|
|
| шабля з XVII століття |
Найулюбленішою козацькою зброєю була шабля - символ свободи та лицарства. Вона вважалася «чесним оружжям», володіння яким вимагало вправності та значного досвіду. Її вшановували в піснях, називаючи «ненькою-рідненькою», «панночкою молоденькою», «сестрицею», «свахою».
Перші шаблі на Україні з’явились у VI-VIII століттях. Їх поширення було пов’язане із контактами зі Сходом. Шабля була зброєю як піхотинця, так і кіннотника.
У XVII столітті така зброя коштувала досить дорого - 10-15 злотих, а річна платня козака-реєстровця становила 30 злотих. Тому основним джерелом поповнення козацької зброї ставали арсенали магнатських садиб.
Користувалися козаки і зброєю місцевого виробництва. Виготовляли її ковалі-зброярі-шабельники. Серед українських топонімів зустрічається назва - Шабельники, що вказує на заняття місцевих жителів. Неподалік Чигирина також було поселення із такою назвою, затоплене під час створення Кременчуцького водосховища.
У музеї Б.Хмельницького представлені козацькі шаблі XVII-XVIII століть. Однією з найцікавіших є шабля (імовірно, місцевого виробництва), знайдена на місці переправи козацько-стрілецького війська через Тясмин під час другого Чигиринського походу 1678 року. Вона має широкий короткий, злегка вигнутий сталевий клинок та руків’я із дерев’яними накладками, які збереглися, незважаючи на три століття перебування у воді.
Книжка побачила світ завдяки колективу Музею гетьманства, з яким я співпрацюю давно. Рік тому з’явилася ідея дослідити епоху саме в такому ракурсі. Ми з директором Галиною Яровою обговорювали її, деталізували, - зізнався пан Володимир. - До слова, Галина Іванівна стала рецензентом видання. Довелося вивчити фонди генерального військового суду, Чернігівської, Охтирської та Полтавської полкових канцелярій, актові книги, приватні документи, а також публікації на цю тему як сучасних, так і стародавніх авторів. Інформацію визбирував по крихтах.
Невеличка за обсягом книжка містить багато відомостей про епоху так званого Мазепинського, або Українського, високого бароко, яка ознаменувалася будівництвом храмів, розвитком української філософії, літератури, музичної культури. І все це робили не самі гетьмани, а й їхні сучасники, ясна річ, за сприяння високопосадовців. Таким був і син старшої сестри Івана Мазепи Олександри Іван Обідовський. Володимир Свербигуз на підставі аналізу свідчень сучасників досить повно представив життєпис родича Мазепи - мецената, випускника Сорбони, поета, науковця, котрий вивчав сутність інтелекту, викладача філософії Києво-Могилянської академії… Про свого сучасника й доброчинця розповів придворний батуринський поет Іван Орновський у поемі «Скарбниця коштовного каміння», опублікованій 1693 року в друкарні Києво-Могилянської академії. Племінник пішов із життя раніше від ясновельможного дядька - помер під час одного з походів. 1701 року гетьман підтвердив маєтності за дружиною «славної пам’яті… Царської величності Стольника, війська Запорозького Полковника Ніжинського Іоанна Обідовського» Галиною та синами Іваном і Михайлом. Для нас ця постать цікава передусім тим, що дає підстави зробити висновок: в Україні задовго до Григорія Сковороди були філософи, які й готували підгрунтя для появи світогляду Григорія Савовича.
Цікавий і такий факт. Після зловісного 1709-го, коли сама згадка про опального гетьмана могла завершитися засланням чи казематом, раптом за гетьманування Данила Апостола розпочалося відродження Мазепинського бароко, хоча повсюдно вже панувала культура рококо. Так, з ініціативи козаків Полтавського полку звели Полтавський військовий козацький собор Успіння Богородиці. Пишну й величну споруду збудували за проектом «мураря», тобто архітектора, Стефана Стобанського. У справі, заведеній Генеральною військовою канцелярією 13 квітня 1754 року, значиться, що він народився на Правобережній Україні, в містечку Долина, 1742 року прибув до Києва уже як знаний будівничий і спорудив там кілька церков. Висловлював справедливі грошові претензії до старшини Полтавського полку, але їх не задовольнили. Мав за дружину доньку київського міщанина Стефана Звонника, звів у Новій Сербії фортеці та Новомиргородську церкву.
Ще один несправедливо забутий зодчий - Дмитро Оксамитов (так його записали на московський лад) - походив із роду Оксамитних, уродженців Полтавщини, Лубенського повіту. Як розповів пан Володимир, за його проектами збудовано чимало церков Києво-Печерської лаври. Служив при дворі Петра Першого, але був щирим прихильником Івана Мазепи. Після поразки його рідня зазнала переслідування, відібрали маєтності, а сам він змушений був шукати долі за кордоном, де перебували в еміграції послідовники опального гетьмана.
Мало хто знає, що це таке - Батуринський ключ, або Батуринський замок? Він був утворений після надання Батурину статусу столиці. Крім Батурина, до ключа належали Бахмач і Конотоп. Замок володів кінним заводом, для якого Мазепа скуповував чистокровних арабських рисаків. У Батурині приймали численних делегатів, котрі прибували на старшинські ради, сейм, а також послів до гетьмана і навіть царя. Господар ключа забезпечував гетьманську кухню продуктами для банкетів. Так, відомо, що гетьманові Мазепі пиво надсилали з маєтків військового товариша Івана Забіли. Господар укладав угоди зі старшинами, постачальниками провіанту, пильнував за настроями і у разі чого доповідав про неблагонадійних або передавав до суду тих, хто мав необережність сказати лихе слово про гетьмана чи царя. А втім, він же й захищав інтереси своїх підопічних. Так, шляхетство, козаки та чиновники, які жили на території замку, мали різні привілеї. Скажімо, млинарство та гуральництво не оподатковувалося.
Щороку на день народження Івана Мазепи в Батурині влаштовували народні гуляння, а високих гостей гетьман запрошував на банкети з танцями до своїх резиденцій, які розташовувалися в Гончарівському, Тиницькому, Обмачівському, Підлипенському та Бахмацькому палацах. Останній слугував також для таємних політичних переговорів.
Читач дізнається також про Харків часів Гетьманщини, повстання на Слобожанщині та легендарного Івана Сірка, бо історик простудіював і «Короткий опис Сіркових діянь» невідомого автора. Там розвіяно міфи довкола козацького ватажка. Походив він з православної шляхти, мав дружину Софію, двох доньок і двох синів.
Володимир Свербигуз є автором понад десятка видань про ту трагічну й славну епоху. Серед них «Старосвітське панство», «Полтава барокова», «Батурин: до генези українського самодержавства», а книга у співавторстві з Р. Радишевським «Іван Мазепа в сарматсько-роксоланському вимірі високого бароко» у 2006-му визнана книгою року в номінації «Минувшина». На жаль, виходять вони дуже малим накладом, скажімо, «Гетьманські студії» надруковані лише… в ста примірниках. Що й зрозуміло: автор видав її за власний кошт. Укотре хочеться запитати самих себе: чому ми такі байдужі до власної історії?!