Шановні творці газети «Україна козацька!»
Добру справу Ви робите щодо відродження національної свідомості серед українців. Певен, що багато людей вдячні Вам за це!
Мені вже йде 70-й рік - багато чого пережив, але ніколи не був байдужим до долі рідної України. З 1988 року брав активну участь у багатьох бурхливих подіях, що відбувалися на її теренах. Був безпосереднім учасником святкування 500-річчя Українського козацтва на Нікопольщині, святкування Акту Злуки українських земель у Києві 1990 року, підтримував, як міг, матеріально з’їзд українців світу у нашій столиці, передплачував і розповсюджував «Літературну Україну», інші видання патріотичного спрямування. Не пас задніх на референдумах і виборах.
Я ніколи не цурався своєї материнської мови - ні вдома, ні на вулиці, ні на роботі. Не обливав багнюкою свою історію, завжди дотримувався козацьких звичаїв моїх славних пращурів.
Так, сьогодні маємо нелегкі для України часи. Усвідомлюю, що нам ще довго доведеться боротися за відродження справедливої історії, гідного майбуття.
На жаль, і нині комуністи розносять газети-агітки, де свого Ілліча за Бога вважають, хоча розумні люди добре знають, що земний бог гірший за лютого звіра. А як вихваляють Сталіна за порядок і за перемогу у війні, пишуть, що таким скромнягою був, що навіть костюма пристойного не мав. І - який жах! - поставили катові пам’ятник у колисці українського козацтва - Запоріжжі! Без будь-якого опору. Де ж наша пам’ять, гордість, яка є, скажімо, у прибалтійських народів?!
Щодо Вашої газети: своєю прямотою дуже сподобався мені допис капітана УРК із Маріуполя Василя Вердибоженка «На чиєму ж ми, реєстровці, боці?»
Відчувається, що автор, хоча й невисокого звання-чину, - справжній, великий патріот України. Я повністю згоден із ним, що у мовному питанні найбільшу шкоду наносять українці, які цураються материнського слова. Це і я в рідному Нікополі відчуваю. Дуже сумно, що в нашому козацькому краї нині рідко лунає українська мова. Глянув би Богдан, послухав, як перекрутилися «язики» українців…
Хотів би мати адресу отамана Вінницького обласного товариства УРК, який їздив до Румунії і на Святу землю. Читав, що разом із козаками збирається до Росії, щоби доглянути там могилу гетьмана Многогрішного. Маю намір долучитися до цієї доброї справи, підтримати матеріально…
Дуже вдячний Вашій газеті, що знайомить читачів із такими історичними постатями, як Мазепа, Сагайдачний, Чечель, Орлик, Петлюра, не оминаючи увагою й нинішніх отаманів, козаків, берегинь, які твердо дотримуються традицій нашого народу, бережуть його славні звичаї, бо вони ж - із стійкого роду, якому, як стверджує народна мудрість, немає переводу.