До 110-річчя з дня народження письменника, автора талановитих творів на козацьку тематику «Козаччина», «Хмельниччина», «Гетьманщина»
Крута дорога крутоярівця
|
|
| Молодий Сава Божко. |
Майбутній письменник, із такою неординарною і трагічною біографією, із суто українським козацьким прізвищем, Сава Захарович Божко народився у першу весну минулого століття на хуторі Крутоярівка, що затишно сховався від донецьких степових вітрів між балками, виярками, ручаями та гаями. Нині це село адміністративно-географічно знаходиться у Межівському районі, що на Дніпропетровщині. А колись це були вільні землі Самарської паланки славного Війська Запорозького. Від річок Самари та Вовчої, що тут протікають, до козацького Дніпра - рукою подати!
Не все зрозуміло з днем народження С.З.Божка. Його молодший син Всеволод (з яким добре був знайомий автор цих рядків) стверджував, що батько, як той розповідав йому сам, з’явився на білий світ 5 травня 1901 року. А в документах опісля вже змінив цю дату на квітневу свідомо, бо, як говорив, не хотів відзначати її у свято більшовицької «Правди». Зростав Сава у великій (аж дев’ятеро дітей!) селянській сім’ї, тож до праці був привчений змалку. З юних літ закохався у рідний степ, серед ковилових просторів, байраків якого, недалеко від невеличкої річечки Бик, загубився батьківський хутір.
Про дитинство письменника майже нічого не відомо. Як конче мало знаємо і про юні літа. Щоправда, з окремих джерел випливає, що молодий, кмітливий Савко не без успіху навчався в Павлоградській учительській гімназії. Певне, там і прилучився до творчості, художнього слова. А вже починаючи з 1917 року, активно друкує свої літературно-критичні статті, нариси у вітчизняних газетах та журналах.
Жовтень, судячи з усього, молодий Сава сприйняв близько до серця, як енергійна, талановита людина, що прагне, вимагає докорінних змін у житті, у суспільстві. Фактів про бойову участь юного Сави в революційних подіях, громадянській війні не маємо. Є лише відомості про те, що після 17-го року минулого століття він редагував газету «Червоний кордон» у Кам’янець-Подільському, опісля працював у «Студенті революції», харківській «Селян-ській правді».
А вже у 1920-му році дев’ятнадцятилітній Божко вступає до лав КП(б). До речі, ця дата - чи не єдиний факт у заплутаній біографії письменника, що не викликає сумнівів, бо вона чітко і дружно документується в усіх довідниках, які мені довелося переглянути.
Перші книжки - про Україну козацьку
|
|
| У шкільному музеї Сави Божка Красноармійської школи №12. |
Та повернемося знову до, м’яко кажучи, гарячого, несамовитого талану юного Сави Божка, який ще змолоду самовпевнено ступив на тернисто-терновий літературний шлях.
Уже в неповні 22 роки запальний комуніст із Крутоярівки - автор чотирьох прозових нарисів: «Козаччина», «Гетьманщина», «Хмельниччина», «Над колискою Запоріжжя». Із самих назв цих книжок вимальовується провідна тематика у творчості їх автора. Юного Саву Божка захоплює історична героїка рідного народу, його невід’ємної частини, що мужньо захищала Україну по два береги батька Славути, - козацтва.
Візьмемо, скажімо, його нарис «Козаччина», який побачив світ у видавництві Центрального Комітету КСМУ.
Є у цьому творі С. Божка чимало цікавих моментів, цінних фрагментів. Окрім більшовика Миколи, що повернувся з навчання у рідне село, діючими персонажами твору є його ровесники-односельці Петро та Андрій, місцеві дядьки Омелько та Смалько, господар хати «Просвіти», де відбувається диспут, сивовусий дід Охрім, старий кобзар Дмитро. Поміж ними і йде розмова про минувшину, сьогодення і майбуття України. При цьому згадуються і ніби оживають значні постаті з історії рідного народу, славної козаччини - Хмельницький, Вишневецький(Байда), Дорошенко, Сагайдачний, Наливайко, Лобода, Павлюк, Чорний, Сулима, Шевченко, Грушевський, Петлюра.
Неодноразово у своїй першій книзі С. Божко згадує і про реєстрове козацтво - передумови його виникнення, роль і значення у загальноукраїнській історії. Ось лише декілька цитат з нарису на близьку для нас тему:
«Як у Польщі землі не вистачало, так погоня за наживою, баришами примусила польських панів іти за втікачами на вільні землі, на схід. Вони не заводили тут жорстоку панщину, розуміючи, що граються з вогнем на межі з хитрими, підступними і спритними в бою татарами. Тому свавільно і не тиснули на місцеве козацтво, звикле до волі. Але козакувати, охороняти маєтки і палаци шляхтичів дозволялося лише небагатьом чоловікам. Так, у 1570 році було лише 300 реєстрових козаків. Та всі не пішли на службу до польського уряду, а стали в суперечку з державою щодо впровадженої стосовно них політики. Виховані волею, вони не погоджувалися з панщиною, не хотіли піддатися під економію, ведучи власне господарство. Тому з того часу і починається втеча козаків-реєстровців за нові пороги, що дало початок козакам-запорожцям, які живуть за порогами».
«Записатися в реєстр тоді було поступити на службу до польського короля. Товпилися туди козаки, бо кожний, хто записувався в реєстр, то одержував, мав право вести своє господарство і звільнявся від барщини. Реєстрові козаки дуже багато відріжнялися від простого люду - посполитих, польські пани захоплювали все більше землі, то що пан захоплював землі реєстрових козаків, ті ставали в суперечки й, наробивши якогось бешкету, тікали на Січ. Там входили в порозуміння з козацькою старшиною, підбурювали чернь і вели повстання проти ляхів».
Великий плюс «Козаччини» - ілюстративний матеріал, яким багато і влучно супроводжується тема твору. Це - малюнки, гравюри давнини, художні роботи на історичну тему: «Козацька рада», «Під орудою пана Вишневецького (Байди)», «Запорожці споряджаються у військовий похід», «Як козаки гуляли», «Пригнічені панщиною».
Слід зазначити, що нарис «Козаччина» має у своєму завершенні слова з геніального «Заповіту»: «І гучно пішли слова Шевченка, взиваючи до кровавої розплати з панами, розірвать довговічні кайдани і кровію окропити волю України!..»
Молодий, запальний, талановитий
Через три роки молодий, але уже відомий в Україні письменник С.Божко видає книжку-повість «Над колискою Запоріжжя», де продовжує розвивати козацьку тему, тему спадкоємності, розпочаті ним у трьох своїх попередніх роботах. У1927 році побачила світ книжка «Чабанський вік», згодом «Українська Шампань». Усі ці твори Сави Божка, об’єднані в серію «Як жили наші діди», стали своєрідним прологом до головної книги його життя - роману «У степах».
Отож у свої неповні 30 літ переконаний комуніст Сава Божко вже мав справді вагомий доробок, яким міг би похизуватися і будь-який солідно-сивий майстер художнього слова! Тематично-просторові обрії його творчості - рідний край, козаччина, Україна, Запоріжжя, Причорномор’я, Донецький степ, сивий Дніпро. У своїх творах автор стверджує себе не лише як талановитий майстер слова, а й як знавець історії українського народу, рідної багатостраждальної землі.
Кінець 20-х - початок 30-х років - страшний для України період: арешти, репресії, «розкуркулювання», переселення за Урал, штучно створений голодомор…
Для випускника Харківського комуністичного університету імені Артема С.Божка це десятиліття починається досить безхмарно і перспективно. Ніби щасливо складається особисте життя письменника. У подружньому союзі з відомою українською поеткою Наталею Забілою народилась і зростала перша дитина - син Тарас. Мешкала молода сім’я у Харкові, у відомому, престижному «Будинку слова».
У Сави Божка уже було багато здійснень, ще більше - задумів, планів. Він активний член Спілки селянських письменників «Плуг» і літературної організації ВУСПП (Всеукраїнська спілка пролетарських письменників). Активно працювали в цій організації відомі письменники Іван Ле, О.Корнійчук, І.Микитенко, Н.Забіла, Л.Первомайський, О.Влизько, С.Голованівський, В.Сосюра, В.Коряк, П.Безпощадний, П.Усенко, І.Кириленко.
Є одне спільне в їхніх біографіях - майже всі 1934 року були прийняті до тільки-но створеної Спілки письменників СРСР. І не випадково, адже нова організація зводилася на основі саме ВУСПП. Серед перших членів СП був, звичайно, і наш непосидючий Сава.
Одначе відданість колишніх „вустівців” пролетарським, більшовицьким ідеалам не завадила сталінському режиму уже невдовзі розпочати проти них масові репресії, вбивства. Всі тодішні керівники організаціі потрапили під жорна цієї жорстокої машини. Серед них - і Сава Божко.
Кола пекла його долі
Та повернемося до початку 30-х. Ще темні хмари не затьмарювали долю Сави Божка. Він, вдруге одружений, чекає на родинне поповнення. Як кореспондент відвідує військові навчання. Друкує матеріали в газетах та журналах. Постійна прописка - Харків.
Та вже 1932 року Божко - у Херсоні. І не випадково, бо знав і бачив, що почалися повальні арешти його друзів-письменників. Відчував, що збираються хмари й над ним. Тож і подався свідомо на південь, як йому тоді гадалося, - подалі від небезпеки. Працює викладачем політекономії у Херсонському педагогічному інституті та Всеукраїнському заочному інституті масової партосвіти. Активно друкується в місцевих газетах, пише нариси з історії цього краю, зокрема щодо заснування й існування козацької Січі в Олешках. Саме тут розпочинає роботу над новим романом «До моря», доля якого, як і талант його автора, - трагічно-загадкова.
Та хвилі сталінських репресій уже сягали і берегів Чорного моря, його овіяного вітрами козацької слави Дніпровського лиману. 14 листопада 1935-го року бюро Херсонського міському партії розглядає персональну справу, здавалось би, зразкового комуніста, письменника Сави Захаровича Божка. Виявляється, працюючи на викладацькій роботі, він «протягував національні ухили». За прояви націоналізму С.Божка вилучають із партії, в лавах якої він перебував майже ціле десятиліття.
Його було засуджено до п’яти років ув’язнення у виправно-трудовому таборі.
Десь до 1942-го року Сава Божко відбував покарання, підневільно працював у Комі АРСР.
Майже три довгих, тяжких роки «лунала сокира» українського письменника-політв’язня на холодній російській Півночі. Уже пізніше отримали від нього звістку з Середньої Азії. Певне, продовжував відбувати покарання в тих краях, адже жорстокий ГУЛАГ мав безліч своїх осередків на території величезної «совєтської» імперії. Цей період життя Сави Божка залишається ще однією білою плямою в складній біографії письменника. Як невідомо й те, яким чином у 1943 році він зміг вирватися з-під арешту і потрапити на фронт. Дуже куці відомості і про його бойовий шлях. Всеволод Савич згадував, що батько розповідав синам про службу у штрафбаті.
Кинутий напризволяще
Перенесемося подумки в історичний для всього людства переможний 1945-й рік. Наші воїни поверталися з країн Європи додому. Серед них був і нагороджений багатьма бойовими орденами і медалями офіцер-капітан, нащадок козацького роду, талановитий письменник Сава Божко.
Спочатку вчорашній відважний фронтовик їде до Києва, сповнений великих надій і планів. Але столиця офіційно й категорично дає йому зрозуміти, що тут він небажана персона, що залишається винним перед Батьківщиною, партією, що з нього не знято заборону проживати не лише в Києві, а й в обласних центрах. Тоді опальний письменник прямує на Херсон, де працював ще до арешту, де поруч, у селі Станіславі, живуть нині його рідні. Але й тут він, виявляється, зайвий. Саві не знаходиться місця ні в літературі, ні в журналістиці, ні в родинному колі, а отже, за великим рахунком, - у житті… Повернувшись нереабілітованим у суспільство, де з новою силою вже розгорталася боротьба з українським націоналізмом, наштовхнувшись на глухий мур людської байдужості й необґрунтованих підозр, письменник потрапляє у страшну безвихідь. Він ніби кинутий усім світом напризволяще…
Тут і починається найзагадковіша і найтрагічніша сторінка в біографії Сави Захаровича Божка, жорстоку, кістляву крапку в якій поставила смерть…
Синівські спогади про батька
Коли наприкінці 30-х років «люди в шкірянках» забрали Саву Божка, його меншому сину було лише дев’ять місяців. Вдруге - і востаннє - він побачив рідного батька майже через десять років. Сталося це в серпні в таврійському Станіславі. Це стародавнє козацьке поселення розташоване на самому окрайці Станіславської коси.
Саме тут, у хаті нащадка козацького роду діда Никифора Гаркуші, й жили по війні два його малі онуки, сини Сави Божка, що дітлахами пройшли крізь страшне пекло фашистських концтаборів. Хлопчаки Юля та Сева поступово зводилися на ноги, дід та баба дбайливо годували їх городиною, відпоювали цілющим козячим молоком. Мати, Марія Никифорівна, на той час дбала про народну освіту на Західній Україні. Про батька ж старі зумисно не нагадували малим. У всіх бідах, що звалилися на родину Гаркушів-Божків, вони звинувачували саме Саву і прагнули якомога далі тримати від нього синів. Такі вже часи були...
Отож одного сонячного серпневого дня першого повоєнного року до тину дідового обійстя підійшла стомлена, ще молода, але уже з сивиною на скронях людина, в запиленій військовій шинелі (це влітку!). Підійшов чоловік, зіперся на тин стомлено і мовчить. З лагідним усміхом дивиться на хлопчаків, що на той час вовтузилися на подвір’ї.
Всеволод Савич Гаркуша-Божко згадував опісля: «Ми з братом саме возилися під хатою з виводком кумедних цуценят, що привела наша німецька вівчарка Дамка. Бачу, стоїть біля воріт чоловік у військовому, з солдатським мішком за плечима. Усміхається, гукає нас до себе пальцем. Мені чомусь стало радісно і смішно. Беру на руки одне із чорнявих цуценят і несу до незнайомого мені дядька, у якого з-під шинелі на грудях блищать бойові ордени та медалі. Не знаю чому, але подумалося, що він хоче придбати у нас цуценятка. Чоловік узяв на руки, як малу дитину, песика, лагідно погладив мене по голівці своєю важкою долонею і якось просто, тихо мовив: «Ну, здрастуй, Сево. Я - твій батько». Потім тепло обійняв Юлю… У нас же з батьком склалися теплі, дружні стосунки. Ми швидко з ним, як кажуть, зійшлися. Разом ходили на лиман, рибалили. Він багато всього нам розповідав цікавого, в основному про війну, історію України, козацтво. Бувало, читав свої вірші.
І все ж батько відчував себе у Станіславі якось розгублено, самотньо. Безумовно, давалося взнаки стримане, коли не холодне, ставлення до нього з боку господарів. Певне, боліло й те, що через стільки літ так і не судилося зустрітися з дружиною. Тяжко пекло жорстоке тавро - „ворог народу”. Дуже переживав, що останнім часом йому не писалося. Бувало, на день-два зникав батько зі Станіслава. Їздив до Херсона, намагався влаштуватися у „Наддніпрянську правду», де колись працював. Та йому відмовили, адже щодо цього діяла заборона мешкати письменнику навіть у обласному центрі.
Близько двох тижнів перебував батько разом із нами в Станіславі. То були незабутні для мене і Юлія дні! Наприкінці серпня він тепло попрощався з нами, зодягнув свою важку фронтову шинелю і назавжди полишив непривітну до нього дідову хату. Більше ми його не бачили...
Десь через півроку батько помер загадковою смертю по дорозі до свого рідного села Крутоярівка - про це я дізнався через багато літ опісля. Того ж страшного, голодного 1947 року, як ворога народу, було заарештовано на Буковині і нашу матір. Ось і виходить, що вся родина Божків не оминула концтаборів: дорослі - радянських, діти - фашистських... Мати повернулася до нас через десять літ, а батько - вже ніколи...”
Сини Сави Божка (на жаль, - нині покійні), пройшли, як належить, відміряний їм Всевишнім життєвий шлях. Вони залишилися гідні пам’яті свого батька, робили все, щоб його несправедливо забуте ім’я, його розпорошена часом вагома творча спадщина поверталася до нащадків. Ніколи не забували, чиї вони діти, хто їх батько, хоча й бачилися з ним протягом якихось двох тижнів у далекому 46-му році в козацькому славному селі Станіславі.
Повернувся додому, щоб спочити навіки
Згадують, як наприкінці 20-х років молодий Сава Божко, зійшовши на гору, поглянув на рідну Крутоярівку й емоційно-пророчо мовив до Володимира Сосюри, який гостив тоді у нього: «Як я люблю тебе, моє рідне село. Скільки дало ти мені. Я тут народився, тут на кручі мене й поховають». І як у воду дивився...
Свою любов до малої батьківщини Байда (саме так по-вуличному називали рід Божків у Крутоярівці) проніс крізь усе своє нелегке життя, вилив її у своїй творчості, у книжках «Козаччина», «Хмельниччина», «У степах».
Останні дні свого трагічного життя С.З. Божко провів у батьківській хаті одинаком. Працював на шахтах Донбасу. Про це свідчить і документ - витяг із облікової картки гірника С.З. Божка з Красноармійської шахти імені Димитрова, що на Донеччині. Втратив роботу в голодну весну 47 року через конфлікт з лектором-комуністом на колективних шахтних зборах. Начальство залишило уже вкрай виснаженого Саву без продовольчої картки. А тоді це було рівнозначно смерті…
І він спрямовує свою хворобливу ходу, як підбита птаха останній лет, в рідне гніздо - село, єдине місце на землі, де його ще не зрадили, хоча ніхто й не чекає у батьківській хаті. Він повертає до рідних дерев, степових трав, бо в людей, їх добросердя, чуйність уже важко вірилося.
Тут, у степовій лісосмузі, під старезним кленом біля села Слов’янка, що зовсім поруч з хутором Крутоярівка, втрачає свідомість. Непритомного Саву підібрав родич-односелець. Але іскра його трагічного багатостраждального життя уже ледь-ледь жевріла…
Поховав Саву Захаровича на тій самій заповітній кручі над селом П.П. Божко, його племінник. Це вже опісля земляки, зібравши всім гуртом по копійці, поставили на могилі Божка-Байди сиво-червоний пам’ятник, де викарбувано: «Український письменник Сава Божко (1901-1947)». Кілька років тому я побував на місці останнього спочину С.З. Божка . Опісля написалися ось ці рядки:
Дві дати в холодних дужках,
Неначе життя у кайданах,
Й тире - доля Сави Божка,
Жорстока, як рвана рана.
В узвишші, над рідним селом,
Стоїть посивіла брила…
Спочило тут тіло його,
Але чи душа спочила?..
А реабілітували уже покійного письменника у «хрущовську відлигу», аж через довгих тринадцять літ суд скасував жорстокий вирок НКВС СРСР, і справу було припинено за відсутністю складу злочину.
Цього року виповнюється 80 років, як побачив світ найвідоміший твір Сави Божка - «У степах». А вже наступного будемо відзначати 110-річчя з дня народження письменника.
З приводу цього подумалося: а чому б нашому сучасному козацтву не докласти своїх зусиль і завзяття для гідного вшанування пам’яті людини, яка у своїй творчості так багато зробила для повернення рідному народу його багатющої історії, високохудожньо, тепло оспівала прабатьківську степову землю. Так, маємо перевидання (хоча й мізерним накладом) роману «У степах». Так, плідно працює у Красноармійській школі №12 єдиний в Україні музей С.З.Божка (про це окрема розмова). Але ж залишаються у несправедливому забутті твори письменника на козацьку тематику - «Гетьманщина», «Хмельниччина», «Над колискою Запоріжжя» тощо.
І було б символічно і цілком логічно, коли б за перевидання цих безцінних книжок взялося саме сьогоднішнє українське козацтво. Кому, як не йому, повернути із забуття до нащадків творчу спадщину Божка-Байди. Тим паче, вагомий привід маємо: ювілейні дати в біографії талановитого українського письменника. На щастя, рідкісні екземпляри цих видань ще якимсь дивом зберегли у музеї шахтарського Красноармійська, в чому я нещодавно сам переконався під час відрядження туди. Але ж твори Сави Божка заслуговують на масового читача, тим паче - на увагу з боку його прямих нащадків-козаків!..