|
|
| Михайло Дерегус. Народження пісні. |
Драматична поема, старовинний лейтмотив якої звучить то тихше, то голосніше, залежно од вітрів історії
(Продовження. Початок у №3-10)
Сахно Черняк
(тихенько до Томиленка)
Але яка ж це слава, як вони
в такій біді од брата відступилися?
Томиленко (теж пошепки)
Отож він і сміється, аж поблід.
Либонь це слава з іншої десь думи
до цих братів азовських заблудилась.
Сахно Черняк
Це ось його - не вмре і не поляже
козацька слава. І твоя. Дарма,
що вас розбито і узято зрадою.
І тих шість тисяч, що в бою лягло, -
це їхня слава справді не поляже!
Томиленко
Поки й світ сонця, не розбили б нас,
якби ж хоч трохи краще ми озброєні.
Сахно Черняк
Або хоч вітер був не у наш бік!
А то ж вони ще й порох підпалили,
а сіно на возах і зайнялося, -
весь дим на нас. Ми тричі їх відбили.
Вони ж усі у панцирах, ми - в свитах.
Вони - з гармат, а ми у кого що.
Томиленко
Ти думав, що тебе я не примітив?
А я тебе давно уже примітив,
як ти тоді у тому димовищі
на ціле військо з шаблею ішов!
Сахно Черняк
А він мене іще й спихає з воза!
Я що, за вами пішки буду бігти
по цій дорозі, як той менший брат?
Томиленко
(тепер уже і він розреготався)
Оце сказав! Ми ж не брати азовські.
Якби ми із неволі утікали,
то я тебе на плечах би поніс!
А ми ж не із неволі, ми - у смерть,
то ми й не хочем брать тебе з собою.
Розвиднюється. Тихо проминає
у паморозі маковичка церкви.
Далеко десь, у сірому ще небі, курликають
промерзлі журавлі.
І проминає давній літописець -
нахиленим при свічці силуетом - і пише, й пише гуся-
чим пером, і стиха надиктовує собі:
«Року 1638… о середопостю… потратили козаків старших,
що їх козаки видали, того то Павлюка, і Василя Тома-
шика, і Сахна Черняка, котрий ся їх ужаловавши, сам
поїхав з ними добровольне».
І свічка гасне на вітрах історії.
І пропливають вишки й терикони,
ковші і крани, труби і лебідки.
Ряхтить вогнями промислове місто.
Гніздо лелека мостить на стовпі.
Сучасна жінка, в скверику на лаві, похитує
коляску на ресорах, щось конспектує з книжки, мимоволі
півголосом повторює слова:
«ЛІТОПИС ЛЬВІВСЬКИЙ»… «НАУКОВА ДУМКА»…
САХНО ЧЕРНЯК… ПОЇХАВ ДОБРОВІЛЬНО…
І, вражено провівши віз очима:
ПОЇХАВ З НИМИ… ДОБРОВІЛЬНО… САМ!
І вже комп’ютер електронним голосом
повторює закладену програму: САХНО ЧЕРНЯК…
ПРОЕКЦІЯ В МИНУЛЕ… ПОЇХАВ З НИМИ…
ДОБРОВІЛЬНО САМ…
Перший програміст
(людина вже наступного століття,
при пульті регулюючи реле)
Не може бути. Чому ж в такому разі він залишився зов-
сім невідомою постаттю в історії? Якась побіжна
згадка у «Львівському літописі» - і все. Виходячи
з художнього потенціалу народу, саме його мав би
оспівати народ. Про братів азовських складено думу,
а про нього ні?!
(Світлові імпульси переміщуються, від чого в темряві зникає віз).
Другий програміст
Можливо, у старовину поодинокі випадки порушення
суспільної етики давали більший коефіцієнт
громадського резонансу, а гіперфункція героїзму
набувала характеру ширших епічних уніфікацій.
Перший програміст
Але як поети могли прогледіти таку постать у віках?
Подиву гідна велич ніким не оціненого подвигу могла б
стати об’єктом соціально-психологічного
дослідження цілого комплексу езотерично закодованих рис нації.
Другий програміст
Це навіть не подвиг, це швидше відноситься
до категорії подвижництва. Момент жертовності як
катарсис спокути, моральна підзвітність самому собі.
Перший програміст
Слово «підзвітність» в даному контексті вимагає
коректив чисто термінологічних і свідчить про
сугестивну інерційність стереотипізації мислення.
Можливо, це просто генетично усвідомлена потреба
утримати духовний баланс в життєво перспективній
позиції. Один тепер уже невідомий філософ колись
висунув своєрідну гіпотезу морально-психологічної
компенсації за умов фізичної анігіляції як іманентного
стимулу екстремально неординарних людських вчинків,
неадекватного для різного типу індивідуальностей.
(Все поринає в пітьму).
Другий програміст
(в суцільній темряві лиш голос)
Трансформатор перегорів. Порушена когерентність.
Узгоджене протікання в часі кількох процесів
не допускає різкої зміни фаз.
Перший програміст
Але нічого. Стеж за індикатором. Увага! Тиша.
Натискаю. Є!
І знову з пітьми проявився віз. На ньому троє,
зв’язані, закуті.
Павлюк - обличчя звернуте до неба.
Томиленко - утупившися в землю. Сахно Черняк,
той навіть і дрімає, похитуючись звично на вибоях.
Сахно Черняк (ні з того і ні з сього)
Тьху, гидомире!
Томиленко
Ти чого?
Сахно Черняк
Сказитись!
Приснивсь Іуда. Ходить, придивляється,
кого б поцілувати, щоб не сахнувся.
Я ж, каже, зрадив тільки раз. Однісінький, -
і щоб ото буть проклятим навіки?!
Людської ласки хочу. Одроблю.
Та цмок мене отут десь коло вуха.
Тьху, гидомире! Як жалом лизнув.
Павлюк
Таке і на печі не приверзеться.
(На місці їде віз. Поблимують на пульті
сигнальні індикатори. Табло).
Томиленко
Диви, на землю скільки птиці впало.
Така холодна провесінь. З полів
сніг не зійшов. А вчора накрапало.
Саме окидь на журавлів.
Оце ж летять іздалеку ключами.
Ти чув учора, як вони кричали?
Ой, скільки ж їх, обмерзлих журавлів!