…В Яру колись гайдамаки табором стояли,
Лагодили самопали, ратища стругали.
У Яр тойді сходилися, мов із хреста зняті,
Батько з сином і брат з братом одностайне стати
На ворога лукавого, на лютого ляха…
Тарас Шевченко. Гайдамаки
Мабуть, у кожній країні світу є місцина, яка віками невидимою пуповиною скріплює фізичну плоть нації з її духовним єством. В Україні таким священним куточком, без сумніву, можна назвати урочище Холодний Яр. Ця назва віддзеркалює не лише природну властивість ландшафту, який абсолютно з нею співпадає, - навіть у спекотну погоду тут відчувається свіжість і прохолода. З нею пов’язані чи не найважливіші події історичного розвитку, становлення та ствердження духу української нації. А оскільки українство й християнська церква більше тисячі років крокують поруч, то якраз Холодний Яр у строкатому історичному різночассі був оберегом православ’я. Символом нескореності ворогам у центрі Холодного Яру височить, виблискує банями, як і багато століть тому, Мотронинський монастир, зведений на місці древнього скіфського городища.
Історію його заснування оповідає давня українська легенда. На початку XI століття, в часи правління Ярослава Мудрого, тут стояла фортеця воєводи Мирослава - близького приятеля київського князя. Якось, повертаючись із походу після розгрому печенігів у 1036 році, Мирослав вирішив перевірити охорону фортеці й виставив свої човни у бойовому порядку. Прийнявши човни за ворожі, дружина воєводи Мотрона наказала їх атакувати. У цій безглуздій сутичці Мирослав загинув. Спокутуючи страшну помилку, богобоязлива Мотрона прийняла монашество і заснувала тут монастир, який став називатися Мотронинським.
Як і багато століть тому, потопає у деревах Мотронинський монастир. |
Щоправда, монастир був не першою тутешньою православною обителлю: значно раніше, ще за ранньохристиянських часів, у безмежних холодноярських лісах, порізаних глибокими ярами і численними життєдайними джерелами, поселялися у печерах монахи-відлюдники. Тут усе відповідало потребам тих, хто на самотині прагнув спілкуватися з Богом. Тож ця місцина здавна була намоленою, про що в народі ходили різноманітні чутки, легенди, перекази, створюючи навколо неї ореол місця сакрального, характерницького, пророчого.
На сторожі віри святої
Герої-холодноярці трьох епох завжди будуть жити у пам’я¬ті народній. |
Перша письмова згадка про холодноярську православну обитель датується 1198 роком. У Симеонівському літописі йдеться про те, що на монастирському подвір’ї переяславський єпископ Павло заклав церкву Іоана Предтечі. У 1240 році монголо-татарське військо, очолюване Батиєм, ущент знищує монастир, і його територія на довгі роки стає пусткою. Згодом знову в цій місцевості з’являються монахи, які «жили без церков, у печерах і келіях пустельних».
Заново монастир починають розбудовувати в другій половині XVI століття. «У 1568 році монахи почали відновлювати розорене святилище благословенням православного митрополита київського Іони Протасовича», - йдеться у стародавній хроніці. У цей час Мотронинський ліс, у тому числі й монастир, перебував у володіннях Черкаського староства, яке тримало «на Тясмени… сторожу польную», тобто пильнувало кордон. Крім того, тутешній люд користувався дарами цього багатого куточка природи: добували мед, полювали на звірів і птахів, ловили рибу в річках та ставили на них млини, орали й засівали землю. Завдяки пожвавленню господарської діяльності швидко поновлювався й монастир.
Дрімає став холодноярський… |
Після унії 1569 року перед українським народом постало складне питання - захист православної віри від посягань чужоземців. У цей час монастир стає осередком православ’я. Крізь тисячолітню історію обителі простежується закономірність: як тільки рідній вірі чи Батьківщині загрожувала небезпека, роль Мотронинського монастиря особливо зростала.
І немає нічого дивного в тому, що протягом двох наступних століть обитель перебувала під патронатом козацтва. Українськими гетьманами у різні часи було видано чимало універсалів, згідно з якими Мотронинський монастир отримував земельні та лісові угіддя, сіножаті та пасіки, ставки та млини. З-поміж інших церква особливо виділяє гетьмана Петра Конашевича-Сагайдачного, котрий «не замедлил принять сию древнейшую пустынную обитель под своє покровительство». В його універсалах 1620-1621 років визначаються кордони монастирських володінь.
За часів Руїни, під час спустошливих походів турецького війська на Чигирин у 1672 і особливо в 1677-1678 роках, монастир знову було нещадно потрощено. «Сожжен и вконец разорен», - зафіксували хроніки тих часів.
Мов міфічний птах Фенікс, монастир знову постає з попелу вже через сім років. Із благословення київського митрополита Гедеона на території монастиря будують капличку та церкву. Знову у всій своїй красі обитель постає у 1717 році: на прохання переяславського єпископа Кирила Шумлянського чигиринський староста, князь Ян Каетан Яблуновський допомагає відбудувати монастирське господарство, звільняє від податків і підтверджує його право на численні землеволодіння. А вже через десять років на монастирському майдані піднялися до хмар і засяяли золотом бані й хрести новозбудованої Троїцької церкви. «Мотронинський монастир вирізнявся від усіх українських монастирів і стародавністю, і кількістю братії, і своїм чудовим місцем», - описано монастир у книзі «Нескорений велет». У 1845 році тут побував Тарас Шевченко. Про відвідини обителі свідчить його акварель із зображенням монастиря.
У цей час у стінах обителі перебувало 45 монахів та послушників. Монастирські справи йшли добре, чи не основним джерелом доходу для братії була, як не дивно, чорна археологія. Монастир скуповував у приватних копачів золото та інші дорогоцінності, які у великій кількості «добували» з численних холодноярських курганів та могил. Розповідали, що рахували те золото сотнями пудів. І це не порожні слова. Під час голодомору 1922 року монастир пожертвував мільйон карбованців голодуючим, проте навіть благодійність не врятувала обитель від закриття у 1923 році...
Там гострили й освячували ножі
Важко знайти куточок української землі, який за кількістю вагомих істричних подій та пролитої крові її кращих синів міг би зрівнятися із Холодним Яром. Доказом цього є численні козацькі могили - безмовні свідки того, що на цій благодатній землі ніколи не було миру і спокою. Так само, як і тисячолітні дуби під своїми кронами зберігають багато таємниць холодноярців, що, рятуючись від посягань чужинців, у різні часи народжували і хліборобів, і воїнів, бо саме цьому урочищу випала доля стати форпостом у боротьбі за волю народу.
Наших славних предків-козаків важко було звинуватити у несмаку. Що не кажіть, а козарлюги вміли вибирати, і в першу чергу - місця свого базування.
Холодний Яр вороги нашого народу часто-густо називали осиним гніздом, яке недруги оминали недарма. У часи Запорозької Січі вся територія на південь від Холодного Яру належала до складу «Вольностей запорозьких козаків». Урочище разом із Чорним лісом входило до прикордонної зони, а власне Холодний Яр аж до ліквідації Запорозької Січі в 1775 році був пересильним пунктом на шляху до Хортиці. На втікачів, які потрапляли в цей район, поширювалися права, як на козацькій вольниці. Тривалий час Мотронинський монастир був чи не найпершим в Україні військовим шпиталем. Сюди привозили поранених у боях запорожців, за якими дбайливо доглядали монахи, тут доживали свого віку старенькі немічні козаки.
Кожного разу, коли поляки й росіяни топили національно-визвольний рух у крові українського народу, повстанці, як правило, відступали в холодноярські ліси. Тут збирали нові сили і знову йшли у бій. У черговий раз «повіяв огонь новий з Холодного Яру» на початку XVIII століття, коли урочище стало центром гайдамацького руху. До речі, борців за волю України стали називати гайдамаками у 1717 році. Вперше цю назву в офіційних документах вжив реґіментар української частини королівських військ Ян Ганецький. Отже, у першій половині XVIII століття цей ліс на десятки років став головною базою гайдамаків, тут вільні козаки організували Холодноярську Січ. У 30-х роках повстанський рух очолювали козацькі ватажки Верлан, Грива, Жила, у 40-х - Гнат Голий, Г.Похилий, С.Неживий, а в 1768 році - Максим Залізняк. Діяли тут гайдамацькі загони під проводом Шелеста, Писаренка, Медведя, Теслі, Письменного, Швачки, Журби, Бондаренка, Москаля, Середи, Чорного, Бороди, Рудя, Тарана, Невінчаного, Беркута.
У часи народних повстань настоятелі святої обителі освячували повстанцям зброю. Церемонія посвяти відбувалася на березі холодноярського ставу, водами якого окроплювали шаблі та ножі. Ця віковічна традиція має продовження і в наші дні. На монастирському подвір’ї, поблизу ставу, який носить назву «Гайдамацький», сучасні українські козаки, нащадки гайдамаків, проводять ритуал освячення зброї. Звичайно, це не та зброя і застосовується не з тією метою. Традицію прадідів сучасні козаки бережуть для наступних поколінь, вважаючи, що боротьба за волю України ще повністю не завершена.
На святу справу, на боротьбу за віру й свободу їх кликав Великий Мотронинський дзвін.
До цього часу збереглися рештки пня тисячолітнього дуба, який називали Скликом. За часів Холодноярської Січі та Коліївщини на ньому висів величезний кашоварний казан діаметром півтора метра. Щоб скликати на раду козаків, довбнею били в той казан, і, за переказами, гул було чути за десять кілометрів. Цей дуб не так давно засох, і його зрубали. Як стверджує місцевий лісничий О.Найда, об’єм деревини в ньому становив 35,8 кубічного метра. А в Січовому Яру є пеньок 1500-річного дуба, який «загинув» лише 50 років тому. Під тим деревом, а також під дубом Залізняка Тарас Шевченко слухав оповідання місцевих жителів про Коліївщину та Козаччину, тут народилися поема «Гайдамаки» та вірш «Холодний Яр», тут з-під його пензля вийшли картини «Мотронин монастир», «Дуб на хуторі Буда», «Стінка», «Три хрести».
Власне, з гайдамацьким рухом, або Коліївщиною, Черкащина, й зокрема Чигиринщина, пов’язані тісно. Під дубом-патріархом, що й досі розгортає своє могутнє віття поблизу хутора Буда, збирав повстанців та отримував благословення ватажок гайдамаків Максим Залізняк.
Коліївщина - наймогутніший вибух гайдамацького руху
Поштовхом до широкого виступу селянства стала, з одного боку, діяльність Барської конфедерації польської шляхти, спрямована на усунення короля, ліквідація православних монастирів і церков, запровадження уніатства й католицизму на всій території Правобережної України; з іншого - вступ на Правобережжя корпусу російських військ для боротьби проти конфедератів. Повстання, яке розпочалося у травні 1768 року в районі Мотронинського монастиря, швидко охопило повіти Київського, Подільського, Брацлавського воєводств, потім перекинулося на Волинь і Галичину, знайшло відгомін на Лівобережжі, Слобожанщині, Запорожжі, навіть на Поволжі й Дону.
Основною рушійною силою Коліївщини стало українське селянство, однак у повстанських загонах воювали міщани, окремі загони запорозьких козаків, представники духовенства, солдати й селяни-втікачі з Росії, Білорусі, Молдови, Волощини. Очолив повстання виходець із бідної селянської родини, уродженець містечка Медведівка, що на Черкащині, Максим Залізняк. Весною 1768 року він привів із Запорожжя загін козаків, який і став ядром майбутнього гайдамацького війська.
З другої половини травня до початку червня селянські загони чисельністю 1300 чоловік оволоділи Медведівкою, Жаботином, Смілою, Корсунем, Каневом, Богуславом, Лисянкою, визволили багато сіл на Смілянщині, Уманщині, Чигиринщині. 9 червня гайдамацьке військо оточило Умань - один із тогочасних центрів польсько-шляхетського панування на Правобережжі. Посланий проти гайдамаків кінний загін надвірних козаків, який очолював сотник Іван Гонта, перейшов на бік повсталих. Наступного дня, після переговорів Залізняка й Гонти з уманським комендантом, місто було здане повсталим. Після взяття Умані гайдамаки вчинили в ній погром. Щоб урятувати якомога більше жителів міста, ватажки дозволили козакам вибирати хто кого хоче для одруження та хрещення у православну віру.
Після взяття Умані рада повстанців передала управління містом сотнику Пантелеймону Уласенку, Гонту проголосили уманським полковником, а Залізняка - гетьманом. Керівники повстання проголосили скасування панщини та інших повинностей, визволення Правобережної України від польської влади та об’єднання Правобережжя з Лівобережною Україною.
Було прийнято рішення готуватися до подальшої боротьби з конфедератами. Під Уманню гайдамацьке військо стало табором, де 16 сотень, очолювані сотниками із досвідчених запорожців, протягом червня проводили військові навчання. У червні -липні 1768 року на Правобережжі діяло понад 30 повстанських загонів, які контролювали значну територію і створили у визволених населених пунктах органи самоврядування. Залізняк і Гонта вступили в перемовини з командуванням російських військ, які перебували на Правобережжі, з метою заручитися їхньою підтримкою. Проте 27 червня обидва ватажки були по-зрадницьки захоплені загоном полковника Гур’єва. Івана Гонту було передано в руки польського воєначальника Браницького, а в липні у селі Сербах (нині Гонтівка), після нелюдського катування, його було страчено. Тоді ж, у липні-серпні, російські війська розгромили більшість повстанських загонів, а полонених гайдамаків передали польській адміністрації. На території Правобережної України діяли спеціальні шляхетські суди, які мали завдання розправлятися з учасниками повстання. Гайдамацького гетьмана Максима Залізняка та ще багатьох його побратимів після екзекуції було заслано на каторгу до Сибіру.
Гайдамацьке повстання було придушено, проте воно дало поштовх до інших виступів, у тому числі й у самій Польщі (повстання селян на Люблінщині у 1769 році), а також у Молдові, Угорщині, навіть на території Османської імперії.
Між двома Січами
Після знищення Запорозької Січі територію Холодного Яру та Чорного лісу цариця Катерина II роздарувала своїм фаворитам: Потьомкіним, Самойловим, Давидовим, Раєвським, Бобринським. «Байстрюки Катерини сараною сіли», - писав Тарас Шевченко. Росіяни особливо не переймалися природними багатствами краю й нищили його на свій розсуд. У 1778 році, коли активно розбудовувався імперський флот на Чорному морі, у лісах Чигиринщини почалася масова їх вирубка - Холодний Яр став основним постачальником дорогоцінних порід дерев.
Проте не так просто було витруїти дух свободи з волелюбних холодноярців. Навіть після поразки Коліївщини місцеве населення не втрачало надії позбавитися своїх гнобителів. Окремі повстанські загони діяли тут і в 30-х роках XIX століття, тут гуртувалися селянські повстанські загони у 1873 році. Цей опір, який увійшов в історію як Чигиринська змова, охопив понад 50 сіл Чигиринщини і був придушений царським режимом лише через два роки. Але вогонь свободи в серцях борців не погас. Уже в 1877 році холодноярські селяни створили організацію «Таємна дружина», у лавах якої боролися понад тисячу осіб. І дарма, що її було викрито, а багатьох учасників товариства заарештовано. Той незламний дух волі, який гуляв понад лісами, ярами і яругами, знову готував грунт для подальшого опору.