|
|
| Вечорниці у Горлівському інституті іноземних мов |
Суспільно-національна свідомість – основа патріотизму, ключовий фактор об’єднання нації, зміцнення держави. Сьогодні дається взнаки 340-річне нещадне витоптування культури, мови і душі нашого народу. Повністю погоджуюся з вельмишановним Анатолієм Погрібним, що мусимо докладати усіх зусиль, аби українська мова була одним із головних знарядь побудови свого українського дому.
Міністр освіти в Центральній Раді, учений-мислитель, педагог-філософ, церковний діяч Іван Огієнко цілком слушно зауважував: “Мова – це наша національна ознака, в мові – наша культура, ступінь нашої свідомості”.
Проблема української мови завжди була, за переконанням Михайла Грушевського, проблемою політичною як у царській Росії, так і в радянську добу. Український народ, нарешті, має власну державу. Та проблема функціонування державної мови, і в державній системі освіти зокрема, дотепер залишається гостроактуальною. Адже одна річ – проголосити (навіть закріпити в Конституції) українську мову державною, і зовсім інша – забезпечити насправді державність мови.
Отже, з огляду на це виникає ряд закономірних думок.
Перше. Державні службовці усіх рівнів (чиновництво від освіти передусім) є насправді державниками і патріотами чи місіонерами іншої країни і ретроградами минулого?
Друге. Оцінка професійної компетентності чиновництва в цивілізованих, демократичних країнах світу безпосередньо пов’язується з володінням державною мовою, а небажання знати мову своєї нації означає професійну непридатність.
Третє. Мова – показник культури людини. Тож кожний із нас, а керівники усіх рівнів насамперед, повинен постійно дбати про мовленнєву культуру, пам’ятаючи, що не лише людина володіє мовою, а й мова володіє людиною.
Четверте. Сьогодні, як не раз бувало в історії українського народу, мовне питання є перевіркою на справжність проголошеної ідеї національного відродження в системі оновлюваної освіти.
Без відродженої мови не можна побудувати національну школу, а відтак – і незалежну державу.