Ніколи український народ не мирився з соціальним, національним чи релігійним гнітом. З XVI століття таке прагнення волі знаходило свій вихід у покозаченні. Після того як у 1709 році російським військом було знищено Чортомлицьку «Стару» Січ, у певній мірі на зміну козацтву прийшов гайдамацький рух.
Перша згадка про гайдамаків зустрічається у польських історичних документах і датується 1717 р. Гайдамаками (від тюрк. «гайде»-гнати, турбувати, свавілля чинити) польська шляхта називала учасників своєрідних партизанських загонів, що непомітно з’являлися, швидко пересувалися, завдавали ворогові несподіваних ударів, а потім зникали в лісах, степах або зимівниках здебільшого запорозьких вольностей.
На землях Запорозької Січі гайдамаки у ті часи мали опорні пункти-стани - «бази». Там вони збиралися, там гуртувалися загони, заготовлялися продовольство та зброя. Туди стікалися рештки розбитих загонів, що рятувалися від переслідувань карателів. Зрештою, стани були для гайдамаків місцем зимівлі. Найчастіше вони розташовувалися у малодоступних яругах, лісах, на дніпровських островах, у плавнях і безпосередньо в степу, вкритому велетенською травою.
З’являлися гайдамаки переважно навесні. Вони руйнували маєтки багатіїв, костьоли, уніатські церкви, а пізніше і фортеці, палили й захоплювали майно феодалів, знищували документи на маєтки, нападали на орендарів, корчмарів, лихварів, представників польської і навіть української панівної верхівки. У збройних сутичках з карателями гайдамаки героїчно билися до останнього, бо якщо вони потрапляли в полон, їх мордували, садовили на палі, четвертували й вішали.
Гайдамацькі загони складали здебільшого українські селяни, бідніша частина запорозького козацтва - сірома, «голота», наймити, міщани-ремісники. Брали участь у гайдамаччині також білоруські, молдавські, польські, російські селяни, дезертири, розкольники. Траплялися шукачі пригод, волоцюги і навіть розбишаки. Найактивнішу роль у загонах відігравали запорожці і селяни з польської України, вони й складали їх основну частину.
Ватажками гайдамацьких загонів, як правило, були запорозькі козаки. Гайдамаки не займали бідних, тому користувалися пошаною та симпатією селян, міщан та духівництва, які вважали їх за своїх месників. Гайдамацькі загони почали зосереджуватися у лісостепових районах з самого початку ХVІІІ століття. З цих земель повстанці нападали на маєтки шляхти Брацлавщини, Поділля, Київщини, грабували і палили їх.
Протягом 30-40-х років ХVІІІ ст. у зв’язку з посиленням поляками соціального гніту та через зовнішньополітичні обставини гайдамацький рух не раз переростав у великі повстання, перше з яких спалахнуло у 1734 році. Так, скажімо, землі сучасної західної Кіровоградської області входили у сферу дії гайдамацьких загонів Медведя, Гриви та Сави Чалого.
У 1737 році Голий «засікся» з кількома товаришами у Чорному лісі. Ватага постійно розросталася, і невдовзі засіка перетворилася на гайдамацький кіш, що поступово став однією з основних опорних баз повстанців, справжньою гайдамацькою столицею. Там ватажки координували свої зусилля, розподіляли «сфери впливу», звідти розходилися загони майже по всьому Правобережжю, зрештою, саме там здебільшого реалізувалися «трофеї», влаштовувалися справжні гайдамацькі ярмарки.
Польські каральні команди хоча і вистежували місцезнаходження гайдамацьких кошів, та підходити впритул до них не наважувалися, бо із засідок на деревах можна було отримати кулю. Тому намагалися обходити гайдамацькі ліси «десятою» дорогою.
Навесні 1750 року спалахнуло нове гайдамацьке повстання. Маса загонів повстанців з’явилася з району Києва та запорозьких степів, тобто саме з теренів сучасної Кіровоградщини. Вже у червні того року відбулися збройні сутички гайдамаків з карателями у Цибулівській сотні, під селом Ухівкою. У липні запеклий бій стався біля Чутянського лісу. У ході повстання терени сучасної Кіровоградщини, що лежать на правому березі Синюхи, були звільнені від польсько-шляхетської адміністрації. Повстанці здобули навіть Крилів. Але що робити далі, після вигнання панів, гайдамаки не знали. Повстанці прагнули вільного козацького життя, як за Б.Хмельницького, але як його досягнути? І повстання так поступово й затихало. У розпал повстань польський король часто звертався по допомогу до царя російського, і починали тоді полювати на гайдамаків, крім шляхти з надвірними козаками, і російські військові каральні команди, і навіть, як це не парадоксально звучить, запорозькі козаки, у яких все залежало від старшини, і в першу чергу від ставлення до гайдамаків кошового січовиків.
На Запорожжі під час гайдамаччини, тобто протягом усього ХVІІІ ст., відбувався обопільний вплив і запорожців, що давали нові кадри вишколених бійців для повстанських загонів, і гайдамаків, що несли на запорозькі землі запал і піднесення боротьби. Під впливом гайдамаччини заворушення відбувалися і у паланках.
Гайдамацькі загони, в основному, налічували близько 200 чоловік. Проте такі формування не були стабільними і не діяли в одному й тому ж складі скільки-небудь тривалий час. Здійснивши один або декілька нападів, гайдамаки розходилися, щоб через деякий час за сприятливих обставин зібратись і знову створити новий загін. Але, незважаючи на таку нестабільність кількісного, а відповідно і якісного складу, гайдамацький рух являв собою партизанську війну, яка не припинялася весь час існування Нової Січі і навіть пережила її.
Найбільшим піднесенням,апогеєм гайдамацького руху стала знаменита, славна Коліївщина (читайте в «УК» за червень 2010р.).
Населення запорозьких вольностей здебільшого прихильно ставилося до гайдамаків. Люди ховали їх від переслідувань, попереджали про наближення каральних команд, давали провідників, їжу, зброю тощо. Така широка підтримка змушувала кіш під тиском російських військових видавати спеціальні накази про жорстоке покарання для «придержателей» гайдамак.
Гайдамацький рух ослабив Річ Посполиту, яка внаслідок магнатсько-шляхетської анархії переживала надзвичайно гостру внутрішню кризу, і створив передумови для трьох розділів (1772, 1793 та 1795 рр.) і, зрештою, падіння Польщі як самостійної держави.
Гайдамаччина знайшла своє яскраве віддзеркалення в усній народній творчості. З-поміж інших варто згадати пісні «Ой, не славна Чута густими дубами» та «Ой, був в Січі старий козак» (пісня про Г.Голого і С.Чалого). Цим же подіям письменник І.Карпенко-Карий присвятив драму «Сава Чалий», коліївщина оспівана Тарасом Шевченком у поемі «Гайдамаки». Характеризуючи гайдамаків як борців «за святу правду-волю», Шевченко у творі «Холодний Яр» рішуче виступив проти дворянсько-поміщицької концепції гайдамаччини як суто розбійницького руху.
|
|
| Дуб Максима Залізняка у Холодному Яру. |