Скитія -Україна
|
|
| Скіфи були неперевершеними майстрами золотих справ. |
Се вже стало обридливим шаблоном: тільки-но мова заходить про скитів - звучить стереотип: їхнє походження загадкове. Та ми вже знаємо: „загадкове” - значить українське. Бо так само „загадковими” є етруски (русини із Прикарпаття), роксолани (союз давньоукраїнських племен росів і аланів) і навіть орії-трипільці - творці людської цивілізації.
|
|
| Країна Скіфія. |
Але на „курячу сліпоту” страждають не лише „наші українофоби”, а й ті зарубіжні дослідники, яких душать ревнощі чи заздрощі, а тому вони не „помічають” того, що саме давня Україна-Оратта є колискою індоєвропейських мов і культур (виняток - англійські дослідники Роберт Макрам, Уільям Крен та Роберт Макнійл, про книгу яких „The Story оf English” ми вже згадували).
Наші опоненти, звісна річ, не квапляться визнавати, що СКІФІЯ - ЗОЛОТА СТОРІНКА УКРАЇНСЬКОЇ ІСТОРІЇ. Хоча є певні компромісні кроки. Так, Українська радянська енциклопедія зазначає: „ Питання про походження скіфів остаточно не розв’язане: одні вчені вважають, що вони прийшли з Азії (що є імовірнішим), інші - автохтонним (місцевим) населенням північного Причорномор’я”. (УРЕ.- Т.13. - 1963 - С.206). Однак „сучасний” погляд ( скажімо, в першому томі „Давньої історії України” (1994) за авторства групи дослідників під орудою П.Толочка знову заплутує питання про походження скіфів: „ Обставина появи скіфів у степах північного Причорномор’я не зовсім ясна” (С.104).
Однак усе з’ясовує аналіз етногенезу нації, тобто погляд на історію за етнічними критеріями. Проте спочатку про назву народу, що його правильніше було б назвати „скити”. Тут доречним є нагадування Володимира Петрука, автора незвичайної книги „Скіфія - Оукраїна”, про те, що греки називали скіфів „чашниками” (бо вони їли свої гарячі страви з дерев’яних чашок), що по-грецьки звучало так: skuthas. Отже, скити.
|
|
| Скіфські побратими. |
Історія Скитії (Скіфії) починається у III-II тисячоліттях до н.е., коли внаслідок безперервного демографічного вибуху - діяла мудра концепція волхвів про розосередження нації: що три роки на „нові землі” вирушали молоді громади Оратти. Але в світи йшли й „охочекомонні” - найрозумніші. Вони котили в ту ж Месопотамію цивілізоване диво: вози на колесах, що їх тягли не бачені досі автохтонами приручені тварини - коні; гнали корів, що стануть в автохтонів священними тваринами; вони, прибульці з-над Дніпра, везли плуги, вертикальні ткацькі верстати і - перше в світі протошумерське письмо-клинопис. Переселенців з-над Дніпра було багато - й вони спричинилися до державного утворення в Передній Азії - ОРІАНИ (аж у VI ст.н.е., коли араби захоплять ті терени, Оріану перейменують у Іран).
|
|
| Скіфський воїн. |
Водночас переселенці-орії не лише навчали автохтонів землеробської справи, письма, ткацтва, - а й самі навчалися в автохтонів... Зокрема, прибульців вразило те, що Схід торгував.
В основному се була мінова торгівля, але вона - помітили прибульці з -над Дніпра - сприяла єднанню автохтонів із сусідніми племенами, тобто унеможливлювала грабіжницькі війни.
Орії-хлібороби активно взялися за свою справу - рільництво (в родючих долинах) і скотарство серед безмежних і родючих степів. А орії-охоронці (воїни, які здійснили свою місію, забезпечили щасливе прибуття давньоукра-їнських громад орачів на нові землі) повернулися на свою чорноземну батьківщину й зайнялися торгівлею хлібом зі Сходом, узявши на себе функції перекупників.
Бойові загони охоронців-скитів рушили у рідні степи через Кавказ. У степи Прикубання і Північного Кавказу скити прийшли двома шляхами: східним узбережжям Чорного моря та берегом Каспійського моря („Давня історія України”). Так, у 70-х роках VII ст. до н.е. скити з’являються на Кубані і Північному Кавказі та поступово починають відтісняти кіммерійську старшину на Захід, до Збруча й Тіраса (Дністра). Тим самим скити переймали владу над народом.
Кіммерійські вожді відійшли й самознищилися, а народ залишився на своїй землі, підкоряючись новим господарям - скіфській старшині, що гордо іменувала себе царями (хоча се були, якщо вдатися до пізнішої козацької термінології, полковники зі своїми полками).
Та своєї мети скіфи досягли: вони стали господарями багатої батьківщини, почали брати з орачів та скотарів данину натурою - зерном та іншими видами сільськогосподарської продукції - й продавати все те передусім античним містам Північного Причорномор’я та Греції. Таким чином і постала у Скитії торгівля як новий етап в історії української нації.
Перший етап торгівлі в Скитії - мінові відносини поміж собою. Адже трудові скити ділилися на дві великі групи: ОРАЧІ Й СКОТАРІ (останніх Геродот помилково називає кочовими скіфами: насправді власники табунів коней, черед корів та отар овець у пошуках паші переганяли свій товар з місця на місце, але - в межах степового Лівобережжя Нижньої Наддніпрянщини).
Але поступово сфера торгівлі у Скіфії розширювалася: налагоджувалися торговельні зв’язки з населенням Кавказу, торувався торговельний шлях на Урал та в Іран. Але головний напрям торгівлі скитів - античні міста Північного Причорномор’я і Греція, основний вид товару - зерно. Сюди, за даними античних авторів, перекачувалося з хліборобської Скіфії понад мільйон пудів пшениці в рік. Важливим перевалочним пунктом на торговельному шляху до Греції була Ольвія, яку місцеве населення називало по-своєму: торжище Борисфенітів.
Борисфенітами Геродот називав усіх наддніпрянців. Крім зерна, зі Скіфії вивозилася худоба, мед, віск, риба, шкіра, а також „величезна кількість безумовно відмінних рабів” (Полібій), захоплених скіфами у походах. Головним невільницьким ринком був Танаїс - місто в гирлі Дону.
Завозили скіфи з Греції вино, оливкову олію, тканини, різні вироби грецьких ремісників. На торгівлі зерном царські скіфи озолотилися. А скіфи-орачі та землероби навпаки - озлидніли. Історики та археологи фіксують прикре явище: із V століття до н.е. простежується поступовий занепад місцевої економіки найродючішого регіону України - Середньої Наддніпрянщини: зменшується кількість населення, припиняють своє існування деякі укріплені центри й селища. Причина - визиск, нещадна експлуатація хліборобів.
Побратимство
Скіфське воїнство збагатило українську націю такою позитивною рисою, як побратимство. Воно відоме нам із козацьких часів. Коли двоє козаків поклали побрататися, вони йшли до церкви і, стоячи на колінах під омофором, в один голос промовляли: „Клянемося горілки не пити, брат брата любити, Україні вірно служити” (За Д. Яворницьким). Але побратимство виникло за скіфських часів, і се зайвий раз доводить: скіфи й українські козаки - сини однієї нації. Відомий археолог і поет Борис Мозолевський (саме він віднайшов славнозвісну золоту пектораль у Товстій Могилі) у книзі „Скіфський степ” (1983), йдучи за античними джерелами, описує скіфський обряд побратимства.
...Майбутні побратими, надрізавши пальці, капали в ріг з вином кров. Відтак занурювали в ріг леза мечів своїх; по тому, обійнявшись і стоячи на колінах перед скульптурою бога бойового побратимства Тура, пили вино. Після сього ніяка сила не могла їх розлучити.
Про се розповідає давньогрецький письменник Лукіан (II ст. н.е.), який записав із вуст скіфа Токсаріса хвилюючу бувальщину.
... Двоє скіфів, Дандаміс і Амізок, побраталися. Їх військо стояло на прикордонному побережжі Танаїсу (Дону). Одного дня Дандамісові випала черга гнати табун на випас. Коли він другого дня повернувся, то побачив замість свого табору руїни. Скіфські воїни лежали вбиті чи поранені. Дандаміс дізнався, що сарматська кіннота перепливла Танаїс і несподівано напала. Була коротка січа:сармати, використовуючи чисельну перевагу, перемогли. Забрали багатьох скіфів у полон. Серед них Амізока. Дандаміс, почувши се, кинувся у річку і поплив до протилежного берега. Сармати кинулися до нього з мечами, але він вигукнув заповітне слово:„Зарін” (тобто викуп). Його одразу одвели до сарматського царя. „Царю, - сміливо сказав Дандаміс, - твої воїни полонили мого побратима Амізока. Відпусти його!” - „А що ти маєш і що хочеш віддати за життя свого друга?” - запитав жорстокий цар. „Нічого, крім життя, у мене немає, - сказав твердо Дандаміс. - Але якщо тобі, царю, заманеться - я можу віддати життя за волю побратима мого Амізока”. Цар подумав і, хижо блиснувши очима на юнака, сказав: „Життя нам твого не треба, але коли хочеш звільнити побратима, то віддай лише частину того, що пропонуєш, - очі!”
„Бери!” - вигукнув Дандаміс, не вагаючись. - Бери, царю, бери!” Цар махнув рукою і двоє охоронців підскочили, вихоплюючи гострі кинджали з піхов. Мить - і... лише криваві вирви на місці очей... Цар повелів привести Амізока. А він, уздрівши осліпленого Дандаміса, зблід, обійняв побратима і вигукнув: „Хочу розділити твій біль і твою долю!”. І різким рухом своїх дужих рук та цупких пальців вирвав свої очі...
Се вразило царя. Він повелів провести сліпих побратимів до ріки, посадити в човен і перевезти на протилежний берег. Відтак замислено мовив: „Таких людей можна полонити, напавши зненацька, але ж яким буде кінцевий результат битви з ними?” І наказав своєму війську відступити.
А коли невдовзі у Скіфію вдерся перський цар Дарій із 700-тисячним військом - сарматський цар прийшов зі своїми полками на допомогу скіфам.
Ось уже понад 2500 років, починаючи з Геродота, ся подія цікавить учених-істориків та вабить прихильників її Величності Історії. Немає, певно, такої розвиненої, цивілізованої країни, історики та аматори якої не досліджували драматичні і водночас знаменні та не менш загадкові події 514 року до н.е. на терені Півдня України-Скіфії.