ВЕЛИКИЙ УКРАЇНЕЦ
Квітучі сади Хорольщини – любов і натхнення господаря – козацького генерала Михайла Васильовича Стеценка. |
Так, без зайвого пафосу й пієтету, називають у рідному селі Мусіївці, на квітучій, як і вся Полтавщина, Хорольщині, голову сільськогосподарського товариства „Мусіївське”, заслуженого працівника сільського господарства України, козацького генерала Михайла Васильовича Стеценка. Односельці, які разом із керівником чималого господарства, де нині лише орної землі понад 5 тисяч гектарів, зуміли зберегти не тільки інфраструктуру колишнього колгоспу, а це й тік, машинно-тракторний двір, молочна ферма, а й висококваліфікованих фахівців, яким і на думку жодного разу не спадало їхати у чужі краї на заробітки, втікати до гамірних міст у пошуках кращої долі. Мудро говорять, що кожен хлібороб, який любить землю й уміє на ній господарювати, - то великий українець. Саме праукраїнці, древні орії, які залишили по собі згадку у багатьох географічних назвах, що тішать душу романтичною любов’ю до землі, - Оріль, Орчик, Оржиця (перший склад цих слів той же, що і в слові орати), дали світу перші хліборобські уроки, навчили інші народи орати землю й сіяти хліб, винайшли плуг та колесо, тобто створили хліборобську цивілізацію, на якій нині, як і тисячоліття тому, тримається світ.
З роду оріїв, хліборобського і козацького, Михайло Стеценко - мудрий та щедрий душею і серцем, як сама земля, яка платить за турботу та догляд добробутом селян, усієї країни, запашним хлібом на столі України.
Михайло Васильович обрав собі професію, у якій немає вихідних та відпусток, бо кожної пори року є робота чи то в полі, чи то на фермі - і робота від зорі до зорі. Втім, так працювали його прадіди, його батьки, які не знали й не бажали кращої долі. Не бажає іншої і Михайло Стеценко, бо переконаний: кращої долі немає і не може бути, ніж ростити хліб, годувати людей. Хліборобську стежку обрав і син Олег, який працює разом з батьком у сільськогосподарському товаристві. Можливо, тією ж дорогою піде й онук, який ще навчається у школі, але любить, як і старші Стеценки, зустрічати у полі світанки та вечірню зорю.
З першими птахами, що будять ранок, виїжджає Михайло Васильович у поле, де йде косовиця. Наприкінці травня - на початку червня у господарстві косять трави на сіно. У „Мусіївському” - понад тисячу корівок, тож сіна треба та й треба.
Лиш заскирдували покоси, розпочинаються жнива. Дозріла пшениця золотиться на сонці, гомонить з вітром за дощової погоди. У ці найвідповідальніші у році дні, здається, Михайло Васильович і снідає, і вечеряє у полі. Адже йому треба встигнути і доцьому мало вкладаючи, тож замість органічних добрив використовують різну хімію, пестициди, гербіциди, які вбивають усе живе.
- Нині, - продовжує Михайло Васильович, - триває інтенсивне виснаження продуктивних сил землі, забруднення хімічними речовинами, побутовими та будівельними відходами, майже зруйнована протиерозійна організація території та сівозміни. Тож з року в рік родючість грунтів в Україні падає. І хоч Конституцією України земля визнана національним багатством, проблеми збереження грунтів залишаються, навіть поглиблюються.
Сільськогосподарське товариство „Мусіївське” якраз і є зразком синів-ського ставлення до матері-землі, бережливого та турботливого. Кожен клаптик землі, кожен лісок, перелісок, річечка, що в’ється навколо мусіївських полів, доглянуті. Їх назву вже взяли і поля сусідніх районів, мешканці яких на загальних зборах вирішили передати свої земельні паї дбайливому господарю Михайлу Стеценку, бо впевнені, що тут землю бережуть, як дар Божий, як найдорожче багатство, що залишиться у спадок дітям.
У „Мусіївському” тримають велику рогату худобу, що є запорукою збагачення землі органікою, її відтворення, родючості. Головне, вважає Михайло Стеценко, відчувати себе не господарем землі, а її сином, і тоді не буде розораних до річок полів, земля з яких замулює джерела, що перестають живити і без того обмілілі ріки, не буде захаращених непотребом луків, лісів, полів, на яких росте лише бур’ян.
Усе просто й геніально, усе з вікового досвіду козаків, та ще й збагаченого власним, Михайла Стеценка, який став до плуга у свої юні роки й іде за ним невтомно вже багато десятиліть.
Знаючи ціну хліборобській праці, голова ТОВ „Мусіївське” виховує односельчан, шкільну молодь патріотами своєї землі, малої батьківщини, України. Виховує за принципами козацької педагогіки, у якій зосереджено мудрість віків, багатьох поколінь наших пращурів.
Михайло Стеценко і сам козацький генерал. Кілька років тому вступив долав Українського Реєстрового Козацтва, всіляко підтримує розвиток реєстрових осередків, що діють на Полтавщині. Він - заступник отамана Лубенської Гетьманської окремої дивізії, генерал-лейтенант УРК, відзначений усіма найвищими нагородами Українського Реєстрового Козацтва - бронзовим, срібним та золотим козацькими хрестами.
- Нагороди та високе козацьке звання зобов’язують бути в авангарді козацького руху, - говорить Михайло Стеценко. - Адже саме з відродженням козацтва українці пов’язують надії на відродження рідної мови, що посяде своє достойне місце в серцях мільйонів, народних традицій, звичаїв, у яких мудрість та розум пращурів і без яких неможливо побудувати гармонійне суспільство та життя.
Для Михайла Стеценка онук Максим не лише гордість, а й запорука продовження козацького роду. |
Згодом у Мусіївці з’явився і хрест на знак ушанування жертв комуністичного терору. У далеких тридцятих десятки родин з Мусіївки були розкуркулені, викинуті на мороз у благій одежині, відправлені назавжди у холодні сибірські сніги. І знову власним болем записалася та історія. Щоб пам’ятали у віках про болі та страждання народу, власного роду, мусіївчани зібрали матеріали, опитали кожного односельця, що пережили ті страшні роки, їхніх дітей, які чули розповіді батьків і сусідів, і випустили, за особистої підтримки голови ТОВ „Мусіївське”, книгу пам’яті. «Її страшно читати, але не можна не прочитати», - говорять у селі, бо знають, що народ, який не знає власної історії, не матиме і власного майбутнього.
У господарство, яке очолює Михайло Стеценко, можна возити за передовим досвідом не лише тих, у кого погано росте та родить, але й делегації з-за кордону. У „Мусіївському” кругом порядок, все працює, як годинник: поля оброблені, засіяні чи скошені, пасовища майорять чередами корів, табунами овець. Гарне й село Мусіївка - ошатні будиночки потопають у садах, то тут, то там з’являються новобудови.
Село росте, у молодих родинах народжуються діти, тож хліборобському, козацькому роду немає переводу. Саме козацькому, бо Мусіївка, як розповідають-переповідають селяни, - село козацьке, засноване запорожцем Мусієм. Славна козацька історія і у Хорола, районного центру, що розташувався між знаменитими козацькими Лубнами та Решетилівкою. Козацькі хорольські полки брали участь у багатьох битвах часів національно-визвольних змагань. Звитяга та слава тих часів оживає у генах сьогоднішніх мешканців Мусіївки, які завдячують своїм квітом і дитячим щасливим сміхом великим українцям-хліборобам, таким щедрим і красивим людям, як генерал-лейтенант УРК Михайло Стеценко.