Ім’я П.Орлика за радянських часів серед широкого загалу завжди асоціювалося з негативом, похмурим, зловісним образом, витвореним О.Пушкіним у поемі „Полтава”; фахові історики причислювали його до мазепинців, правої руки „зрадника Мазепи”. Ці часи вже давно минули, крок за кроком відроджується історична пам’ять про визначних державних і культурних діячів козацької доби. Серед них чільне місце займає і Пилип Орлик. До нього можна в повній мірі віднести слова, сказані ним про І.С.Мазепу: „...він знехтував усім, що було йому найдорожчого в світі, знехтував і самим життям, аби піднести свою вітчизну і визволити її з-під московського ярма”. „Українська справа стала для Орлика правдивим змістом його життя”, - так підкреслив дослідник життя і діяльності П.Орлика відомий український історик Б.Крупницький. Але Пилип Орлик, за тодішньою українською термінологією, був „чужинцем”, нащадком відомої у Європі родини баронів Орликів з Чехії.
Його батько, Степан Орлик, католик за віросповіданням, перебував на військовій службі у польського короля; мати, Ірина Малаховська, походила з православного литовсько-білоруського шляхетського роду. Народився майбутній гетьман 11 жовтня 1672 року у селі Косута Ошмянського повіту Вілейського воєводства Великого князівства Литовського (нинішня Косута підпорядкована Рабунській сільській раді Віленського району Мінської області у Білорусі). Тільки-но виповнилося Пилипові один рік, як загинув його батько у битві з турками під Хотином. Вихованням і навчанням сина, якого охрестила за православним обрядом, займалася мати. Початкову освіту здобував П.Орлик „у школі на Литві” поблизу Косута, згодом продовжив навчання у найстарішому освітньому закладі Білорусі - Віленській єзуїтській академії. І зараз білоруси пишаються своїм краянином і зазначають, що саме на їхній землі був створений той фундамент, який став основою самосвідомості Пилипа Орлика. Щоб син міг далі здобувати ґрунтовні знання, Ірина Малаховська продає всі свої маєтності в Білорусі і наприкінці 80-х років ХVІІ століття переїздить з Пилипом до Києва. Тут він навчається в Києво-Могилянській академії, програма навчання якої відповідала рівню західноєвропейських університетів і академій. В академії П.Орлик виявив особливий інтерес до філософсько-богословських проблем; вивчав риторику, поетику, теологію і філософію у славетного на той час професора Стефана Яворського.
Чернігівський історик С.Павленко, вивчаючи оточення І.Мазепи, робить висновок: „Зіставлення років народження П.Орлика та небожа І.Мазепи І.Обидовського (1672-1671) доводить, що вони не лише навчалися в один час у Києві і були знайомі один з одним, а й, цілком вірогідно, мали при ятельські стосунки”. Власне, цим можна пояснити запрошення П.Орлика на весілля І.Обидовського з Ганною Кочубей. Імовірно, на цьому весіллі відбулося знайомство Орлика з донькою полтавського полковника Павла Герцика Ганною, з якою й одружився 3 листопада 1698 року. Цей шлюб ставив П.Орлика ближче до козацької аристократії Гетьманщини, він полишає службу в Київській консисторії, переселяється в Батурин, де посів ранг канцеляриста, а згодом старшого канцеляриста і реєнта Генеральної військової канцелярії. Як зазначає М.Василенко, „...Орлик зробив при дворі гетьмана нечувано швидку кар’єру, ставши згодом довіреною особою Мазепи. Кар’єра була зроблена не пролазництвом чи за чиєюсь протекцією, а завдячуючи своєму розуму, енергії, таланту, освіченості, які завжди його відзначали і в подальшому послужили основою для його вибору на гетьмана”. Звичайно, І.Мазепа не міг не помітити Орлика, з його доброю освітою, захопленням теологією, філософією, літературними здібностями, надзвичайною працездатністю. І.Мазепа шукав здібних співробітників і помічників, яким би можна було довіритися. Невипадково гетьман став хрещеним батьком Пилипового сина Григора (хрестини відбулися 5 листопада 1702 року). І.Мазепа придивлявся до П.Ор лика, випробовував міру його стійкості і лише 17 вересня 1707 року відкрив йому свої плани. Як свідчив сам П.Орлик, І.Мазепа пояснив йому, чому веде антимосковські переговори: „...не для приватної користі, не для вищих гонорів, не для більшого збагачення, а для вас усіх ...для загального добра ма тері моєї Вітчизни, бідної України, всього Війська Запорозького і народу малоросійського”. У березні 1708 року І.Мазепа призначив П.Орлика генеральним писарем.
29 жовтня 1708 року гетьман І.Мазепа разом з козаками переходить на сторону шведського короля Карла ХІІ. У цей час генеральний писар бере участь у виробленні важливого документа - союзницького договору між Україною і Швецією. Як зазначає Б.Крупницький, П.Орлик „разом зі шведами і Мазепою перебував цілу кампанію на Україні. Ми не знаходимо відомостей про нього в архівних матеріалах з того часу, і, зрештою, воно зрозуміло: була це тиха, хоч і вперта праця в похідній канцелярії гетьмана”. Так, Пилип Орлик разом із державним секретарем Олафом Гермеліном підготував українською мовою маніфест Карла ХІІ до українського народу: „З божою допомогою хочемо боронити український народ і хоронити його аж до хвилини, коли, скинувши із себе московське ярмо, поверне він свої давні права і вольності”. Водночас генеральний писар оформляє листування гетьмана І.Мазепи з кошовим Запорозької Січі, кримським ханом, турецьким султаном, польським королем. Долучився П.Орлик і до оформлення угоди (договору) між Карлом ХІІ, гетьманом І.Мазепою і запорожцями, коли останні прибули наприкінці березня 1709 року до Великих Будищ, де розміщувалася штаб-квартира короля і гетьмана. „Україна з двох сторін Дніпра з Військом Запорозьким і народом малоросійським має бути вільною від всякого чужоземного володіння... Цілісність границь її, непорушність воль ностей, законів, прав і привілеїв її свято мають заховувати, аби Україна вічними часами тішилася своїми правами і вольностями без всякого ущербу”.
Бере участь П.Орлик і в полтавських подіях. Безпосередньо бойові дії під Полтавою розпочалися 14 червня 1709 року від комбінованого удару московської армії по війську Карла ХІІ (у складі якого були запорожці К.Гордієнка та козаки І.Мазепи), заключним вирішальним етапом битви був день 27 червня. Після поразки у битві шведсько-українські війська відступають униз по Ворсклі, до Переволочни, по коридору, який тримали під своїм контролем запорожці; переправляються через Дніпро, диким полем простують до Очакова. 1(10) серпня 1709 року союзники дісталися до Бендер, де здобули прихисток турецького султана.
Після смерті І.Мазепи серед української еміграції постало питання про його наступника, визначення головних напрямків діяльності всієї еміграції. Із трьох кандидатів на гетьманську булаву - генеральний писар П.Орлик, небіж І.Мазепи А.Войнаровський, прилуцький полковник Д.Горленко - на козацькій раді в Бендерах 5 квітня 1710 року було обрано гетьманом України П.Орлика. Як зазначає М.Василенко: „Старшина, в перший раз після Б.Хмельницького, провела вибори гетьмана вільно, без участі й тиску якої-небудь сторонньої влади, як це було за московського панування. Шведський король зовсім не втручався у вибори, а тільки підтвердив їх”. У день виборів була проголошена угода між новообраним гетьманом, старшиною й козаками. Державний до кумент мав назву „Правовий уклад та Конституції відносно прав і вольностей Війська Запорозького” і увійшов в історію як перша Конституція України, а водночас і перша у світі писана конституція (складається із преамбули і 16 статей). У преамбулі до неї козацтво засвідчило, чому П.Орлик був обраний на гетьмана. Знаний український історик О.Оглоблин зауважував, що вибір Орлика був щасливим для української справи, „бо відтоді до самого скону... гетьман Пилип Орлик, чужинець родом, віддав усю свою працю, весь свій блискучий талант, усе життя своє й долю своєї родини для добра української нації і української визвольної справи і перед лицем цілого світу передав ідею і дух Мазепи наступним поколінням українства”.
10 травня 1710 року Карл ХІІ, як протектор України, згідно з попереднім договором з Мазепою затвердив обрання Орлика гетьманом, і було укладено новий договір між Україною і Швецією, в якому підтверджувалися гарантії незалежності й самостійності України. Одночасно делегація від П.Орлика веде переговори з кримським ханом, укладає з ним угоду про спільні дії супроти Московії; ведуться переговори з турецькими урядовцями. 10 листопада 1710 року турецький султан Агмед ІІІ оголосив війну Московії, що означало вступ Туреччини у Північну війну. Петро І, щоб покінчити з українською еміграцією, шведськими військами і на виклик Туреччини спішно перекидає полки з Прибалтики на південь до Дністра і Пруту. Найбільш сприятливим напрямом для наступу значних московських сил була Правобережна Україна і територія сучасної Румунії. Тому П.Орлик, запорозькі козаки з К.Гордієнком вирішили діяти в тилу московських військ, тобто здійснити похід на українські міста Правобережжя. Тут на бік П.Орлика переходять козацькі полки з їх очільниками: Богуславський (Самусь), Корсунський (А.Кандиба), Уманський (І.Попович), Канівський (Д.Ситинський). Упродовж січня-березня 1711 року організована П.Орликом армія, окрім запорожців, польські підрозділи, шведські інструктори, кримські і буджацькі татари діють на Правобережжі. З листом про спільні дії за звільнення України з-під московського ярма звернувся П.Орлик і до гетьмана І.Скоропадського, на жаль, останній не підтримав його починань. Після невдалих штурмів Білої Церкви татари полишають П.Орлика й розпочинають грабувати населення та забирати людей в ясир. Правобережне козацтво змушене було рятувати свої оселі. П.Орлик вказував хану на порушення умов українсько-кримського договору, але було марно. Гетьман з військами змушений був повернутися до штаб-квартири Карла ХІІ.
7-10 липня на р. Прут відбувся великомасштабний бій між військами Петра І і турецько-татарською армією (брали участь шведські вояки і козаки П.Орлика). Петро І зазнав ганебної поразки, але, слідуючи своєму власному вислову „гроші - нерв війни”, підкупив турецького візиря, дав хабара у розмірі 850 кг золота і врятував себе і своє оточення від полону. За умовами Прутського миру, цар зобов’язувався „відняти руку від козаків”. П.Орлик трактував договір так, що, за ним, цар зрікається України по обидва боки Дніпра, а царський дипломат П.Шафіров - що „відняти руку” означає не переслідувати козаків, які перебувають у Туреччині. Ще два роки триватиме війна дипломатії - української, шведської, турецької, російської. П.Орлик домагається від турецького уряду вирішення українського питання, щоб під гетьманським рейментом були Лівобережна і Правобережна Україна. Але 16 березня 1712 року турецький султан, з огляду на те, що російська сторона виконала 1-й пункт Прутського договору - здали Азов і висадили в повітря Таганрог, - вручив П.Орлику грамоту, в якій ішлося про передачу під гетьманську булаву тільки Правобережної України.
13 червня 1713 року в Адріанополі було підписано договір між Росією і Туреччиною на 25 років, за яким Правобережна Україна відходила Польщі, Лівобережна з Києвом - Москві, запорожці прийняли протекторат кримського хана, стосунки з запорожцями, за наказом російського уряду, були суворо заборонені. Вирішення українського питання, за яке боровся П.Орлик, відступало на довгий час.
У цей період, імовірно, влітку 1712 або на початку 1713 року, П.Орлик написав „Вивід прав України” з метою обґрунтувати перед Західною Європою права України і Орлика як її гетьмана. П.Орлик у місткій історичній довідці показав історію взаємовідносин України з московськими царями та поступове закабалення ними козацької нації: „Але які б великі не були московські насильства, вони не дають ніякого законного права москалям щодо України”. „Вивід прав України” є не тільки важливим дипломатичним документом, який сповіщав європейську спільноту про українську справу, але й став визначною пам’яткою українського права й суспільно-політичної думки. Водночас за своєю важливістю він стоїть поруч з Конституцією 1710 року.
Згідно з Андріанопольським мирним договором (13.06.1710 року) Туреччина була зобов’язана позбавити притулку Карла ХІІ та українських емігрантів, їм було поставлено ультиматум покинути Бендери. 11-12 лютого 1713 року в обозі під Варницею стався бій, який увійшов в історію під турецькою назвою „калабалик”. Турецькі війська прийшли видворяти Карла ХІІ, а він з 300 чоловіками (серед них козаки та П.Орлик) почав битву проти 20 тисяч татар і 6 тисяч турків. Цей бій ледве не коштував життя шведському монархові та українському гетьману і його сину Григору. Внаслідок „калабалика” турки перемістили емігрантів до Демотики під Адріанополем, де вони прожили ще рік. Упродовж 1713 - початку 1714 року козаки під командою Д.Горленка воювали на Правобережній Україні. Але 22 квітня 1714 року Порта підписала мир із Польщею, і Правобережна Україна залишилася під владою польського короля. Це був кінець гетьманування Орлика, він був останнім володарем гетьманської булави на Правобережжі.
У жовтні 1714 року Карл ХІІ покинув Туреччину, а з ним П.Орлик і його найближчі співробітники: К.Довгоногий, Ф.Третяк, Ф.Мирович, брати Герцики та інші. Шлях емігрантів проліг через Бухарест, Відень, о. Рюген. На деякий час вони оселилися у невеликому містечку Крістіанстаді на півдні Швеції. За наказом Карла ХІІ український гетьман „мав бути з почестями прийнятий і розміщений”. У реєстраційному списку м. Крістіанстада за 1716 рік зазначається, що „козацький воєначальник Орлик” проживав у гостинному дворі під номером 121 (будинок зберігся до наших днів, зараз у ньому розташований магазин молодіжної моди, а 1996 року на цьому будинку встановлено меморіальну дошку на честь П. Орлика).
Згодом емігранти перебралися до Стокгольма. Головним завданням Орликової політики у Швеції було схилити європейські країни до коаліції проти Росії, оскільки її загарбницька політика щодо України має небезпечний характер у загальноєвропейському масштабі. Існування ж спільної, об’єднаної України необхідне для підтримання європейської рівноваги.
Після смерті Карла ХІІ у 1718 році і зміни в міжнародній ситуації П.Орлик вирішив покинути Швецію, очолити Запорозьке військо, яке перебувало у володіннях кримського хана в Олешках, об’єднати всі українські сили для визволення вітчизни. Отримавши фінансову допомогу від шведського уряду, листи короля до австрійсь кого імператора, короля Генеральних Штатів Голландії, англійського, французького, іспанського королів, султана та кримського хана, П.Орлик з родиною в останніх числах жовтня 1720 року залишив Швецію. У Ганновері, Брауншвейгу, Празі, Бреславлі, Вроцлаві він веде переговори з європейськими дипломатами, ознайомлює їх з українським питанням.
У цей час резиденти Петра І буквально розпочали полювання за гетьманом та його родиною. Російський посол у Відні Ягужинський організував напади на помешкання Орлика у Бреславлі, Вроцлаві. У Бреславлі П.Орлика врятував його далекий родич - барон Орлик, цісарський шамбелян. За таких обставин П.Орлик залишає родину у монастирях Бреславля (з дружиною Ганною вже ніколи не зустрінеться), Григора зараховують лейтенантом саксонської гвардії. З квітня 1721 по лютий 1722 року П.Орлик перебував у Кракові. У цей час помер його наймолодший син Яків (у Орликів було 8 дітей).
Після закінчення Північної війни і зміни політичної кон’юнктури П.Орлик вирішує покинути Європу, перебратися на схід, до Запорозького війська, налагодити стосунки з Туреччиною. Але турки прийняли екзильного гетьмана негостинно і до Царгороду його не пустили. Турецький уряд постійним місцем проживання П.Орлика визначив містечко Салоніки у Греції, куди він і прибув 8 грудня 1722 року і прожив тут дванадцять літ. Про цей період життя П.Орлик писав, як про полон, бо залишився один, без родини.
У Салоніках помер від епідемії син Михайло, якого Орлик взяв із собою. Невтішні новини приходили з України. У березні 1723 року П.Орлик дізнався про смерть гетьмана І.Скоропадського, а згодом про арешт П.Полуботка. „Нема вже гетьмана на Україні. Москва панує у всіх городах”, - записав П.Орлик у своєму „Щоденнику”. Але гетьман не складав руки. Читав голландські, французькі, італійські часописи про події в Європі та в Україні. Постійно спілкувався з європейськими консулами на Салоніках, наносив візити турецьким урядовцям.
Політична ситуація у Європі 20-х років ХVІІІ століття відзначалася різними політичними комбінаціями, союзами, що швидко розпадалися, затяжними конгресами. П.Орлик апелює до Ганноверської коаліції (Франція, Голландія, Англія), ставить українське питання на Суасонському конгресі (1728-1730 рр.). Як відмітив І.Борщак, „залишиться назавжди достойною поваги й пошани українського народу риса характеру гетьмана Орлика - ставити завжди українське питання на широкий міжнародний грунт”.
З нового 1729 року розпочинається нова доба у політичній діяльності П.Орлика, помічником його у справі боротьби за національну ідею стає син Григір. Юнак отримав хорошу освіту, прекрасно володів багатьма європейськими мовами, у тому числі і татарською, був старшиною в королівській шведській, потім саксонській гвардії; більшу частину життя провів у Франції, став членом таємної королівської ради, польним маршалом Франції, одружився з Оленою Дентевілль (відомий дворянський рід у Франції), загинув у війні з Прусією у 1759 р.; на честь Григора паризький аеропорт названо „Орлі”. Через Григора П.Орлик буде орієнтуватися у європейських справах і знову й знову ставити на міжнародних форумах українське питання.
Завдячуючи послу Франції в Константинополі Віленеву, П.Орлику 2 лютого 1734 року було дозволено залишити Салоніки і виїхати до Криму. У цей час Росія готувалася до війни з Туреччиною, активно втручалася у польські справи, вела переговори із запорожця ми, щоб привернути їх на свою сторону. 5 квітня 1734 року посол Віленев отримав від турецького уряду наступну пропозицію: „Має утворитися ліга з Франції, Туреччини, Швеції, Польщі з королем Лещинським на чолі, козаків на Україні. Метою цієї ліги повинно бути підтримання й укріплення короля Станіслава на троні, ослаблення Росії, повернення Азова туркам, Лівонії - шведам, Україна має бути вільною під турецькою протекцією на підставі договорів 1711 і 1712 років”. П.Орлик, сповнений надії на визволення України, поспішає до запорожців. Але, коли 22 квітня 1734 року він прибув до Бендер, то дізнався про перехід запорожців під владу Росії. 23 квітня П.Орлик написав хвилюючий лист-маніфест до запорожців, вказуючи їм, що „своїм переходом до Москви” вони кинули український народ „у ще більшу й тяжчу неволю”. Запорожці відповіли Орлику, що важкі обставини життя під ханською владою змусили їх „проситися під російське покровительство”.
У вересні 1739 року в Белграді між Росією і Портою був підписаний мировий трактат, і П.Орлик з сумом констатував, що „москалі назавжди запанували над козаками”.
У 1741 році П.Орлик, за сприяння шведських і французьких дипломатів, переїхав до Ясс, бо там Порта призначила на посаду молдавського господаря його приятеля Маврокордато. Сюди ж він хотів перевезти дружину Ганну, що проживала у Станіславові, з якою не бачився двадцять років. Але так і не зустрівся з нею, бо 22 травня 1742 року помер. По гетьманові не залишилося жодного матеріального скарбу. Маврокордато, який шанував Орлика, влаштував йому похорон. Але на сьогодні залишається невідомим, де поховали гетьмана та яка доля його могили. Є дані, що Ф.Мирович двічі (1753, 1755 роки) відвідував могилу П.Орлика в Яссах.