонтійській зоні, тобто навколо Чорного й Азовського морів».
Слово Оратта (Аратта) вчений розшифровує як КРАЇНА ХЛІБОРОБІВ. Час її формування: VI - перша половина V тисячоліття до н.е. Із часом, вважає Ю. Шилов, центр Оратти «перемістився у Подніпров’я (культури Кукутені -Трипілля). Саме тут, особливо на Черкащині, дошумерська Аратта досягла свого найвищого розвитку».
Чому дослідники називають Оратту державою? Чи має вона, так би мовити, історичне право на це?
Спочатку слід уточнити термінологію: що таке держава? Подаю своє формулювання, неодноразово опубліковане й таке, що не зазнало спростувань чи доповнень: ДЕРЖАВА - се людська спільнота, що має свою територію і владу та є спроможна розвивати своє суспільство й захищати його як іззовні, так і зсередини.
Отже, держава - се територія і влада. А територія Оратти (за «Картою неолітичних поселень» доктора історичних наук Д.Тєлєгіна) - Закарпаття, Галичина, Волинь на Заході (з VI тис. до н.е.), Сіверський Донець - кордон на Сході (з V тис. до н.е.), верхів’я Десни, Прип’яті та Сейму на Півночі (V тис. до н.е.). А на півдні - КРИМ, де бачимо поселення давніх українців навіть у районі теперішнього Севастополя. До того ж територія Оратти невпинно розширювалася - і в IV тис. до н.е. її східний кордон пролягає по ріці Рос (тодішня назва Волги)!
Словом, сучасній території України - сім тисяч років. Тобто - се ІСТОРИЧНА, СПОКОНВІЧНА, НЕПОДІЛЬНА, СВЯТА ТЕРИТОРІЯ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ. Про жодні «федерації» чи «союзні республіки» на терені України не може навіть мови йти.