Уже кілька років на теренах України працює літній дитячий табір «Козацька фортеця», де підлітки не лише відпочивають, а й навчаються любити Батьківщину, шанувати своїх пращурів, опановувати козацьке бойове мистецтво «Гопак», прийоми самозахисту, долучаються до традиційних занять січовиків – верхової їзди, стрільби з лука, човнової справи, влаштовують походи місцями козацької слави. А у 2009 році дитячий табір за підтримки НК «Інтеркультура» та всеукраїнських мистецьких і освітніх асоціацій та спілок організував національний конкурс «Я козацького роду!». Про це й багато чого іншого йшлося на прес-конференції в Музеї літератури, присвяченій його завершенню.
власних прізвищ, роздуми про родовід. Надійшли не тільки епічні твори, а й малюнки, навіть вірші. Щоправда, чимало з учасників черпали історії з різних джерел, добре проштудіювавши праці Дмитра Яворницького про козаччину та її героїв. А втім, такі дослідження змушують мислити, творити, відроджують гордість, переконаний пан Тарас.
|
|
Безпосередніх учасників конкурсу цікавили різні моменти з життя членів журі. Так, учень гімназії імені Павла Тичини Дмитрик Хоменко запитав у Сашка Лірника, звідки той черпає сюжети для своїх пісень та казок? Артистові довелося зізнатися, що вперше почув бувальщину від свого тата, коли… обривали груші, сидячи на розлогому дереві. То була казка «Про жида Лейбу і Пудика». За неї він колись на конкурсі діаспорних українців у Москві здобув перше місце. А взагалі вишукує «зернятка надії» та образи в листах юних дописувачів. «І у ваших творах уже дещо запримітив», - зізнався пан Сашко.
|
|
Друге запитання Дмитрика адресувалося Раїсі Неродилася в Малині, на Житомирщині. Мрію створити Фонд Недашківських, щоб підтримувати дерев’яну церкву, зведену колись одним із Недашківських, наших пращурів, які не шкодували грошей на добрі справи. Тепер таких знайти дуже важко.
А ось мамина батьківщина - село Стайки, що на Київщині. Історичне поселення, йому минуло вже понад тисячу років. Там сама земля насичена прадавньою історією. Там народжувалися цивілізація, дотрипільська культура. Так ось у материної сім’ї було вуличне прізвисько Бузуни. Його походження також цікаве: либонь, були вірні своїй православній вірі й виступали проти введення церковної унії. Себто «без унії» трансформувалося в Бузуни. Ясна річ, рід має козацьке коріння, бо саме козаки затято захищали від бузувірів, нечистих віру християнську, йшли за неї на смерть.
Так вичерпно пояснила народна артистка походження свого роду. А ось переможець конкурсу Андрійко Олефір також дослідив походження свого роду. Хлопчик вишукував інформацію по краплинці в старовинних книгах, довідниках. У цьому йому допомагав тато. Разом заповнювали прогалини, відтворювали гілочки свого дерева життя.
Діти слухали, затамувавши подих. Ясна річ, їх цікавило й сьогодення. Скажімо, коли вийде на екрани мультиплікаційний фільм Сашка Лірника? Звідки взяв сюжет? Казкар сказав, що має бути 54 серії фільму «Моя країна Україна». Вже знято шістнадцять. У ньому розповідатиметься про чудові куточки нашої землі - Луганські степи, місто на воді Вилкове, волинські озера, Карпати, Слобожанщину, Сіверщину… Вони з Олегом Скрипкою замислили зняти кіно «Різдвяна казка», а з Богданом Бенюком - повнометражний фільм на козацьку тематику. За власний кошт.
-Це буде справді народний фільм, - ділиться планами Сашко Лірник. - У ньому візьмуть участь не професійні актори, а прості люди, й зніматимемо в тих місцях, про які йдеться в сюжеті. До слова, його підказав мені мій батько, тобто будуватиметься на основі сімейної легенди.
«Мали високу гідність, прагнули свободи й виборювали її...»
Анатолій Матвійчук переймався засиллям іноземної і вітчизняної попси, яка потужною хвилею ринула в Україну, поглинаючи національну культуру. Козацтво - золотий вік нашої країни, наголосив народний артист. Тоді творили самостійну державу, написали багато пісень, які стали безсмертними. Мали високу гідність, прагнули свободи й виборювали її, попри все. Жили справжні лицарі духу. Нині ж маємо пильнувати, щоб від України не залишилися тільки зовнішні атрибути, щоб не стали конгломератом, який не має історичної пам’яті. Козачата попросили пана Анатолія прочитати щось із власних поезій. І серед тиші бібліотеки колишньої знаменитої колегії Павла Галагана пролунало:
Будем, хлопці-запорожці, завжди пам’ятати:
Хто безкрилий, хто безсилий, тому не літати…
Наступний конкурс «Я козацького роду» триватиме п’ять років, матиме кілька номінацій, а саме: поезія, пісня, живопис, сценарій. Так що учасники зможуть уповні виявити свою майстерність, дати волю фантазії.