|
|
| Пам’ятник Івану Сірку у Капулівці. |
Серед степу забутий,
на вітрах розіп’ятий,
у каміння закутий,
ти завмер між віків…
А на лик України
пада прапор зім’ятий,
і прадавні хоругви -
не в руках вояків.
А в ярах крутосхилих
гасне промінь багряний,
і пекучі, мов сльози,
опадають дощі.
І сміються над світом
золоті істукани,
і лунає прокляття,
наче посвист пращі.
Прокидайся, Іване!
Піднімайся, Сірко!
Бо Чумацьких шляхів
запеклось молоко…
Бо чорніють вуста
пересохлих джерел.
Бо на горлицю впав
двоголовий орел.
Бо знецінені душі
блукають в пітьмі.
Бо торгують у храмах
пророки німі.
Бо юрба полохливих
блукає в тумані.
Прокидайся, Сірко!
Піднімайся, Іване!
Там, де воля гуляла,
нині - стоптані трави.
І провидці дволикі,
і чужі голоси…
І принесено в жертву
давній танок кривавий,
і розіп’ято наспіх
ті буремні часи.
Придивися з кургану -
бачиш змучені лиця?
І засліплені очі?
І придушений сміх?
Не дає порятунку
пересохла криниця.
Не несе просвітління
невідпущений гріх.
Прокидайся, Сірко!
Піднімайся, Іване!
Бо ридає земля
у нарузі і ранах.
Бо збайдужіле плем’я
забуло про те,
як колись берегли
її лоно святе.
Бо розбещені душі
не знають снаги,
Бо на покуті - гріх,
а на серці - борги.
Бо хапа булаву
перший - ліпший хвалько…
Прокидайся, Іване!
Піднімайся, Сірко!
Хай, уславлена, знову
блисне шабля гаряча!
І впаде під копита
чужоземний штандарт…
І покаже на обрій
та рука неледача,
що засіяла поле
і вирощує сад.
Не губись в межисвітті!
Не мовчи, наче ідол!
Не приймай від лукавих
ні хули, ні хвали!
Виклич лицарство світле -
щоб не множились біди
І звільнилося серце
від облуд кабали.
Прокидайся, Іване!
Піднімайся, Сірко!
Вже на тебе чекає
твій кінь-воронько.
Бо Покрова зібгала
святий омофор
там, де зрадник - герой,
а священик - актор.
Де осміяна воля
утоптана в бруд.
Де розпродано рай
і розбещено суд.
Не барись, не зречись,
кошовий отамане!
Прокидайся, Сірко!
Піднімайся, Іване!