(Початок у № 9-10)
У містечку Сорочинцях
Столична преса Російської імперії післягоголівських часів постійно називала Миргород і Сорочинці „безпросвітною глухоманню”. Цей силоміць насаджуваний образ глибокої провінції притлумив будь-які намагання української людності згадати, що обидва ці містечка були досить значними центрами діяльності українського козацтва XVIII століття: Миргород дав назву одному з найвідоміших козацьких полків Гетьманщини, а в Сорочинцях розміщалася резиденція миргородського полковника Данила Апостола (згодом гетьмана) й кількох наступних полковників, крім цього, там були сотенне та полкове правління.
Миргород у XII-XIII ст. відігравав роль сторожового пункту східної окраїни Київської Русі. |
Містечко Сорочинці відоме з першої половини XVII століття, коли воно існувало під назвою Краснопіль, саме так воно позначене на мапі Гійома-Левассера де Боплана. Містечко розрослося і зміцніло наприкінці XVII - на початку XVIII століття, за часів правління Данила Апостола, який осів саме тут, у маєтку свого батька, теж миргородського полковника Павла Апостола. Саме тут, у Сорочинцях, у 1704-1726 рр. Д. Апостол підписував більшість своїх універсалів - про призначення на старшинські посади, про надання рангових маєтностей, дарування сіл і угідь козацькій старшині.
У Сорочинцях, як і в Миргороді, був „город” - дерев’яно-земляне укріплення з валом, палісадом і ровом, з баштами, гарматами, з двома рядами оборони, з кам’яницею на території фортеці. Центр укріплення був на узвишші, на місці, де згодом, у 1732-1734 роках, за наказом Д.Апостола було споруджено Свято-Преображенську церкву. З боку річки Псла валу не було, захистом там служила течія і крутий річковий обрив.
У 2007 році у м.Миргороді створено Сквер козацької слави. |
Жорстокі часи, постійні війни потребували значних арсеналів. Тому у Сорочинцях були свої майстри-зброярі; в містечку та його околицях добували поташ та селітру для порохового виробництва. Для селітряних розробок виявилися зручними степові могили, яких довкола Сорочинців було кілька десятків. Найдавнішими відомими сотниками Сорочинської сотні Миргородського полку були: Муха (1649, тоді ще сотня називалася Краснопільською), Іван Борисенко (1672), Іван Мартиненко (1682, 1691-1693), Іван Романенко (1686-1689). Прізвища двох останніх сотників, на нашу думку, не є родовими прізвищами (які на той час ще не стабілізувалися); це, найімовірніше, імена по батькові.
У 1713-1722 рр. сорочинським сотником був Петро Жученко. Близько 1723-1737 років сорочинське сотництво очолював Микола Горонескул, 1737 р. його заміщав наказний сотник Степан Улізько. У 40-х роках сотницька влада була в руках Федора Єфремова (1741-1745) й Андрія Дем’яновича (1745-1748).
Із Сорочинцями пов’язана діяльність цілої когорти освічених полкових діячів - писарів та канцеляристів.
Діяли в Сорочинцях чотири церкви - Спаська, Пречистенська, Нікольська і Воздвиженська. При всіх церквах функціонували школи, в яких викладали дяки, і шпиталі (крім Воздвиженської церкви), де знаходили притулок немічні, каліки, самітні люди.
За роки полковництва й гетьманства Данила Апостола містечко Сорочинці значно розрослося, набрало ваги як адміністративний центр. 1737 року в ньому були житлові двори миргородського полковника Василя Петровича Капніста, три окремих двори, які належали Апостолам.
Наприкінці 20-х років XVIII століття в Сорочинцях з’явилися численні „приїзні двори” сотників Миргородського полку, яких Д.Апостол часто скликав на ради та офіційні партикулярні учти. Такі двори в Сорочинцях мали миргородський сотник Данило Павелко (Павлєв), хорольський сотник Єремій Родзянко, Потоцький сотник Юрій Сахачов (Саратов), „бивший сотниченко сорочинський” Яків Жученко, значковий товариш Миргородського полку Дем’ян Романович Лісницький (правнук миргородського полковника часів Хмельниччини Григорія Лісницького) та інші знатні особи.
У Сорочинцях, у полковій канцелярії та в осіб, що належали до управлінської еліти, в першій половині-середині XVIII століття накопичувалися різнорідні документальні матеріали з історії України. Полкові канцеляристи (а це були особи з досить високою освітою) на замовлення „малоросійського шляхетства”, себто козацької старшини полкового, а то й вищого рівня, виготовляли різноманітні рукописні книги, збірники документів, копії історичних праць, літописів.
Так, 1751року у Сорочинцях було створено список „Літопису Грабянки”. Дослідники рукописних раритетів висловлювали думку, що збірник було переписано для Петра Даниловича Апостола, гетьманового сина. Але на берегах цього рукопису був ще й пізніший надпис: „Из библиотеки Семена Капниста”. Тож логічно зробити припущення, що список було зроблено за наказом миргородського полковника Василя Петровича Капніста, який очолював полк у 1737-1751 роках. Згаданий же список „Літопису Грабянки”, либонь, перейшов до полковникового сина Василя Васильовича Капніста, відомого письменника й політичного діяча кінця XVIII століття - початку XIX століть, а вже від останнього - до його онука Семена Васильовича Капніста (1791- 1843).
Помітну роль у житті Миргородського полку й містечка Сорочинців як головної резиденції відігравав Сорочинський Свято-Михайлівський монастир, який був духовною опорою миргородського козацтва.
Полкова артилерія, музика й сторожа
Полкова артилерія вважалася своєрідною елітою козацького війська, особливо це спостерігалося в Сорочинцях, де дислокувалася гарматна потуга Миргородського полку. У козацьких полкових реєстрах артилерійців записували першими після полкової старшини - полкового обозного, судді, писаря, осавула й хорунжого.
Військові фахівці в цій галузі поділялися на пушкарів, тобто майстрів із виготовлення важкої зброї, і гармашів, які її обслуговували. Пушкарями в Миргородському полку 1723 року були всього четверо - Ілляш Коваль, Левко Мугиря, Максим Попович і Омелько Чардин. Гармашів же налічувалося 11 чоловік: Герасим Кузьменко, Яків і Федір Пере- дерії, Левко Шутько, Андрій Тома, Микита Бабич, Іван Співак, Корній Тетіївський, Лазар Хоруженко, Ілляш Стельмах, Яків Чепур.
Про те, що пушкарі й гармаші були не простими козаками, свідчать хоча б такі факти: багато хто з них наприкінці XVIII століття одержав статус дворянства, певна річ, це були дрібні дворяни. Так, нащадки згаданих вище „гармашів” Передеріїв - Михайло і Максим Передерії - 1801 року були записані як дворяни.
У 20- х роках XVIII століття в Сорочинцях жили також представники нижчої „касти” артилерійської обслуги - „фурманщики, належниє до армат”, тобто гарматні візники. Це були Михайло Карпенко, Сидір Шутько, Ничипор Скубатенко, Грицько Чумаченко, Петро Сененко, Пилип Купченко, Савка Бригаденко, Процько Скороходенко, Петро Тарасенко, Василь Іващенко, Михайло Дибенко, Іван Тимошенко, Іван Лисиця.
Нащадки „фурманщика, належного до армат”, Петра Тарасенка мали кілька хуторів поблизу Сорочинців і села Солонців. Іван Тарасенко на початку XIX століття був дворянином у Сорочинцях. А за часів юності Миколи Гоголя в містечку жив підпоручик Феодосій Павлович Тарасенко.
Козаки Миргородського полку - пушкарі, гармаші, артилерійці - нерідко осідали довкола Сорочинців окремими господарствами-хуторами, як-от артилерієць Ляхно у другій половині XVIII століття. З ліквідацією козацтва Ляхни набули дворянських прав.
Під час науково-дослідної експедиції 1926 року під орудою С.А.Таранушенка в Сорочинцях були виявлені старі будівлі, які ще збереглися від козацької доби. Це будинки Миргородської полкової канцелярії і городського суду, земського суду, сорочинської сотенної канцелярії; казенний льох, дерев’яний, з мурованою нішою; дерев’яний соляний „анбар”, дерев’яна будова, де свого часу зберігалася полкова артилерія.
Тут-таки був і арсенал іншої зброї та припасів. Пороху у Сорочинцях не виробляли, проте поширеним був селітряний промисел як основа для виробництва пороху. 1780 року колезький асесор (колишній козацький старшина) Іван Чорниш збудував у містечку селітряний завод на 3 котли. Там щороку виварювалося близько 100 пудів селітри, яку збували на казенні шостянські порохові заводи.
Полкова музика відігравала значну роль у війську. Сурмачі, литавристи-довбиші, гудці, пищалки, барабаші, трембачі подавали звукові команди під час бою, умовні сигнали до певних військових і масових дій - зборів на раду, сигнали атаки, відступу, алярму (тривоги), оточення ворога з боків тощо. Музики надихали козаків перед початком бою, завдавали ритму на марші в поході. Литаври - великі мідні котли, обтягнуті шкірою, - входили до складу клейнодів, знаків козацької старшинської влади.
Миргородська полкова музика мала свого капельмейстера, що звався отаманом. У 20-х роках XVIII століття ним був Андрій Палієнко. До складу музик тоді входили четверо трембачів, двоє сурмачів і один довбиш; за різних часів склад музик змінювався, вводилися нові музичні інструменти. Полкова музика належала до вищої верстви в полковій ієрархії. Наприклад, довбиш-литаврист Григорій Качурівський у 1722-1723 роках входив до складу шляхетської полкової еліти.
Багато козацьких прізвищ Миргородщини походять саме від роду їх занять: Музика, Сурмій, Пищалка, Тулубецький (від слова тулумбас - різновид литаври), Скрипай, Кобзій, Кобзар, Бандурко, Дудар, Дудюк, Довбиш.
До окремого прошарку служників у козацькому війську належала й полкова сторожа. 1723 року у складі полкової сторожі були троє: Грицько Іванченко, Андрій Данилович і Прокіп Мареничі. Відомо, що останній з них досяг певного становища в козацькому суспільстві, і його син Іван Прокопович Маренич (1725-1794) уже став корнетом, набув статусу дворянина. Він жив і помер у містечку Сорочинцях. Рід Мареничів був досить великим. Хутір Мареничів, що за кілька верств на південь від Сорочинців, дедалі розростався, ставши згодом селом Мареничами.
Був у полку й „цилюрик” - цирульник, який виконував, окрім своїх прямих обов’язків, ще й деякі функції лікаря: пускав кров, розрізав рани, виймав кулі тощо.
У штаті полкової обслуги в деяких полках, наприклад, у Гадяцькому, був ще й кат. У Миргородському полку, за відомими нам документами, такої штатної одиниці не було передбачено.