|
|
| Один із навчальних корпусів Чернівецького національного університету |
Маршрутом дружби та єднання проїхала через всю Україну група козаків і берегинь з Першого студентського козацького полку Українського Реєстрового Козацтва.
Нещодавно, під час відкриття міжнародного спортивного турніру в Донецьку, довелося почути, що змагання вже не такі, як раніше, цього разу не приїхали спортсмени із Західної України, з Києва. Чи то не змогли, чи побоялися. А через кілька днів біля каси попереднього продажу, коли наша група студентів-козаків з Першого студентського козацького полку ДонДІШІ брала квитки до Тернополя, почула схоже: “А ви не боїтеся туди їхати?”.
Найкращою відповіддю на це, тоді риторичне, запитання є наші незабутні враження від поїздки за маршрутом Тернопіль – Коломия – Яремча – Чернівці – Львів, щирість і радість, з якою нас зустрічали і якою ми відповідали господарям того краю. Та про все по порядку.
Коломия – як перлина
Про красу Прикарпаття та його перлину Коломию можна розповідати годинами. Чудова природа, затишні, наче намальовані містечка і села, дбайливі господарі. У Коломиї, де програма нашого перебування була най-більшою, студентів групи розселили в сім’ях. Ми з однокурсницею Галею Неручек поселилися в сім’ї Василя і Мирослави Беркещук. Пан Василь - майстер з ремонту автомобілів, пані Мирослава працює в лікарні. Опікується сім’єю, в якій ще двоє школярів, Славчик і Ромашко, і персидська кішка Сніжана, бабуся Дана. Незважаючи на роботу і свої звичайні клопоти, господарі носилися з нами як з писаними торбами. На сніданок та на вечерю все свіженьке та найсмачніше. На місце збору групи, на екскурсії, по сувеніри і навіть на дискотеку, яку влаштували для донеччан члени організації “Діти світла” (об’єднання молоді на храмових засадах), ми пересувалися автомобілем пана Василя. Ніяких наших відмовок, мовляв, це ж і час, і гроші, пан Василь не приймав. Тільки посміхався, чого б це мої дорогі гості та пішки по Коломиї ходили. З власної ініціативи взявся возити ще двох студентів.
Для Славчика і Ромашки ми стали і друзями, і незаперечним авторитетом у всьому – чи то стосовно комп’ютерних ігор, чи англійської. Батьки хлопців страшенно дивувалися: і як це нам вдавалося так швидко всадовити одного з них за підручники. Звітували школярі перед нами, студентами, гарними оцінками.
Треба було бачити, з якого гордістю Ромчик носив до школи подаровану нами книгу “Українські козацькі назви в санскриті”, що вийшла друком у Донецьку за підтримки Українського Реєстрового Козацтва. А потім розповів, що в його школі планують ви-вчати цю книгу на уроках чи історії, чи народознавства.
Коломия подарувала нам багато цікавих зустрічей - в єдиному у світі Музеї писанок, у педагогічному коледжі, з прихожанами церков, які ми відвідували. Коли прийшов день від’їзду, прощатися з цим містом і його гостинними господарями нам не хотілося. Беркещуки на сімейній нараді навіть день народження Славка захотіли перенести, щоб і ми відсвяткували разом з ними. Втім не на цілий же тиждень. Тож Славчика ми вітали вже з Донецька, телефоном.
|
|
| Студенти з Донецька разом зі студентами Чернівецького національного університету |
Як ламалися стереотипи
Стереотипів на зразок “західняк – бандерівець, східняк – москаль” ні у нас, ні в людей, з якими ми зустрічалися на заході, не було і не могло бути в принципі. Коло наших нових знайомих – студенти Чернівецького національного університету, Львівської богословської семінарії, Коломийського педагогічного коледжу – люди освічені, сучасні, політично підковані. Та все ж багато з тих, з ким доводилося спілкуватися, чомусь чекали, що “донецькі” обов’язково мають агітувати за Януковича. За екс-кандидата у президенти з Донбасу ми не агітували, із задоволенням носили помаранчеві джемпери і значки зі словом “Так”, розмовляли справжньою українською і абсолютно не “суржикували”. Мабуть, те, що хтось в “русскоязычном Донбассе” говорить українською, та ще й чистою, вражало наших співбесідників найбільше. Тож часто питали, якою мовою говорите вдома, в інституті, якою думаєте? Чи є в Донецьку україномовні видання, українські школи? І коли ми розповідали, що і газети є, і шкіл таких багато, й етнографічні майстерні діють, і козацтво в регіоні активно відроджується, багато хто дивувався. Певною мірою захід здивував і нас. Своєю гостинністю і доброзичливістю, релігійністю, неприйняттям всього, що суперечить Божим заповідям, непереборним бажанням бачити Україну справді вільною.
Прихована камера тут ні до чого
Ще одним прикладом зламаних стереотипів стали львівські зустрічі. Коли позаду залишилися відвідання численних музеїв і храмів, задушевні бесіди у кав’ярнях і прогулянки середньовічними вуличками міста Лева, один із наших гідів, семінарист Олег, зізнався, що коли його попросили супроводжувати групу донецьких студентів, він особливо не радів. Певне, слово “Донецьк” у нього останнім часом викликало не найкращі асоціації. Але й відмовитися не міг. Коли приїхав до готелю забирати групу, перше, що кинулося у вічі, - мікроавтобус з помаранчевими стрічками, яким привезли донеччан. Ще більше здивувався, коли почув гарну українську, якою гості спілкувалися між собою. Дивувалися львів’яни і тоді, коли студенти прямісінько в автобусі заспівали “Боже, я молю за Україну”. Якась старенька, що їхала з нами, почувши пісню, витерла сльозу, а потім дістала хрестик і перехрестила з словами молитви співаків. За дні перебування в турне, донецькі студенти слухали коломийський рок, залюбки співали і пісні про УПА:”…а лента за лентою набої подавай, український повстанче, в бою не відступай.» Наш львівський гід навіть сказав: “Мені весь час здавалося, що ось-ось хтось підійде і скаже: посміхніться, вас знімала прихована камера, а донецькі студенти насправді львівські спудеї”.
Боже, я молю за Україну. Боже, я молю за людей
Ці слова із пісні, яку ми часто співали у поїздці, хай стануть нашим оберегом від усіх злих сил, які намагалися чи намагаються поділити громадян України на три сорти, на схід і захід, на “бандер” і “москалів” і не бажають знати, що ми УКРАЇНЦІ, єдина нація, багата історією, своєю країною, співуча, роботяща, розумна, красива. Що схід і захід як два крила птаха, що здіймається до сонця, як два береги могутньої ріки.
… Коли ми їхали потягом додому, мобільні студентів час від часу оживали. Наші господарі, нові друзі цікавилися, як їдемо, як доїхали. Телефонуємо один одному і зараз. І кожного разу говоримо, дякуємо за добро, за гостинність. Запрошуємо до нас на Донеччину. Обіцяємо, не пожалкуєте.